Осінь партіарха - Сторінка 11

Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більше розтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкою водичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось там затемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів на столик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром, єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглоби озброєного мачете ангела-охоронця, — та все ж, думалось йому часом, чи це довір'я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом: "хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя і перетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодного наказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія — показувати людям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця, котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп, гукаючи: "геть з дороги, сволото, володар іде!" — і хто там знав, де в тому людському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще не здогадувалися, що найпідступніші — ті, котрі найголосніше кричать: "слава герою! хай живе генерал!"; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти одну якусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!" — і він, згадавши, як вона прослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурляв додолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, що всі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його, сорочка на ньому була геть мокра від поту — це вперше в такий ранній час, і вітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта, засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: "це все від задухи", — невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло над заціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі — тільки зграї наляканих грифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовій площі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визирає тремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, і прокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще одну прикмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір того довгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: "це все від задухи", — і заснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, — він чув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: "хто там?" — але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цього ранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсь невідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи, здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чи найповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, і він, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, що барабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: "це смерть!" — подумав він, побачивши свою залиту кров'ю сорочку, але йому заперечили: "ні, мій генерале, — циклон!" — і то справді був найруйнівніший з циклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, — катастрофа була така таємнича, що тільки він — задовго до того, як сполошилися собаки та кури, — зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і така несподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопила паніка, вони доповідали йому: "так точно, мій генерале, сам чорт узяв цю країну!" — але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв'язувати вартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі, прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальших кордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір і застигла так згідно його рішучого наказу — стріляти за перших ознак паніки, два постріли в повітря, третій — по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчеві розпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й геть далеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслід за яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, які сипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів, плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав про жахливі масштаби катаклізму, — в цьому ревінні потопу він питався себе, відчуваючи пряний присмак злоби: "де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навіть слина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, ця катастрофа не досягне тебе?" Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчі його помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь браму каретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів'ями пальм та вивернутими ліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут його знову вразила думка про те, що він ніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав од зухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючись то на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то на смарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованих віце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелю порожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелів збудувати цей мавзолей "на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щоб його поховали в нас"; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнє подвір'я — тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там, у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далі вони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії, клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, під товщею нерухомої води, — усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна на своєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в і н побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тоді він повірив, "що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щоб звільнити мене від моєї муки — Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж то варварські методи в господа бога супроти наших!" — вдоволено думав він, озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, — місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору, витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам'яниць віце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишнього невільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий: "ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом, який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; ми бачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв усе довкола, щоб ущух дощ і встало сонце, — і тоді він воскресив утонулих курей, і наказав воді спадати, — і вона спала!.." Серед бравурних маршів, радісного калатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенні першого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі, щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив його під руку й потягнув на балкон, — "бо зараз, як ніколи, народові потрібне ваше підбадьорливе слово!" — і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайний гук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: "слава герою!" — ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднею людської маси, — отож, стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ — осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з'яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень і вночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому в передмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, як шурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь марево спеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затисла її під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовляти сина, зазираючи йому в вічі: "ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, — хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні в мене повечеряй!" — благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще билася в неї в руках, і він мовив: "ну, гаразд, матусю, я зостанусь", — і до сутінок просидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, який ішов з казанка, де варилася курка, — так він сидів, повен невсипущих дум про нашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: він там, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, — ніщо, навіть сам час, адже він — месія, котрий думає за нас, знаючи, що ми знаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе не завдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, що єдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, — і він дійшов аж туди, до краю: "там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на той останній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім'я і дати життя останнього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни", — і він побачив похмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нудна мжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягнених людей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі — то ховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору, загорнувшись у газети, — "що воно в дідька за чудний народ? чи це часом не поети?" — здивувався він; "та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі", — пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям: