Осінь партіарха - Сторінка 13

"Ну, от і все..." — зітхнув він у своєму палаці, здригнувшись од вибухової хвилі, яка зруйнувала ще чотири будинки поблизу казарми й геть побила весільні сервізи в шафах усіх осель, аж до найвіддаленіших околиць міста: "ну, от і все..." — зітхнув він, коли фургони для сміття вивезли з двору портової фортеці трупи вісімнадцяти офіцерів, котрих розстріляли, вишикувавши у дві шеренги, щоб заощадити патрони; "ну, от і все..." — зітхнув він, коли генерал Родріго де Агіляр, виструнчившись, доповів йому, що в'язниці знову переповнені політичними в'язнями; "ну от і все..." — зітхнув він, зачувши урочисту музику, калатання радісних дзвонів, лускіт святкових петард, які сповіщали, що настає нове сторіччя миру і спокою; "ну, от і все, чорти б його побрали, кінець веремії!" — сказав він, і такий був певний у цьому, так безтурботно нехтував особистою безпекою, що якось уранці, повертаючись з корівні, був зраджений своїм інстинктом і не встиг вчасно помітити лжепрокаженого, який виріс із-за трояндових кущів, заступивши йому дорогу; занадто пізно розгледів він крізь жовтневу мряку, як блиснув револьвер, — тремтячий вказівний палець уже натискав на курок, коли він, випнувши груди й широко розпростерши руки, закричав: "сміливіше, боягузе, сміливіше!" — вражений тим, що його смерть прийшла зовсім не так, як було йому роковано, як він ясно бачив сам, на власні очі, у віщих водах; "стріляй, якщо ти мужчина!" — крикнув він, і нападник на якусь мить завагався, губи в нього пересохли, рішучість ослабла, — і тоді він щосили зацідив йому в вухо, збив з ніг і вже лежачого нещадно вдарив у зуби, наче довбешкою, і, немов з того світу, почув тупіт охорони, яка збігалася звідусіль на його крик, побачив сині спалахи п'яти блискавиць — то нападник п'ять разів підряд вистрілив собі в груди, щоб не потрапити живим до страшних рук катів з президентської охорони; він переступив через скорчене в кривавій калюжі тіло і, заглушуючи своїм громовим голосом гамір переполоханого дому, наказав четвертувати труп, зробити з нього в'ялене м'ясо і виставити, — "щоб для інших була наука!" — засолену голову на Військовій площі, праву ногу на східному кордоні, в Санта-Марія-дель-Алтар, ліву — на крайньому заході, в селітровій пустелі, одну руку — на плоскогір'ї, другу — в сельві, а шматки тулуба підсмажити на свинячому салі й виставити по всіх усюдах на сонце, хай лежить аж поки самі кості не зостануться, щоб кожен у цьому триклятому борделі негритянському знав, що буде з тим, хто піднімає руку на свого батька; все ще зелений від люті, він пройшов повз трояндові кущі, які президентська охорона очищала багнетами від прокажених: "ану, покажіться, бандюги!"; піднявся сходами, розштовхуючи носаками паралітиків: "ану, кажіть, хто вас на світ привів, од кого ваші матері понесли, сучі ви сини!"; прогупотів коридорами, волаючи: "геть з дороги, коли йде володар, чорти б вас побрали!" — той крик на смерть перелякав урядовців та нахабних лакуз, які тільки-но почали прославляти безсмертного, а він біг далі, лишаючи за собою розжарену лавину — своє сопіння; наче прудка блискавка, промчав через конференц-зал, ускочив до своєї спальні, заперся на три замки, три засуви й гри защіпки і самими кінчиками пальців скинув з себе загиджені штани. Він не мав спокійної хвилини, вистежуючи свого потаємного ворога, того самого, хто дав револьвер лжепрокаженому: нутром своїм чув, що ворог цей — десь поруч, такий близький йому, що знає навіть тайники, де він ховає мед; це його очі підглядають у замкові щілини, а вуха стирчать зі стік завжди і всюди, — "як мої портрети!.." — про його всюдисущість нагадувало свистіння січневих пасатів і млосний подих жасмину в душні ночі; цілими місяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння, моторошно човгаючи своїми примарними ногами, чигаючи на нього в найпотаємніших закапелках темного дому, — аж поки не матеріалізувався одного вечора за грою в доміно, і коли він побачив руку, яка неквапно поклала кісточку "дубль-п'ять", закінчивши гру, внутрішній голос підказав йому, що це і є рука зрадника: "а чорти б тебе взяли, оце ж бо вона!.." — подумав він і, збентежений, підвів голову, і в сяйві, яке лилося згори від лампи, побачив прекрасні очі свого вірного, щирого друга, генерала артилерії Родріго де Агіляра: "оце так-так!.. мій кревний побратим, моя опора й підмога!.. ні, цього не може бути!.." — болісно думав він, розгадуючи аж тепер усі ті підступи та брехні, що ними його обплутували роками, аби тільки приховати страшну правду: його найдорожчий друг продався спритним політикам, — а він же сам, сподіваючись мати з того користь, повитягав їх усіх із найглухіших задвірків війни за федерацію, дав їм багатство й нечувані привілеї, дозволив їм використовувати, як заманеться, себе самого, аж поки вони не піднеслися так, що старій аристократії, зметеній з дороги нездоланним вітром ліберального руху, навіть не снилося, — "якого ще дідька? а їм усе було мало, вони захотіли посісти місце божого обранця, вони захотіли стати мною, виродки!.." — і допомагала їм у цьому така розумна та навдивовижу обачна людина — той, хто користувався найбільшим його довір'ям і необмеженою владою, єдиний, від кого він брав