Опудало - Сторінка 16

Проте Ленка пройшла мимо, її голова майнула серед чорних од дощів гілок і зникла.

Після цього Микола Миколайович покинув роботу в саду, повернувся в дім, ліг на ліжко, вкрився з головою ковдрою, сподіваючись перепочити й прокинутися з якимось твердим і визначеним рішенням.

Його сон був короткий і неспокійний. Йому здалося чи, може, приснилося, що хтось тихесенько гукнув його й потягнув чомусь за ніс. Він одразу розплющив очі – перед ним стояла Ленка. Микола Миколайович закліпав очима– заплющив-розплющив – нікого, ніякої Ленки. Зникла. Нікого. "Ну, – подумав він, – дійшов до ручки; що тільки насниться переляканій людині…"

Микола Миколайович перевернувся на другий бік, про всяк випадок учепився рукою за ніс, щоб ніхто його не хапав уві сні, і тільки-но задрімав, як знову хтось тихесенько гукнув його.

Тоді йому остаточно перехотілося спати, і він підхопився– це його так страх підкинув: чому це Ленки не чути й що вона робить?

Він обережно прокрався до Ленчиної кімнати, щоб пересвідчитися, що вона ціла й неушкоджена.

Ленка теж спала – стомилася за цей великотрудний день.

Уже смеркалося, і ріденький осінній туман нечутно бив у вікно. І при цьому вечірньому освітленні Ленчине обличчя здалося йому надзвичайно натхненним: обличчя миле, просто лик святий.

"І коханням такої красуні, такої чудової людини, – з обуренням подумав Микола Миколайович, – знехтував цей нещасний жалюгідний Димка Сомов!"

Микола Миколайович поволі й тихо відступав до дверей, він не дихав, він линув над підлогою, щоб не сполохати Ленчин сон і не порушити прекрасної картини. На порозі він оглянувся востаннє, щоб помилуватися Ленкою, і… застиг у подиві: вона дивилася на нього цілком безсонними очима.

Більше того, Ленка стежила за Миколою Миколайовичем, наче кішка за мишкою, яка ось-ось збиралася її злапати, – бракувало ще тільки, щоб вона подумала, ніби він стежив за нею.

– Мені наснилося, розумієш, наче хтось потягнув мене за ніс, – сказав, вибачаючись, Микола Миколайович.

Він вирішив розсмішити її цим повідомленням – і розсмішив. .

– За ніс? – Вона засміялася.

– І ще мені наснилося, що людина, яка тягнула мене за ніс, була ти! – Микола Миколайович уважно поглянув на Ленку.

– Я? – Ленка знову засміялася.

Миколі Миколайовичу подобалося, коли Ленка так сміялася, – ніби дзвіночок упав у траву.

І раптом Микола Миколайович несподівано збагнув, що Ленка розмовляла з ним. Отже, простила?..

– А може, ти справді приходила до мене? – обережно спитав Микола Миколайович.

Ленка кивнула.

– Неподобство! Як ти посміла? Ти могла залишити мене без носа. Або подряпати, що теж не дуже приємно.

– Я хотіла тебе розбудити… А знаєш чому? – Вона подивилися на нього, ніби збиралася розкрити якусь таємницю. – Твоя правда-ніяка я не милосердна. Пам'ятаєш, я тобі про Рудого розповідала, що він мов цирковий паяц, що йому й перука не потрібна, бо він од народження рудий. І всі наші з нього реготали, і я реготала, і він сам із себе сміявся голосніше за всіх, і в нього від реготу навіть сльози бриніли на очах. Пам'ятаєш?

– Авжеж, пам'ятаю, – відповів Микола Миколайович. – А чому він такий, – з хвилюванням запитала Ленка, – як ти гадаєш?

– Тому що Рудий, Усі кричать: "Рудий! Рудий!.." А він боїться цього й намагається не вирізнятися. Усі горлають, і він горлає, всі б'ють, і він б'є, якщо йому навіть не хочеться. Я знав отаких людей.

