Оліверова історія - Сторінка 19

Я надовго задумався, добираючи слів, що його не образити.

— Батьку, я ціную твоє прохання. Але я справді, ну, дуже ... не схильний. Гадаю, батько мене цілком зрозумів, бо свого звичайного прохання подумати не додав.

— Розумію,— сказав він. — Мені прикро, але я розумію.

***

Повертаючись додому в досить доброму гуморі, я, жартуючи, сказав про себе: "Одного промислового магната на родину досить". І мав надію, що Марсі вже вдома.

28

— Наскільки ти певний, Олівере?

— Цілком певний, Марсі.

Вона чекала на моє повернення з Нью-Хейвена і виглядала, мов щойно зрихтоване суфле. Ви б ніколи не подумали, що вона провела цілісінький день у польоті від узбережжя до узбережжя.

Хоча, крім розмови з батьком, я розповів їй багато про що, саме вона викликала її цікавість.

— Ти сказав "ні" не задумуючись?

— І не вагаючись,— відповів я,— і без найменшої гризоти. Раптом я згадав, із ким розмовляю.

— Звичайно, на моєму місці ти взялася б за цю бісову справу, га? Я хочу сказати, що, як я розумію, саме це ти й зробила.

— Але мене дратувало,— щиро зізналася Марсі,— що я багато чого не могла перевірити.

— Мене теж. Тим-то я й відмовився.

— І ти даси ... ну ... пропасти спадщині?

— Певного роду спадщині — першим американським цехам із потогінною системою!

— Це давня історія, Олівере. Сьогодні робітники, члени профспілки, заробляють фантастичні...

— Це справи не стосується.

— А поглянь на все добре, що зробила твоя родина! Лікарня. Гуртожиток у Гарварді. Внески...

— Послухай, давай про це не говорити, гаразд?

— Чому ні? Ти молодий, розглядаєш минуле, немов якийсь полум'яний радикал.

Якого біса вона так запально підштовхує мене до проклятої підприємницької діяльності?

— Чорт бери, Марсі!

Раптом озвався телефон! Телефонний дзвінок закликав супротивників зайняти нейтральні позиції.

— Відповісти? — запитала Марсі.

— Ну його к лихій матері, зараз майже північ.

— Це може бути щось важливе.

— Не для мене,— відрубав я.

— Я теж тут живу,— сказала вона.

— Тоді відповідай,— буркнув я, роздратований тим, що зірвалось наше полюбовне примирення.

Марсі відповіла.

— Це тебе,— сказала вона.

— Слухаю,— рикнув я, взявши рурку.

— Ого! Та це ж грандіозно! Вона ще в тебе! — почув я бадьорий голос Філіпа Кавіллері й мусив усміхнутися.

— Ти мене перевіряєш?

— Хочеш почути щиру відповідь? Так, перевіряю. Отже, як тобі ведеться?

— Що ти маєш на увазі, Філіпе?

— Дзінь, дзень, дзінь, дзень,— відповів він.

— Що це, в біса, означає, твій годинник із зозулею?

— Це весільні дзвони! Коли вони баламкатимуть, матері його ковінька?

— Філіпе, ти будеш перший, хто дізнається.

— Тоді скажи мені тепер, щоб я міг піти спокійно спати.

— Філіпе,— сказав я з удаваним обуренням,— ти зателефонував, щоб агітувати за весілля, чи хочеш сказати ще щось?

— Хочу, давай обговоримо індичку.

— Філе, я тобі казав...

— Я маю на увазі справжню індичку. Фаршировану. До Дня подяки.

— О! — свято буде на тому тижні.

— Я хочу, щоб ти і цей культурний жіночий голос пристали до моєї родинної компанії на День подяки.

— Хто в тебе буде? — запитав я.

— Англійські колоністи! Чи не один біс?

— Кого ти запросив, Філіпе? — наполягав я, боячись юрби надто завзятих кранстонців.

— Поки що лише себе,— відповів він.

— О,— сказав я і згадав, що Філіп не міг терпіти святкувань разом із родичами. ("Діти без кінця плачуть",— нарікав він. А я потурав його посиланням на хворобу.)