папери на підпис: спочатку вислуховував, як звучатиме новий його указ чи закон, вказував, що треба виправити і, замість підпису, прикладав до паперів палець та ставив державну печатку перснем, що зберігався у сейфі, код якого знав тільки в і н один; "ось, маєте, друже, — примовляв він, повертаючи підписані таким чином папери, — тепер можете підтиратися ними", — а вийшло так, що генерал Родріго де Агіляр зумів установити всередині його влади свою власну систему влади, таку ж необмежену та прибуткову, — "але й цього йому було замало, отож він тишком-нишком почав готувати заколот у Графській казармі, а допомагав йому в цьому посол Нортон, його друзяка, з яким вони провідували голландських повій, його вчитель фехтування, котрий привіз для заколотників зброю в бочках з— під норвезької тріски — контрабандою, скориставшись тим, що дипломати не платять мита, — а сам лестив мені за партією в доміно, та все запевняв, що ніде немає, мовляв, такого дружнього, такого справедливого, взірцевого уряду, як мій; це вони вклали револьвер у руку лжепрокаженого — разом із п'ятдесятьма тисячами песо, розрізавши спочатку всі банкноти надвоє, ми відкопали ці половинки при обшуці в домі злочинця, а ті половинки, що їх бракувало, повинен був йому вручити після мого вбивства мій щирий друг, — ти чуєш, матусю, що діється на світі?.. а коли в них із цим не вийшло, то вони поклали собі прибрати мене, не проливаючи крові: генерал Родріго де Агіляр заходився збирати свідчення, буцімто я ночами не сплю, а тиняюся темним палацом та розмовляю з вазами або портретами героїв і архієпископів; буцімто я ставлю термометри коровам та годую їх фенацетином, щоб збити температуру; буцімто я звелів побудувати мавзолей для адмірала, якого й на світі нема, він, мовляв, мені в гарячці привидівся, — а я на власні очі бачив три каравели, які кинули якір у морі просто перед моїм вікном; вони кажуть, що я розтринькав державну скарбницю, накуповуючи всіляких хитромудрих приладів, та ще й вимагав, щоб астрономи порушили лад у всій сонячній системі, аби лише потішити королеву краси, яка теж, мовляв, існувала тільки в моїй божевільній уяві; вони кажуть, що в один із нападів старечого недоумства я наказав посадити дві тисячі дітей на баржу з цементом і підірвати її в морі, матусю!.." — "ви тільки подумайте, от сучі сини!.." — і на основі цих свідчень генерал Родріго де Агіляр та всі офіцери штабу президентської охорони вирішили помістити його в притулок для знаменитих старих, у дім над скелями, — це мало статися опівночі першого березня, під час традиційної щорічної вечірки на честь Святого ангела-оборонця, заступника всіх охоронців, — "себто за якихось три дні, мій генерале, уявіть собі!" — проте, незважаючи на неминучість лиха та на масштаби змови, він жодним порухом своїм не виказав, що знає щось про заколот, а в призначений час, як і щороку, зустрічав гостей, офіцерів своєї особистої охорони, посадив їх за банкетний стіл і запропонував їм випити аперитиву, поки не прибуде генерал Родріго де Агіляр, щоб підняти головний тост; він розмовляв з ними, сміявся разом з усіма, а офіцери раз у раз позирали на годинники, притуляли їх до вуха, підкручували, — була вже за п'ять дванадцята, та генерал Родріго де Агіляр і досі не прийшов; зробилося жарко, наче в корабельному казані, в зачиненій наглухо залі пахло квітами — гладіолусами, тюльпанами, свіжими трояндами; хтось відчинив вікно, — "ми всі передихнули, поглянули на годинники; легенький бриз заніс у вікно ніжний запах святкової страви; всі ми спітніли, крім нього, всім нам було соромно дивитися в широко розплющені очі цієї старезної тварини, котра, блимаючи, дивилася на кас із якогось свого простору, з іншої епохи" , — "за ваше здоров'я!" — сказав він, підіймаючи фатальною, схожою на зів'ялий ірис, рукою свій келих, яким він цокався цілий вечір, так ні разу й не пригубивши; і ось у тиші останньої прірви почулися утробні звуки годинникових механізмів — било дванадцяту, а генерал Родріго де Агіляр не йшов; хтось спробував підвестися: "дозвольте?.." — але так і закам'янів на місці під його нищівним поглядом, і всі відчули, що нікому не вільно ні поворухнутися, ані дихнути, — не вільно жити без його на те дозволу: нарешті пробило дванадцять, і завіса піднялася, і з'явився славетний генерал Родріго де Агіляр на срібній таці: він лежав, простягнувшись на повен зріст, обкладений з усіх боків цвітною капустою та лавровим листям, приправлений спеціями, підрум'янений в печі, обряджений в парадний мундир з п'ятьма золотими підвісками, з незліченними нашивками за хоробрість на порожньому рукаві, з чотирнадцятьма фунтами медалей на грудях та стеблиною петрушки в роті, отож, розрізавши, його можна було подавати до столу на дружній вечірці; гості закам'яніли від жаху: "не дихаючи, ми дивилися, як вишукано його розрізають та ділять на порції", — і коли перед кожним у тарілці лежала однакова порція міністра оборони, нафаршированого кедровими горішками та пахучими травами, в і н подав команду починати: "смачного, сеньйори!"

4

Він уникнув стількох підводних каменів та земних небезпек, пережив стільки згубних затемнень та вогненних небесних тіл, що в наші часи навряд чи хтось іще вірив у його смерть, напророчену картами.