Опудало - Сторінка 14

Вони кричали нам услід, і я пізнала їхні голоси: "В погоню-ю-ю!" –це Миронова; "Бий їх!"-це Валька. І Шмакова: "Бойко-о-от!" їхні вигуки нас підганяли, ми бігли що було сили, не озираючись.

Ми добігли до перукарні й зупинилися передихнути. Я майже заспокоїлася. Мені було весело, що Димка мене врятував. Спершу я його, потім він мене – хіба не здорово?

Випадково я зазирнула в дзеркало перукарні й не пізнала себе – це була ніби не я. В мене було інше обличчя.

Перукарка тьотя Клава, мати Рудого, виглянула з дверей, подивилася на нас, усміхнулася і сказала мені:

"Гарна, гарна".

Тоді між мною і Димкюю відбулася дуже важлива розмова.

"Коли ти встигла все розповісти Маргариті?" – сказав Димка.

"Я?.. Маргариті?.. – запитала я. І замовкла, якщо він такий дурень і не зрозумів, що я це зробила виключно заради нього. Я знову поглянула в дзеркало й чомусь проспівала: "Мар-га-ри-та-а-а!.."

"Ну чого ти не відповідаєш? – суворо запитав Димка.

"Мар-га-ри-та-та-та-та!-проспівала я, танцюючи. – Ти помітив її очі? Вона розмовляла з нами, а сама… бачила тільки його – свого нареченого. А сукня в неї яка гарна! Я, коли виросту, неодмінно пошию собі таку ж саму!"

"Слухай, – перебив мене Димка, – годі мені зуби заговорювати! Кажи, коли ти їй усе розповіла?"

"А я їй нічого не казала!"

Я знову відвернулася до дзеркала й подумала: якщо навчуся міцно стулювати губи, то буду нічогенька собі.

Димка стояв позад мене, але там, у дзеркалі, наші обличчя були поряд. Цікаво було дивитися на нас двох збоку – немовби ми з ним знялися на одну фотокартку.

"А кому, каже, ти розповіла?"

"Ні-ко-му!" І міцно стулила губи, і усміхнулася так, щоб рот не розповзався до вух.

"Як нікому?.."

"Так! Ні-ко-му! – Я поволі обернулася до нього, зробила круглі-круглі очі й не забула, міцно стулила губи. Я тепер вирішила завжди бути красунею. – Не віриш, то й не треба".

"Ну гаразд, тоді поясни, навіщо ти про себе сказала все це нашим?" – запитав Димка.

"Захотіла й сказала. – Я знову гарно усміхнулася. –

Я спершу не збиралася. Але раптом хтось розтулив мені рот. І моїм голосом промовив: "Це зробила я!"

Він злякано поглянув на мене.

"Ну чого ти так дивишся на мене? – кажу й спокійнісінько додаю, щоб він не помер від розриву серця: – Я ж тоді стояла під дверима і все чула".

Моя відповідь його приголомшила – він захитався мов п'яний, ледве втримався на ногах.

"То ти заради мене?!" – Нарешті він здогадався, брови в нього від подиву полізли вгору.

"Ні, – відповіла я. – Заради Олександра Сергійовича Пушкіна".

"Ну ти даєш… – Він місця собі не знаходив. – Заради мене!.. А що ж тепер робити?"

"Що хочеш", – безтурботно відповіла я.

Тепер, коли я все розповіла Димці, зовсім перестала боятися. Мені стало радісно, що він знає, що я його врятувала.

"Вони нас зацькують", – похмуро промовив Димка.

"А я не боюся, – відповіла я. – Адже ми вдвох?"

"Удвох! – І раптом рвонувся, просто як скажений: – Ходімо до наших! Я їм усе розповім!.."

"А онде вони!-Я їх побачила здалеку й гукнула:– Хлопці, дівчата!"

Вони вибігли з-за рогу, але вигуку мого не почули й нас не помітили.

Димка чомусь затулив мені рот рукою і втягнув у відчинені двері перукарні.

Тьотя Клава глянула на нас з великим подивом. Вона хотіла, видно, запитати, чому це Димка затулив мені рот і тягне, але не встигла, бо за вікнами перукарні замелькала наша погоня: Миронова, Кудлатий, Рудий, Шмакова, Попов…

"Толику!" Тьотя Клава побачила крізь вікно Рудого.