– Дідусю, а раптом він не реготав із себе, а плакав… – Ленка з жахом замовкла. – А раптом у нього сльози на очах бриніли не від реготу, а від образи?.. А я з нього сміялася.

– Може, ти ще в комусь помиляєшся? – запитав Микола Миколайович.

– Ти гадаєш? – Вона глибоко замислилася. – В кому ж?

Ленка по-новому відкривала для себе смисл подій, її рухливе обличчя одразу змінилося – воно набуло розгубленого виразу, воно промовляло: як же це сталося, що вона знущалася з Рудого тільки тому, що він рудий?

Брови в неї трагічно зламалися, кутики губів опустилися. Вона обернулася до Миколи Миколайовича, і він побачив у сірувато-рожевому світлі згасаючого дня її великі сумовиті очі.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Димка чекав Ленку біля перукарні, поки та робила зачіску, щоб вразити цілий світ. Він стояв, обіпершись об поруччя вітрини, й з великою цікавістю читав журнал "Юний технік".

Потім він побачив Миронову й Шмакову. Вони розмовляли, поволі підходячи до нього.

Димка, перш ніж він сам устиг щось подумати, чомусь сховався за ріг перукарні. Чому? Навіщо? Йому це було не зовсім зрозуміло, і він уже збирався був вийти зі схованки, але згадав, що його батьки досі не знали, що він не поїхав до Москви. Він побіг додому, щоб повідомити їх про це.

Дорогою він подумав, що негарно, що він покинув Ленку, не попередивши. Вона вийде з перукарні з новою зачіскою, радісна, весела, а його немає. А раптом вона наразиться на цих ненормальних і вони почнуть до неї чіплятися, наб'ють її-від них можна сподіватися. Він рішуче повернув назад і зіткнувся ніс у ніс з Валькою і відчув, що якось забуксував, розгубився, чого досі з ним ніколи не бувало.

– А де ж твоя дорога подружка? – запитав Валька.

– Я звідки знаю, – вихопилося в Димки, хоч він і не думав так відповідати. – Адже ти на неї полюєш, а не я, – і побіг далі, намагаючись не думати про Ленку.

А поки біг, уявив собі, як сміливо розкриє хлопцям та дівчатам таємницю своєї "зради". Ото буде реготу!.. Адже йому вони нічого не заподіють, він зможе їм довести, що мав рацію. Він скаже їм, що Ленка хотіла його виручити, бо гадала, ніби він злякався. А він змовчав, бо вирішив, що їй треба підгартувати волю до боротьби з труднощами. Аж раптом такий випадок!

Ця несподівана думка йому дуже сподобалася. За хвилину він уже був певен, що все так було насправді. Димка підстрибнув з радощів і завернув назад, до перукарні.

Як він мчав, як поспішав!.. Щоправда, недовго. Зупинився й подумав, що все це, мабуть, він зробить іншим разом. І знову рушив додому. І знову зупинився: може статися, хлопці та дівчата схоплять Ленку й налякають без нього.

"Та нічого вони їй не заподіють, – заспокоїв він себе. – Мабуть, тепер уже розійшлися по домівках і трощать свої обіди".

Димка відчув голод, згадав, що сьогодні на обід курка з локшиною, яку він полюбляв, і найрішучішим кроком заквапився додому.

А в цей же самий час дехто з його однокласників і на думці не мали обід. Вони були заклопотані зникненням Сомова й Безсольцевої.

Миронова та Шмакова відпочивали біля перукарні. Вони чекали хлопців, які розбіглися в різні боки в пошуках зниклих.

– Бігали-бігали… Ловили-ловили… – зітхнула Шмакова. – Нікого не спіймали… А вони зараз десь веселяться й сміються з нас.

– Спіймаємо, – похмуро відповіла Залізна Кнопка.

– Ніжки мої бідолашні… – поскаржилася Шмакова. – Підхопилася сьогодні о шостій. Увесь дім переколошкала. Збиралася… Голову змила. Мама мені нову сукню приготувала. Грошенят підкинула нишком від батька. Вона в мене добренька. Склали цілий список покупок… Зібралася… А що ти мріяла купити в Москві?

