Оліверова історія - Сторінка 12

Ти розумна. У тебе тисяча якостей, які оцінить кожний хлопець". Але я не міг. Поки що.

Треба було щось робити. І я зважився.

— Давай підемо звідси,— запропонував я.

Вона кивнула головою, дістала з верхньої шухляди столу ключі й, кинувши їх мені, сказала:

— Машина внизу.

— Ти маєш на увазі, що машиною кермуватиму я? — запитав я, приємно вражений.

Вона всміхнулася і ствердно хитнула головою:

— Але, будь ласка, будь обережний, Олівере. Мій інструмент — не менш делікатний, ніж твій.

19

Зараз я згадую, що кілька років тому читав про раптову смерть засновника фірми Волтера Біннендейла та про те, що він заповів своє велике королівство (з філіями в одинадцяти містах) дочці, яка на той час була ще зовсім молодою дівчиною.

У неї був старший брат. Але, як згадують уболівальники перегонів, у 1965 році він з'їхав із трека й розбився в Цандвурті лише через секунду після того, як, випередивши Бойс'єра, став лідером. З того часу Марсі — єдина спадкоємиця. Добре обізнана преса схилялася до думки, що дівчина продасть крамниці й житиме, як личить золотій спадкоємиці. Натомість дівчина вирішила продовжити справу батька і в свої двадцять чотири роки стала промисловим магнатом.

Знавці всміхалися. її "керування", напевно, приведе до швидкого занепаду. Але цього не сталося. Через два роки фірма Біннендейла вирішила розширитися на Захід. І знову фахівці розцінили це як примху молодості. Фірма ж відкрила в Лос-Анджелесі сімнадцяту філію. Капітал фірми на той час подвоївся. Можливо, це було просто дурне везіння, але ті, хто колись усміхався саркастично, зараз усміхаються улесливо.

Час від часу мені траплялися маленькі ознаки фінансового поступу Біннендейлової фірми. Взагалі, коли ім'я фірми з'являлося у пресі, її президента згадувано мимохідь. Ніколи не друкувалася фотографія Марсі, ніколи не розповідалося про її діяльність. Колонки "Піші" не повідомляли про її заміжжя. Ніде не сповіщалося про її розлучення. Така анонімність майже неможлива для того, хто належить до найзаможніших людей країни. Не кажучи вже про красиву блондинку. Тому не було сюрпризом дізнатися, що Марсі платила агентству, щоб тримати пресу на відстані.

Ця та інші пікантні новини були передані мені, поки я гнав її білий "мерседес" на північ до Мерріт Паркуей. Скориставшись її телефоном, я анулював зустріч із доктором Лондоном. Потім вона зателефонувала до свого офісу, щоб сказати: "Скасуйте всі мої зустрічі, призначені на другу половину дня" (так багато слів). Нарешті я, висмикнувши штекер, відімкнув телефон.

На моє поводження з її особистою власністю Марсі лише лагідно всміхнулася.

— З якоїсь незбагненної причини, Олівере, ти мені подобаєшся,— сказала вона. — Але ти такий імпульсивний — просто неможливо.

— Ти сама не надто можлива,— відказав я на це. — Подумай про всі наші прикрощі, яких могло б не бути, коли б ти з самого початку прямо сказала: "Моє прізвище Біннендейл". Я б відказав: "Ну й що з того? Воно не таке чарівне, як ти сама".

Світло в її очах сказало, що вона мені вірить.

— Послухай, Олівере, я знаю, що я трохи шизофренічка. Але запам'ятай, мені було боляче.

— Що робив твій чоловік?

— Мені? Іншим дівчатам? Будь ласка, конкретизуй.

— Що він, наприклад, робить зараз?

— Нічого.

— Нічого?

— Ну, скажемо так, він дуже ... "опустився".

Марсі промовила це дивним тоном. Вона, можливо, мала на увазі зовсім не те, що я подумав.

— Марсі, чи не натякаєш ти на те, що змушена йому ... платити?