— Гаразд, тоді, може, ти приєднаєшся до нас тут?.. — я глянув на Марсі, яка згідливо кивала, водночас запитуючи знаками: "А хто, в біса, куховаритиме?"

— Марсі бажає з тобою зустрітися,— наполягав я.

— Але я не можу,— відмовлявся Філіп.

— Облиш.

— Гаразд. Коли?

— Десь на початку другої половини дня,— відповів я,— повідом лише, який потяг зустрічати.

— Можна мені дещо привезти? Не забув, я — постачальник найкращих тортів Род-Айленда.

— Підходить.

— А також спеції.

— Чудово.

Марсі дико сигналила з бічної лінії.

— Е... Філіпе, ось ще що, ти знаєш, як готувати індичку?

— Так, як і індика,— сказав він. — Я можу взяти добірного у свого приятеля Анджело. Ти певен, що вона не буде проти?

— Хто, Філіпе?

— Твоя прекрасна наречена. Деякі жінки ображаються, коли чоловіки вламуються до їхньої кухні.

— Марсі ставиться до цього дуже спокійно,— сказав я. Тепер вона аж підстрибувала від радощів.

— Чудово. Тоді вона й справді славна дівчина. Марсі, так? Гей, Олівере, ти гадаєш, я їй сподобаюся?

— Певний.

— Отже, стрічай мій поїзд о пів на одинадцяту. Добре?

— Добре.

Я вже зібрався покласти слухавку, коли почув, що він гукає:

— Чуєш, Олівере?

— Так, Філіпе.

— День подяки підходить для весілля на всі сто.

— На добраніч, Філіпе.

Ми, нарешті, закінчили розмову. Я кивнув оком на Марсі.

— Ти рада, що він приїде?

— Якщо ти вважаєш, що я йому сподобаюся.

— Ну, ніякого сумніву.

— Я матиму більше шансів, якщо не готуватиму. Ми всміхнулися. Тут було зерно правди.

— Послухай-но, Олівере, а на тебе не чекають у Іпсуїчі?

Досить справедливо. День подяки — святий для Барретів. Але в даному разі — обставини форс-мажор.

— Я зателефоную і скажу, що беру участь у розгляді справи шкільної ради, що починається в понеділок.

Марсі теж мала зробити у своєму розкладі певні зміни:

— Я мушу бути в Чикаго, але я прилечу сюди на обід і останнім літаком повернуся назад. День подяки — вирішальний день роздрібної торгівлі. Розпродаж за зниженими цінами починається у п'ятницю.

— Гаразд. Для Філа це матиме неабияку вагу.

— Я рада,— всміхнулася вона.

— Умовилися. А тепер, коли все зорганізовано,— грайливо сказав я,— чи можу я виразити почуття?

— Так. Які саме?

— Ну... смутку. Гарвард програв Йєлю. Для мене то був нещасливий день. Могла ти подумати про те, щоб якось мене втішити?

— Тобі потрібна терапія,— сказала Марсі, — Чи не погодився б ти простягтися на ліжку?

— Погоджусь,— сказав я. І простягся. Вона сіла на край.

— А тепер роби, що тобі заманеться. Я зробив.

А потім ми, щасливі, поснули.

***

Цілий цей тиждень Філ Кавіллері трудився в поті чола, готуючи святкові делікатеси. І дуже потратився на дзвінки.

— Вона любить у начинці волоські горіхи?

— Марсі зараз працює, Філе.

— О восьмій вечора?

— Увечері в середу вона працює,— сказав я.

— Який там номер? — запитав він, готовий дізнатися про те, як Марсі ставиться до горіхів.

— Вона заклопотана, Філе. Але, знаєш, я згадав. Волоські горіхи Марсі справді любить.

— Чудово.

І він поклав трубку. Того разу.

Але в наступні дні по телефону обговорювано гриби, гарніри, журавлину (готувати желе чи залишити ягоди цілими) та всі овочі.

— Вони будуть просто з ферми,— запевняв мене Філ по телефону з Род-Айленда. — Те, що ви їсте у Нью-Йорку,— просто заморожене сміття.