– Нічого, – Залізна Кнопка цідила слова знехотя, ледве розтуляючи губи.

– Послухай, Миронова, а чому ти така? – Шмакова з великою цікавістю подивилася на Залізну Кнопку.

– Яка?

– Ну не як усі дівчата… Мама в тебе страх яка модняча. Жінка моєї мрії…

– Що з вами балакати, – гостро перебила Залізна Кнопка. – Дивися, скільки нас лишилося? По пальцях можна перелічити… З усього класу. І це після того, як ми оголосили бойкот зрадниці. А якби не я, ви вже всі сиділи б удома.

Шмакова усміхнулася: її не дуже легко було збити.

– Вчора я зустріла твою маму, – знову почала вона. – Йде у синій шкіряній курточці. До речі, під колір її очей. Я обімліла. – Мрійливо закотила оченята. – Мабуть, купу грошей заплатила.

– Не цікавилася… Шмакова, давай про щось інше.

– Ну гаразд-гаразд, не злися! Послухай!.. Ось ти така чесна й правильна, а проти Опудала. Ми з тобою дівчатка розумні, все розуміємо. Опудало що зробила?.. Просто сказала Маргариті, як усе було. А ти її картаєш!.. Хіба це добре?

– Тут справа ясна – вона зрадила нас тихцем. – Щоки в Залізної Кнопки запашіли. – Гадала, ніхто не довідається. А якщо навіть довідається, то й що їй буде?.. Нічого. Вона ж розповіла "всю правду", як ти кажеш. Але й правда буває різна, її правда – просто зрадництво…Не пощастило їй, на мене наразилася. Кожен повинен діставати по заслузі.

– Ідейна ти, – сказала Шмакова.

– А ти?

– Я інша річ. У мене до неї свій рахунок.

– Дрібненько, – процідила крізь зуби Залізна Кнопка. – Зернинка до зернинки – назбирається торбинка.

Шмаковій подобалося, що вона знає про цю подію більше за всіх, і вона з нетерпінням і зловтіхою чекала, чим же усе це скінчиться. Ах, здорово вийшло, що вона опинилася тієї миті під партою і все чула! В неї тоді серденько мало не вискочило з грудей від .хвилювання – така вона була рада, що спіймався цей вискочка Димка Сомов. Не буде вдавати із себе головного.

Ось тільки незрозуміле було – чому це страховисько Безсольцева взяла вину на себе?.. Найімовірніше, вона справді зустріла Маргариту в коридорі і знову все їй розповіла. Щасливчик Димочка! Проте однаково цікаво спостерігати, як він викручується і –боїться. Як він тремтів у класі, коли Залізна Кнопка оголосила, що знає ім'я зрадника. Як тремтів, що Маргарита все розповість у класі. Перепаде йому ще на горіхи!

Шмакова усміхнулася своїм потаємним думкам, уявляючи всю безодню падіння Сомова і всю безпорадність становища Безсольцевої.

– У мене до всіх один рахунок, – Залізна Кнопка підхопилася, очі в неї спалахнули непідробним полум'ям обурення. – Живеш не по правді – відплата! Ніхто не повинен лишитися безкарний. І ніхто не уникне відповідальності. Ні-ко-ли! – І тихо, майже пошепки докінчила: – Хоч кого це стосувалося б, навіть рідних.

– Точно, ідейна ти. – Шмакова чомусь засміялася. Прибігли Рудий і Кудлатий.

– Ну?-нетерпляче повернулася до них Залізна Кнопка.

– Удома їх немає, – сказав Рудий.

– І на річці не видно, – сказав Кудлатий. Слідом за ними з'явився Валька.

– Дозвольте доповісти, товаришу Залізна Кнопка, – він став струнко. – Зустрів Сомова. Самого. Запитав, де Безсольцева. Він відповів, що не знає. Гадаю, бреше.

– Якісь ви всі кисленькі, – зневажливо зітхнула Шмакова.