Оліверова історія - Сторінка 18

Але дивно було б намагатися співати соло в натовпі.

***

Я був досить утомлений, коли відімкнув двері свого нью-йоркського напівпідвалу. Ту ж мить озвався телефон. Я встиг підбігти, взяв слухавку і пропищав фальцетом:

— Вітання, це Еббі Гофман. Бажаю вам щасливого Нового року!

На мою думку, це було досить смішно, але Марсі не сміялася. З тої простої причини, що телефонувала не Марсі.

— Хм ... е ... Олівер?

Мій маленький жарт був трохи невчасний.

— Добрий вечір, тату. Я ... е ... подумав, що це хтось інший.

— Хм ... я зрозумів. Пауза.

— Як твої справи, сину?

— Все гаразд. Як мама?

— Добре. Вона теж тут. Е ... Олівере, як щодо зустрічі наступної суботи?

— Згода.

— Чи зфжеш ти приїхати до Нью-Хейвена?

Я геть забув про зустріч, про яку ми домовлялися з ним ще минулого червня.

— Е ... зможу. Звісно, зможу.

— Гаразд. Ти приїдеш машиною?

— Так.

— Тоді, може, здибаємося просто біля входу до готелю "Філд Гауз"? Скажімо, опівдні?

— Гаразд.

— А потім, сподіваюся, пообідаємо.

Ну ж бо, кажи "так". Він хоче тебе бачити. Ти ж відчуваєш це по його голосу.

— Так.

— Гаразд. Е ... мама хоче тебе привітати.

Отже, мій тиждень демонстрацій закінчився недемонстративною розмовою з моїми батьками.

***

Опівночі зателефонувала Марсі.

— У "Новинах" повідомили, що, поки ти маршував, Ніксон дивився футбольний матч,— сказала вона.

Тепер це не мало ніякого значення.

— Проклята домівка стоїть пусткою,— відказав я.

— Ще лише один тиждень...

— Це безглуздя має колись закінчитися.

— Закінчиться, мій друже. Через сім днів.

27

У моїй родині традиції є замінником любові. Ми не говоримо про нашу взаємну прихильність, а натомість дбаємо про родинні обов'язки, що засвідчують нашу ... вірність. Для цього є чотири дні на рік: Різдво, Великдень, День подяки, а ще — свята осіння традиція, "Святий вихідний". Цей останній — справжній моральний Армагеддон, велике побоїще, коли стають на герць добро проти зла. світло проти темряви. Іншими словами, Прекрасний Гарвард грає проти Йєля.

Це час сміятися і плакати. Але найголовніше — це час колобродити, верещати, поводитись, мов нерозумні підлітки, і пити.

Та в моїй родині цей день святкують стриманіше. Тимчасом як дехто з колишніх вихованців їсть і п'є перед початком гри прямо на стоянках машин, Баррети йдуть на гарвардський стадіон.

Коли я був ще дитиною, батько брав мене на кожну гру, що відбувалася на Солдатському полі. Він був постійний глядач, і ми дивилися всі ігри, а не одну на рік. Батько скрупульозно все мені пояснював. Уже десятирічним хлопцем я був добре обізнаний з найекзотичнішими сигналами суддів. Ба більше, я навчився виливати свої емоції. Батько ніколи не верещав. Він говорив неголосно, майже сам до себе: "Путній хлопець", "Ах, добре" і таке інше, коли темночервоні грали вдало. А якщо наші "гладіатори" зазнавали поразки, як тоді, коли вони програли з рахунком п'ятдесят п'ять — нуль, він коментував: "Шкода".

Батько свого часу веслував за Гарвард (олімпійська академічна одиночка). Він носив почесну краватку в чорну та темно-червону смужку, а це означало, що він здобув вищу спортивну відзнаку, і давало йому привілей мати квитки на футбольні матчі на найкращі місця. По праву руку від президента.