— Ні,— відповіла вона. — Не натякаю. Стверджую. Він зараз заможний розлучений.

Я був вражений. Як могла Марсі бути так одурена?

Я ні про що не запитував. Вона сама бажала, щоб я почув.

— Знаєш,— сказала вона,— я вчилася у старших класах коледжу і ще розмірковувала, яка, в біса, буде моя роль у житті. Потім — бац! — з'явився цей надзвичайно привабливий, дуже вродливий хлопець...

Мені не хотілося, щоб вона підкреслювала його привабливість.

— ... який сказав мені все те, чому мені хотілося вірити. Марсі помовчала.

— Я була дитиною,— знову заговорила вона,— і безтямно закохалася.

— А потім?

— Ну, батько все-таки надіявся, що він зніме свого шолома перегонника й прилучиться до справи. Але мій брат, як відомо, поспішив у протилежному напрямку. Отже, коли я з'явилася зі своїм показним приятелем, батько цілком стратив розум. Він вважав, що Майкл — то Ісус Христос і Ейнштейн в одній особі, лише старанніше підстрижений. Я хочу сказати, що коли б навіть хотіла, то не змогла б кинути тіні сумніву щодо цілковитої досконалості Майкла. У всякому разі, батько, гадаю, полюбив мене ще більше, після того як я привела до нього цього жахливого другого сина. Під час вінчання у мене навіть з'явився сумнів, чи він скаже: "Згоден!"

— А як реагував Бін?

— О, це було огидно. Вони зненавиділи один одного з першого погляду. Він не переставав повторяти мені, що Майкл — це баракуда в костюмі від Джі Пресса.

— Ким, як я розумію, він і виявився.

— Ну, це трохи недобре. Я маю на увазі, для баракуд.

Ясно було, що вона вдавалася до цього сумного жарту і раніше. І їй не пощастило зробити ситуацію веселішою.

— Але що ж вас, зрештою, примусило розлучитися? — запитав я.

— Майкл не кохав мене.

Марсі намагалася говорити так, ніби це їй не боліло.

— А конкретніш?

— Гадаю, він розумів, що, хоча він і подобався Волтерові, одного дня господарем стане Він. Оскільки Майкл не був народжений бути дублером, він просто визнав себе переможеним.

— Дуже погано,— спробував я поглузувати.

— Так. Якби тільки він почекав ще п'ять місяців...

її розповідь закінчилася. Без ніяких коментарів. Навіть без побажання, щоб Майкл Неш згнив у пеклі.

Я не знав, що казати ("Так, жаль, що тебе обманули?"). Тому мовчки вів машину. Ми слухали запис Жанни Біз.

І тоді мені сяйнула думка.

— Послухай, Марсі, а чому ти вважаєш, що я можу бути іншим?

— Я просто на це сподіваюся.

Вона торкнулася моєї руки, і приємна хвиля пробігла по всьому моєму тілу.

У наших взаєминах накреслився поступ, отже хай буде цілковита ясність.

— Марсі, а ти ніколи не думала про моє прізвище?

— Ні. А повинна була? — запитала вона. Потім, трохи подумавши, знову запитала: — Баррет ... комерційний банк? Заводи? Це твоя сім'я?

— Баррет — мій далекий родич,— відповів я. — Мій батько.

Якийсь час ми їхали мовчки. Потім вона тихо сказала: "Я не знала", що, зізнаюсь, було мені до душі.

***

Ми й далі їхали в оксамитовій темряві Нової Англії. Не знижуючи швидкості, я вибирав підхоже місце.

— Гадаю, нам потрібен коминок, Марсі.

— Так, Олівере.

Гарне місце ми знайшли у Вермонті. "Кабіни дядечка Ебнера" на березі маленького озера Кеневоукі. Шістнадцять із половиною доларів за ніч. Із дровами для коминка включно. Найближчим місцем для вечері був невеликий ресторан "Говард Джонсон", трохи нижче по дорозі.

Отже, готуючись до обіймів біля коминка, я запросив Марсі на щедру вечерю до "Го. Джо".