у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв, цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонце вбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, — і не тому, що боїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, "а тому, що людина, матусю, — то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своє лігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти", — полюбляв казати він і, крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував так ясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одважився зізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді, коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, — то був сором'язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народження позначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступити поріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматом розпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі, поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім не схожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї — також, сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях було поприліплюване листя шалфею — либонь, боліла голова, — "важко було повірити, що цей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втілення наших честолюбних мрій!" — і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов до кабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голос рішучої, дійової людини; "а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою, рукою єпископа", здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрий просив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз і назавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: "адже ця справа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!" — і він, зворушений юнаковим завзяттям, спитав: "якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життя набридло?" — іноземець рішуче відповів на це: "найвище у світі щастя — віддати життя за вітчизну!" — а він заперечив співчутливо: "не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-но сюди, — і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, — одне з двох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто її має, — отак і з вітчизною!" — казав він, поплескуючи молодого іноземця по плечу, — так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своєму ад'ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: "цього хлопця не зачіпайте і не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як у півника, коли пір'я росте, тільки й усього!" Цей вираз ми почули від нього ще раз — після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичним в'язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям — "ясна річ, окрім грамотіїв: цих я ніколи не впущу, — сказав він, — бо в них гарячка, як у тих породистих півників, коли пір'я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо и здатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точно кажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, — треба, щоб відбудова вітчизни стала справою кожного!" — йому хотілося, щоб усі пересвідчилися в тому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як і раніше, — особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховного командування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, що їх надсилали з— за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родини його міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях та польових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорони здоров'я прислану з— за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерство охорони здоров'я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцери генерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадські відбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення — після того, як посол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї держави необмежене право риболовлі в наших територіальних водах, — "чорт би їх побрав, тільки той володіє, хто має!.." — думав він, згадуючи кольорову кульку, яку показував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чув нічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею, як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він з ранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічим не відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотнього утопленика; він наказував інженерам: "заберіть звідсіля ці будинки й перенесіть отуди, а то вони мені муляють очі!" — і будинки переносили; "підніміть метрів на два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!" — і вежу піднімали; "поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!" — і річку повертали — негайно, не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїми планами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився, коли неуважний ад'ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з неба звалившись, здивувався: "що за діти?" — "ті діти, мій генерале", — "та які ж у дідька ті діти?" — виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримає під вартою дітей, які виймали з мішка виграшні номери, коли розігрувалася його лотерея, — військові боялися, щоб діти, бува, не проговорились, чого це щоразу виграє президент; батькам, які допитувалися, де їхні діти, чому їх не відпускають додому, просто казали: "це не відповідає дійсності!" — а тим часом придумували кращу відповідь: їм казали, що все це — вигадки зрадників, наклепи опозиції, а тих, котрі бунтували перед однією з казарм, довелося відігнати мінометним вогнем, — "це була добряча бійня, мій генерале, але ми не доповідали вам, щоб не турбувати зайве; діти й справді замкнуті в підземеллях портової фортеці, умови для них там чудові, вони всі до одного здорові й бадьорі, та лихо в тому, що їх там назбиралося зараз тисячі зо дві, і ми не знаємо, що з ними робити, мій генерале!" Безпомилковий спосіб виграшу в лотереї спав йому на думку цілком випадково, коли він якось побачив більярдні кулі з цифрами на боках, — ідея була така геніально проста, що спершу навіть він не йняв віри своїм очам, коли побачив юрмиська охочих спробувати щастя, які ще опівдні зібралися на Військовій площі й під палючим сонцем нетерпляче очікували чуда; в натовпі лунали вдячні вигуки, а яскраві транспаранти обіцяли вічну славу найщедрішому, який розподіляє щастя; виступали музики й канатоходці, там і сям продавали фрітангу[11] та інше їдло, грали в допотопні рулетки й нецікаві вже лотереї, де білети витягають якісь звірята, — то все було сміття минулого, мародерство довкола фортуни, силкування урвати хоч крихітку примарного щастя, — і ось о третій годині розчинилися балконні двері і вийшло троє дітей, яким ще не сповнилося семи років, — їх вибрали навмання самі люди, щоб ні в кого не було сумніву щодо чесного ходу гри; дітям роздали мішки різних кольорів — перед тим кілька понятих засвідчили, що в кожному мішку лежить десять більярдних куль, пронумерованих від нуля до дев'яти, — "сеньйори, увага!" — натовп завмер, — "зараз кожна дитина витягне з зав'язаними очима одну кулю зі свого мішка: спершу з синього, потім — із червоного, а вже потім — із жовтого", — і всі троє дітей по черзі засовували рученята в мішок і намацували між дев'ятьох звичайних куль десяту, холодну, — їм тайкома було наказано брати тільки холодну кулю, — і, вийнявши, показували її натовпу та називали цифру; так вони виймали три холодні кулі, які до того лежали кілька днів у льоду, а три названі дітьми цифри збігалися з цифрами президентового лотерейного квитка; "але ми й гадки не мали, мій генерале, що діти можуть проговоритися, ми схаменулися занадто пізно, коли вже не було іншого виходу, як сховати їх, — спочатку три, згодом п'ять, а далі й двадцять трійок, ви уявляєте, мій генерале!" — отож, потягнувши за ниточку, він розмотав цілий клубок і врешті-решт докопався, що все його верховне командування заплуталося в зачаклованих тенетах державної лотереї, що тільки перші діти виходили на балкон з дозволу батьків, котрі спочатку навіть навчали їх, як розпізнати навпомацки цифри на мармурових кулях, а решту дітей доводилося вже тягти силоміць, бо пішла чутка, що з того клятого балкона діти не повертаються, — батьки ховали їх, де тільки могли, хоронили живцем, а тим часом штурмові групи розшукували дітей ночами, спеціальні підрозділи оточували Військову площу — не для того, щоб контролювати стихійні виступи, як доповідали йому, а для того, щоб тримати на відстані людську юрбу, поганяючи її, наче стадо худоби, під страхом смерті; дипломати, які хотіли бути посередниками в цьому конфлікті й просили аудієнції, натикалися на глухий мур: тепер самі урядовці верзли їм усілякі нісенітниці про його дивовижні хвороби — він, мовляв, не в змозі нікого приймати, бо в животі в нього розвелися жаби, він страждає від безсоння, оскільки змушений спати лише стоячи, — в нього на спині виріс кістяний гребінь, такий, як в ігуани; від нього приховували протести й прохання, що надходили з усіх кінців світу.