З часом ні врочиста атмосфера, ні ритуал двобоїв Гарвард — Йєль не змінилися. Змінився лише мій статус. Я теж мав найвищу спортивну відзнаку (за досягнення в хокеї) і теж мав право на найкращі місця. Теоретично я міг привести з собою сина і навчати його, як писати в газеті про забиті пенальті.

Всі роки, за винятком тих, коли я був у коледжі, а потім одружений, я відвідував ігри Гарвард — Йєль разом з батьком. Мати, раз у житті показавши характер, відмовилася їх відвідувати багато років тому. "Я на цьому зовсім не розуміюся, і в мене мерзнуть ноги",— сказала вона моєму батькові.

Коли грали у Кембриджі, ми вечеряли в шановному бостонському харчовому закладі Лок-Оубера. Коли ж зустріч відбувалася в Нью-Хейвені, батько віддавав перевагу ресторанові містера Кейсі — менше патини, краща їжа.

Цього року ми теж прийшли сюди, додивившись гру до того моменту, коли наша альма матер програвала з рахунком 7 — 0. Гра була млява, про футбол говорити, по суті, було нічого, тож спортивні теми можуть бути не головними. Про Марсі я вирішив не згадувати взагалі.

— Шкода,— сказав батько.

— Це лише футбол,— відказав я, за звичкою ніколи не погоджуватися з його думкою.

— Я гадав, що Массі подаватиме краще,— знову сказав він.

— Гарвард сильний у пасивній обороні,— додав я.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію.

Ми замовили омарів. Чекати довелося довго. Зала була заповнена підхме-леними вболівальниками з Йєля. Лунали переможні пісні, гімни героїзмові у боротьбі за футбольний м'яч. Ми, у всякому разі, мали більш-менш тихий стіл і могли чути один одного. Якби, звісно, нам було про що говорити.

— Як справи? — запитав батько.

— Майже без змін,— відповів я. (Зізнаюся, я не надто підтримував нашу розмову.)

— Ти ... на люди хоч іноді показуєшся? — він намагається виказати цікавість. Піду йому назустріч.

— Іноді,— відповів я.

— Це добре,— сказав він/

Я відчував, що сьогодні мій батько ніяковів більше, ніж торік. І більше, ніж під час нашої вечері у Нью-Йорку навесні.

— Олівере, можу я говорити серйозно? — запитав він. Чи може він говорити серйозно?

— Звісно,— відповів я.

— Я хотів би поговорити з тобою про майбутнє.

— Про моє майбутнє? — запитав я, подумки готуючись оборонятися.

— Не твоє особисто, Олівере. Про майбутнє родини.

Я раптом подумав, що він чи мама можуть бути хворі. Але вони мене повідомили б про це спокійно. Чи навіть написали б листа (мама б написала).

— Мені шістдесят п'ять,— сказав він.

— Буде в березні,— відповів я. Моя точність мала довести, що родинні справи мені не байдужі.

— Ну, все-таки, я маю думати, ніби мені вже шістдесят п'ять. Мій батько що, чекає на чек соціального страхування?

— Згідно з правилами партнерства...

Коли він це сказав, я відвернувся. Я чув текст цього повчання з того самого приводу ще рік тому.

Різниця була лише у виборі місця. Торік, після зустрічі з футболістами, ми поїхали до батькового улюбленого ресторану в Бостоні. Він припаркував машину на Стейт-стріт, прямо біля своєї контори — єдиного закладу, в назві якого було відкрито зазначене наше прізвище: "Баррет, Ворд і Сеймор. Інк. Інвестиційний банк".

Коли ми йшли до ресторану, батько, показуючи на затемнені вікна, зауважив:

— Як тут напрочуд тихо у вечірню пору, правда ж?

— У твоєму кабінеті завжди тихо,— відповів я.

— Там епіцентр урагану, сину.

— Але тобі це подобається.