***

За вечерею ми розповідали один одному про наші дитячі роки.

Спочатку я набридав їй, розповідаючи про свої стосунки з батьком. Потім вона завела цю саму пісню для мене. Все, що вона робила в житті, завжди було для її власного великого батька або викликом, або відкриттям.

— По правді, Волтер взагалі, здавалося, помітив мене лише після смерті мого брата.

Ми були мов два актори, які аналізували свої виступи в ролях різних Гам-летів. Мене вражало лише те, що Марсі не грала ролі Офелії. її роль, як і моя, була сумний принц. Я завжди вважав, що жінки не мирять із матерями. Між іншим, матері вона не згадала ні разу.

— У тебе є мати? — запитав я.

— Так,— відказала вона без емоцій.

— Ще жива?

Марсі ствердно кивнула.

— Вони з Волтером розлучилися 1956 року. Потім вона вийшла заміж за підприємця у Сан-Дієго.

— Ти її з тих пір бачила?

— Вона була на моєму весіллі.

Легка усмішка Марсі не переконала мене, що їй це байдуже.

— Пробач, що я запитав.

— Я б тобі й сама розповіла,— сказала вона. — А тепер ти.

— Що?

— Розкажи мені щось жахливе про своє минуле. Я подумав хвилину й зізнався:

— Я був завзятий хокеїст.

— Справді? — очі Марсі заблищали. —Угу.

— Мені цікаво почути чимбільше подробиць, Олівере.

їй і справді було цікаво. Минуло півгодини, а вона й досі вимагала, щоб я розповідав хокейні історії.

— Завтра, Марсі,— пообіцяв я і жартівливо затулив їй рукою рота.

— Знаєш, Олівере, це найкраща вечеря в моєму житті,— мовила вона, коли я розраховувався.

Я чомусь подумав, що вона не мала на увазі макаронів чи морозива.

***

Після вечері ми під руку повернулися до дядечка Ебнера. Потім розпалили в коминку вогонь. Потім допомогли одне одному не соромитися бути разом. Пізніше зробили ще дещо путнє, соромлячись значно менше. І поснули в обіймах одне одного.

***

Марсі прокинулася світом. Я вже сидів біля озера й дивився, як сходить сонце. Загорнена у своє пальто, зі скуйовдженим волоссям, вона сіла поруч зі мною й пошепки запитала (хоча на милю довкола не було ні душі):

— Як ти почуваєшся?

— Добре,— відповів я, беручи її за руку, але знаючи також, що в моєму погляді та голосі відчувається смуток.

— Ти почуваєшся ... ніяково, Олівере?

Я кивнув, погоджуючись, що певною мірою це так.

— Через те, що ти думав про ... Дженні?

— Ні,— відказав я й перевів погляд на озеро. — Через те, що про неї не думав.

Потім підвелися й мовчки рушили до "Говарда Джонсона" снідати.

20

— Як ви почуваєтесь? Господи, що можна сказати?

Я всміхнувся, мов ідіот. Які ще інші симптоми могли підтвердити, що я щасливий, піруети по лікаревій кімнаті?

— Я не можу цього висловити медичним терміном. У вашій науці термінологія про щастя, здається, відсутня.

Доктор промовчав. Хіба не міг він сказати хоча б: "Поздоровляю!"?

— Докторе, я на такій висоті, як державний прапор четвертого червня!

Звичайно, я знав, що мої слова — банальні. Але, хай йому грець, я був збуджений і палко бажав дискутувати. І не просто дискутувати — кричати про своє щастя. Після довгих місяців заціпеніння було, нарешті, щось таке, що нагадувало людські почуття. Як мені це висловити, щоб лікар мене зрозумів?

— Послухайте, ми подобаємося одне одному, лікарю. Стосунки розвиваються. Ожила колишня статуя.

— Це лише заголовки,— зауважив доктор Лондон.

— Це суть,— не погодивсь я. — Ви розумієте, що я почуваюся чудово? Запала мовчанка.