"Вони тут! – долинув до нас Вальчин голос. – У мене собачий нюх".

"Ну, – подумала я, – зараз вони нас знайдуть, схоплять, витягнуть на білий світ… Залементують: "Бий її!" А Димка тоді все про мене й розповість!.. Ото сміху буде", – думала я і тому раділа.

Від цієї миті починається все найсумніше. Коли б я була не дурна, то відразу все зрозуміла б. Але я сподівалася і була мов сліпа. Ну, словом, глянула я на Димку, а він знову злякався, його знову всього перевернуло. Очі в нього бігали, губи тремтіли… В нього, знаєш, усе йшло хвилями.

То сюди, то туди. Тому мені й шкода його було. Коли нікого немає – він хоробрий. Як з'явилися хлопці з дівчатами – найпослідущий боягуз.

Ну, словом, стояли ми за занавіскою, не ворушилися. А тьотя Клава швидко-швидко затупотіла до дверей, щоб схопити свого улюбленого сина. Проте хоч як вона поспішала, а Димка все ж таки примудрився й устиг її попросити, щоб вона нас не виказувала. Таким тремтливим голосом:

"Тьотю Клаво, не виказуйте нас… Ми від них сховалися. Гра в нас така".

Тьотя Клава кивнула на ходу, що все зрозуміла, відчинила двері й гукнула:

"Толику, ти чому не поїхав?"

"Нас не взяли", – відповів Рудий.

Він стояв за три метри від нас. Я бачила навіть його обличчя, воно визирало з-за плеча тьоті Клави.

Я подумала, що зараз неодмінно чхну, адже завжди, коли хтось ховався, він чхав або кашляв у найнеслушнішу мить. Але мені не кашлялось і не чхалося.

Дідусю! Я тепер знаєш як шкодую, що не чхнула навмисно. А то Рудий почув би, всіх покликав. І Димка мусив би все розповісти… Від єдиного чхання, подумати тільки, багато що змінилося б.

Коли Рудий виклав матері, що нас не взяли, вона просто відпала, відступила від нього й обличчя затулила руками.

"От лихо! А я батькові подзвонила. Попередила, що ти виїхав".

"А він що?" – швидко запитав Рудий.

"Сказав, що радий і чекає", – відповіла тьотя Клава.

"Чекає?.. – Я побачила, як Рудий змінився на обличчі – в нього раптом запалали щоки. – Чекає мене?!"

"Звісно, тебе. А то кого ж. – Тьотя Клава потермосила Рудого по голові. – А ти не вірив, що він тобі буде радий".

Я скосувала на Димку – незручно було, що ми підслуховуємо чужу розмову. Адже Рудий не знав, що ми його чуємо. Я штовхнула ліктем Димку і хотіла вийти зі схованки, але Димка притис мене до стіни.

"То, може, він сам тоді приїде? – якось тихо й невпевнено запитав Рудий. – Ото було б здорово!"

"Ну що ти. – Тьотя Клава зітхнула: – Сам він ніколи не приїде".

"Чому?.. – Я ніколи не чула, щоб у Рудого був такий сумний, відчайдушний голос. – Адже ми три роки не бачилися! І ти сама казала, що він радий, що чекає".

"Не збереться, – тьотя Клава зітхнула. – В нього робота".

"Збереться! Збереться!" – раптом закричав Рудий.

"Ти що, Толику?.. – Мені було видно, як тьотя Клава обійняла сина. – Ну не плач!"

"Рудий! – долинув голос Кудлатого. – їх тут немає! Біжимо!"

"Ну я їм покажу! – Рудий вирвався з материних рук. – Ну в мене Опудало потанцює!.."

"Толику! Толику!" – закричала тьотя Клава, але Толиків і слід прохолов.

Тьотя Клава ввійшла в перукарню і натрапила на нас, – вона, видно, про нас забула.

"А-а-а, ви ще тут! – сказала вона. – Стривайте, стривайте, ви ж з одного класу з моїм Толиком?"

"З одного", – видушив Димка.

"А чому вас до Москви не взяли?" – запитала тьотя Клава.

Ми з Димкою перезирнулися.