— Так, мені це подобається, Олівере,— погодився батько. Подобались йому, певна річ, не гроші. І не влада, яку він мав завдяки

своїм величезним грошовим внескам у розвиток міста, комунальне господарство чи акціонерне товариство. Подобалася йому, гадаю, відповідальність. Якщо слово "рушій" взагалі можна використати, говорячи про мого батька, я сказав би, що таким рушієм для нього була відповідальність. Перед заводами, що завантажували фірму роботою, перед самою фірмою з її святим інститутом доброчесного керівництва, перед Гарвардом і, звичайно, перед родиною.

— Мені шістдесят чотири... — вів він далі того вечора в Бостоні.

— Буде наступного березня,— перебив я, даючи зрозуміти, що знаю, коли в нього день народження.

— ... А згідно з умовами партнерства, коли мені виповниться шістдесят вісім, я повинен піти у відставку.

Настала пауза. Якусь часину ми мовчали.

— Нам насправді слід про це побалакати, Олівере.

— Про що саме?

— Хто буде після мене старшим партнером...

— Містер Сеймор,— висловив я думку. Зрештою, канцелярські папери та вивіска біля дверей засвідчували, що є ще два партнери.

— Сейморові та його родині належить дванадцять відсотків,— сказав батько,— а Бордові — десять.

У мене й на думці не було запитувати про ці дрібниці.

— Тітка Елен має кілька акцій, які я контролюю для неї,— він перевів подих,— а решта — наші...

Я хотів перешкодити йому закінчити думку.

— ... і, зрештою, твої.

Я палко бажав змінити тему, але надто усвідомлював емоційний внесок із боку мого батька. Було ясно, що до цієї розмови він підготувався дуже старанно.

— А не міг би все-таки Сеймор бути старшим партнером? — запитав я.

— Ну, це можливо, якщо ніхто не візьме на себе... прямої відповідальності за всі Барретові інтереси.

— Припустімо, візьме він? — Підтекст був — "припустімо, я не візьму".

— Тоді згідно з умовами партнерства вони мають право викупити наші акції,— батько повагався. — Але, звісно, річ не в тім.

У тоні жим він вимовив останню фразу, чулося благання.

— Я слухаю.

— Скрутне становище родини... — промовив він.

Він знав, що я розумію. Він знав, що я знаю, чому ми йшли так повільно. Але часу, щоб подолати відстань до Лок-Оубера, було не досить, щоб закрити тему.

Перед тим, як увійти до ресторану, батько ще встиг додати:

— Подумай про це.

Хоча я кивнув на знак згоди, але знав, що думати про це не буду ні секунди.

Атмосфера всередині була не дуже спокійна. Того дня темночервоні здійснили диво. Господь через молодого захисника Чіампі на останній хвилині наслав свій гнів на йєльців. В останні п'ятдесят секунд Гарвард здобув перевагу над ними. Грандіозну перемогу. І привід для святкування.

Звідусіль чулося:

Нас непросто побороти, Ми команда бойова: Бережем свої ворота — Слава Гарварда жива!

Про родинні справи ми більше не згадували. Футбольна тема витіснила всі інші. Ми славили темно-червоний колір та футболістів Чіампі й Гатто. Ми пили за переможний для Гарварда сезон, перший відтоді, як мій батько вступив до коледжу (!).

***

Тепер, у листопаді через рік, усе було далеко серйозніше. Не тому, що ми програли змагання, а тому, що минув цілий рік, а питання залишалося відкритим.

— Батьку, я правник і маю почуття обов'язку. Якщо хочеш — відповідальності.

— Розумію. Але Бостон, як головне місце нашої діяльності, не позбавить тебе цілком можливості займатися соціальними справами. Зовсім навпаки, працюючи у фірмі, та бачитимеш проблеми з протилежного боку.

Не бажаючи завдавати йому болю, я не сказав, що "протилежний бік" — це значною мірою те, з чим я боровся.

— Я розумію твій погляд,— сказав я,— але, щиро кажучи...