Природно, я ухвалював усі великі постанови за Марсі. То був її тиждень для поїздки до Цинцинатті, Клівленда та Чикаго. Хоча ми й говорили з нею по телефону не менше як годину щовечора, святкове меню в наших розмовах згадувалося не часто.

— Як підготовка до процесу шкільної ради, друже?

— Я готовий. Розслідування Баррі — жахливе. Все, що я маю робити, — дискутувати. Тим часом я ознайомився з усіма закритими матеріалами. Вони не дозволяють дітям молодших класів читати Воннегута. Чи навіть "Над прірвою у житі".

— О, це сумна книжка,— сказала Марсі. — Любий самотній сіромаха Ґол-ден Колфілд.

— А мене тобі не жаль? Я теж самотній.

— О Олівере, я не просто жалію, я подумки тебе пещу.

Якщо з якоїсь причини мій телефон підслуховували, слухач дізнавався про таємниці щовечора, коли телефонувала Марсі.

***

Вранці святкового дня мене розбудив стук у двері. То був Філіп Кавіллері, який в останній момент вирішив, що приїздити треба таки раннім поїздом, аби було коли все належно підготувати. ("Я знаю твою нікчемну плиту, вона нагадує мені зіпсований прилад для підсмажування грінок".)

— Ну, де вона? — запитав Філіп, звільнившись від продуктового вантажу і роззираючись довкола.

— Вона тут не живе, Філе. І крім того, зараз вона в Чикаго.

— Чого?

— У справах.

— О, вона ділова людина?

— Авжеж.

Він був вражений. А потім швидко запитав:

— Вона цінує тебе, Олівере? Господи, він ніколи не зупиниться.

— Облиш, Філе, берімося до роботи.

Я прибирав квартиру. Він готував страви. Я накрив стіл. Він розклав по тарілках усе, що можна було подати холодним. Опівдні все було готове. За винятком індички. Все було розраховане так, щоб вона була готова о пів на п'яту. Літак Марсі має прибути в аеропорт о пів на четверту. Оскільки у святковий день жвавого вуличного руху не буде, ми спокійнісінько сядемо обідати о п'ятій. Чекаючи, Філ і я дивилися по телевізору футбол. Він відмовився навіть від короткої прогулянки, хоча погода була прохолодна й сонячна. Відданий професіонал, він вважав за краще бути недалеко й напоготові.

***

Невдовзі після другої пролунав телефонний дзвінок.

— Олівере?

— Ти де, Марсі?

— В аеропорту. В Чикаго. Я не можу прилетіти.

— Щось негаразд?

— Не тут. Криза у крамниці в Денвері. Я вилітаю туди за дванадцять хвилин. Увечері все поясню.

— Щось серйозне?

— Гадаю, так. Це, мабуть, забере кілька днів, але, якщо нам пощастить, ми зможемо врятувати товари.

— Чим я можу допомогти?

— Ну... будь ласка, поясни Філіпові. Скажи йому, що я щиро жалкую.

— Гаразд, але буде нелегко.

Маленька пауза, що могла б бути набагато довшою, якби вона не квапилася на свій літак.

— Олівере, ти ніби незадоволений.

Я зважував свої слова, не бажаючи загострювати її проблеми.

— Лише розчарований, Марсі. Я хочу сказати, що ми не ображаємося.

— Будь ласка, почекай, поки я не буду в Денвері. Це довго розтлумачувати.

— Гаразд,— сказав я.

— Скажи, будь ласка, щось приємне, Олівере.

— Сподіваюся, тобі подадуть індичку в польоті.

***

Святкування з Філом було для мене своєрідною втіхою. Як і в минулому, ми знову були лише вдвох. Наїдки були чудові. Але мені важко було проковтнути свої думки.

Філіп намагався мене підбадьорити.

— Послухай-но,— говорив він,— у діловому світі такі речі трапляються. Ділові люди подорожують. У підприємницькій діяльності це звичайна річ.

— Я знаю.

— Крім того, є люди, які не можуть виконувати свою роботу вдома. Так само як солдати...

Геніальна аналогія!

— І якщо справи змусили Марсі там залишитися, це має означати, що вона важлива особа, га?

Я не відповів.

— Вона обіймає якусь керівну посаду?

— Щось на зразок.

— Ну, це їй на користь.