"Ну, тому… – відповів Димка, – тому, що ми вчора втекли з уроку в кіно".

"От безсовісні! – тьотя Клава похитала головою. – От негідники!"

Ми не стали її слухати й вискочили з перукарні. Димка раптом чомусь поклав свою руку ось сюди.

Ленка показала Миколі Миколайовичу, як Димка поклав руку їй на плече.

– Ну немовби ми дорослі, хлопець і дівчина. – Вона усміхнулась і глянула на Миколу Миколайовича: –От коли тобі було дванадцять, ти обіймав дівчину?

– Я?.. У дванадцять? – Микола Миколайович вкрай розгубився від цього запитання.

Він хотів збрехати Ленці, що, звісно, обіймав, але потім відчув, що почервонів, як хлопчисько, – брехати він зовсім не вмів, – і признався, що не обіймав.

– Ось бачиш, – переможно сказала Ленка, – а Димка мене обійняв. Удень. При всіх. При сонці й при людях. Рука в нього була гаряча-гаряча. Я так від цього очманіла, що рот у мене сам по собі поліз до вух, і я забула, що вирішила бути красунею. Я була рада, що Димка мене обійняв, тільки страшенно збентежилася, ноги в мене не рухались, а я вся зіщулилася, щоб стати меншою.

А коли ми так вийшли на нашу вулицю, то Димчина сестра, зловредна Свєтка, побачила, що ми йдемо обійнявшись, га як заверещить.

"Молодий молоду посадив на ляду! Молодий молоду посадив на ляду! Ой, вставай, молода, бо холодна ляда!"

"Ото дурна, – сказав Димка. – Ти не звертай уваги!"

Я оглянулася на Свєтку й сказала:

"Ну кричи, кричи ще!"

"Ленка – молода! Ленка – молода! – несамовито заверещала Свєтка. – А Димка – молодий!" – і кинулася навтьоки.

Ми лишилися на місці.

Знаєш, дідусю, мені чомусь сподобалося, що Свєтка мене дражнила. – Ленка обернулася до Миколи Миколайовича: – Це погано?

– Чому ж погано, – відповів Микола Миколайович, – це якоюсь мірою чудово.

– От і я так подумала, – у захваті сказала Ленка. – Точнісінько як ти. І мені захотілося вчинити щось надзвичайне. "Знаєш, Димко, – кажу, – знаєш… я зараз піду в перукарню до тьоті Клави!"

"Навіщо?" – злякався він.

"Я хочу зробити зачіску!.. А то все коси та коси.." "Це ти здорово придумала, – зрадів він. – Ходімо. Я тебе проведу".

І ми на очах у Свєтки розвернулись і побігли в місто.

– Ну, а Димка що ж? – майже скрикнув Микола Миколайович. – Він що-небудь сказав про ваших однокласників?

– Чого ти кричиш?-відповіла Ленка. – Звісно… Сказав. Тобто він нічого не сказав… Він тільки заспокоївся.

– Заспокоївся? – перепитав Микола Миколайович. – Яка радість!

– Заспокоївся, – кивнула Ленка, як і до того не помічаючи єхидства Миколи Миколайовича.

"Розумієш, – каже він мені, – я подумав, що вони мені не повірять, коли я зараз одразу признаюся. Скажуть, що я просто тебе виручаю, їх треба підготувати. Краще я зроблю це без тебе. – Він поглянув на мене. – А ти як гадаєш?" – Ну-ну! – сказав Микола Миколайович. – Це вже зовсім цікаво. Що ж ти йому відповіла?

"Я такої ж думки!" – сказала я.

– Дотепна відповідь, – сказав Микола Миколайович. – Ну, а він же що?

– Він був тихий-тихий! Спокійний-спокійний… На мою думку, йому здорово сподобалися мої слова. А я тоді дуже ньому зраділа – отже, я знову, вже вкотре, допомогла йому.

– Нічого собі – тихий-тихий, – раптом обурився Микола Миколайович. – Тебе, розумієш, б'ють, колошматять, а він – анічичирк?!

Він був такий обурений, що навіть підхопився, пробігся по кімнаті й застогнав.

– А чого ти регочеш? – Ленка уважно подивилася на Миколу Миколайовича.

– Я регочу?!-відповів Микола Миколайович.