Осінь партіарха - Сторінка 14

А проте, поки тіло бальзамували та опоряджали, навіть ті з нас, хто не був забобонний, — хоч і самі собі не дуже вірячи, — в глибині душі таки сподівалися, що от-от почнуть справджуватися давні віщування: в день його смерті ріки потечуть назад, і їхній намул заб'є джерела, з неба лине кривавий дощ, кури знесуть п'ятикутні яйця, і всю землю огорне безгоміння й пітьма, бо тоді-то й настане кінець світу. Та й як було в це не повірити, коли всі ті нечисленні газети, які ще виходили, й досі запевняли нас, ніби він безсмертний, брехали про його діяння, використовуючи для цього архівні матеріали: нам щодня показували його так, ніби час застиг, — на передньому плані, в мундирі з п'ятьма сумними сонцями, який він носив у часи своєї слави, владного, діяльного й нівроку здорового, хоч ми давним-давно втратили лік його рокам; ми щодня бачили незмінні фото, на яких він знову відкривав усім відомі пам'ятники або громадські заклади, що їх так ніхто ніколи й не бачив, — чи головував на урочистих зборах, які нібито відбувалися вчора, хоча насправді їх проводили ще в минулому столітті, адже всі ми знали, що він не виходив на люди після страхітливої смерті Летісії Насарено, коли він зостався один у цьому нічийному домі, а поточні державні справи і далі йшли самі собою — за інерцією, виробленою роками його безмежної влади; він до кінця своїх днів замкнувся в занедбаному палаці, крізь вікна якого ми бачили, як заходить сонце, і туга краяла наші серця, — а скільки разів доводилося і йому споглядати це з трону своїх ілюзій; ми побачили зелене сяйво маяка, що заливало зруйновані покої кволою хвилею; ми побачили лампи бідняків серед громаддя схожих на скелі напіврозвалених будівель із сонцезахисними шибками — колись тут були міністерства, орди бідняків захопили ці будинки після того, як котрийсь із звичних у наших краях циклонів зруйнував ущент халупи, що тулилися на горбах біля порту; ми побачили розпростерте внизу димуюче місто, побачили обрій, який з'являвся на мить у спалахах блідих блискавиць попільного кратера на місці проданого моря; то була перша ніч без нього в його неосяжній імперії малярійних озер, душних селищ у дельтах мулистих річок, його власних провінцій, захланно обгороджених колючим дротом, — тут плодилися без ліку корови чудової породи, які народжувалися зі спадковою міткою — президентським тавром. Врешті-решт ми не тільки повірили, що йому справді судилося пережити й третю появу комети, — більше того, ця думка вселила в наші душі спокійну певність, яку ми намагалися приховати, глузуючи з його старості, накидаючи йому звички древніх черепах або старих слонів, розповідаючи в пивничках анекдот про те, як урядові сповістили, що президент помер, а міністри злякано перезирнулися, з острахом питаючи один одного, хто ж тепер піде доповісти йому про це? — ха-ха-ха! — проте в ту пору йому було вже байдуже до таких балачок, він навряд чи й розібрав би, правда це чи брехня, бо ніхто, крім нього, не знав тоді, що в пам'яті його зосталися тільки окремішні уламки з руїн минулого; один, як перст, глухий, як дзеркало, він насилу тягнув свої важкі немічні ноги через похмурі кабінети, — в котромусь із них хтось у сюртуці, з накрохмаленим комірцем, помахав йому білою хустинкою, подаючи якийсь загадковий знак, — "прощавай!" — сказав він, і помилка стала законом: віднині службовці повинні були вставати з білою хустинкою, побачивши його, вартові в коридорах, прокажені між троянд махали білими хустинками, коли він проходив повз них: "прощавайте, мій генерале, прощавайте!" — та він їх не чув, він не чув нічого з часів безпросвітної жалоби за Летісією Насарено, коли йому почало здаватися, що його пташки спали з голосу від гучного співу, і він годував їх медом зі своїх тайників, закапував їм у дзьоби піпеткою краплі, — щоб. краще співали, і сам виспівував для них старих пісень: "пресвітлий місяченьку!" — виводив він, не здогадуючись, що це не пташки губили свій голос, а він чув дедалі гірше й гірше, і нарешті якоїсь ночі звичне дзижчання в його вухах обірвалося, щезло, — і тепер до нього ледве долинали тужні прощальні зойки примарних кораблів, заблуканих в імлі влади; йому вчувався свист уявного вітру, гомін пташок, які співали в ньому, втішаючи його в глухій безодні мовчання справжніх пташок. Мало хто мав тоді право заходити до урядового палацу, де його можна було побачити в плетеному кріслі-гойдалці, коли він перечікував післяполудневу спеку в затінку під навісом з квітів, розстебнувши кітель, знявши шаблю та триколірного, як державний стяг, пояса, скинувши чоботи й зоставшись у пурпурових шкарпетках — папа римський прислав йому дванадцять дюжин таких шкарпеток зі своїх власних панчішних майстерень; часто дівчатка з сусідньої школи, видершись на задні стіни огорожі, що не так строго охоронялися, дивились, як він куняє у своїй безсонній дрімоті, блідий, з листям цілющих рослин, поналіплюваним на скроні, посмугований промінням, яке пробивалося крізь накриття, — він нагадував їм рибу мантарайю, що блаженно вивернулася догори черевом на дні водойми; "гей, старий пень!" — гукали вони, а він насилу розрізняв їх за хистким струмуванням юги, усміхався їм, привітно махаючи рукою без атласної рукавички, але зовсім не чув їхніх голосів; до нього долинав дух баговиння, запах креветок, що його приносив морський вітрець, він відчував, як кури дзьобають йому пальці на ногах, але не чув переливчастого грому цикад, не чув дівчаток, — не чув нічого. Єдине зв'язувало його тоді з навколишнім світом — декілька окремішніх спогадів про минулу велич; тільки вони підтримували в ньому життя, коли він відсторонився від державних справ і бездумно витав у хмарах влади; тільки завдяки їм він опирався спустошливому подиху своєї старості, коли в вечірніх сутінках блукав безлюдним палацом, ховався в порожніх кабінетах, відривав від доповідних записок чисті поля та нотував на них своїм вишуканим почерком рештки останніх споминів, що рятували його від смерті; якось уночі він написав: "я — святий Захарій", — потім прочитав це речення при перебіжному світлі маяка, перечитував його ще й ще, аж поки бозна-скільки разів повторене ім'я не здалося йому далеким і чужим, — "якого дідька, — подумав він, подерши папірець на клаптики, — я — це я!" — і написав на іншій смужці паперу, що йому сповнилося сто років тоді, коли вдруге з'явилася комета, — хоч і не був певний, чи це так, не пам'ятав, скільки разів бачив комету; ще на одному клапті паперу, трохи більшому, він написав: "слава пораненим на полі бою, слава вірним воїнам, полеглим від рук ворожих", — цю фразу він пам'ятав ще з тих часів, коли записував усе, що думав і що знав; він написав на шматку картону: "паскудити заборонено!" — і пришпилив цей напис на дверях убиральні, в якій, зазирнувши випадково, застукав за рукоблудством одного з вищих офіцерів; він записував ту дещицю, яка ще трималася в пам'яті, — хотів бути певним, що ніколи того не забуде: "Летісія Насарено, — писав він, — моя єдина і законна дружина", — ця жінка навчила його читати й писати, коли він був уже зовсім старий, і, як не силкувався він тепер воскресити її образ, побачити її святково вбрану, з триколірною, наче державний стяг, парасолькою від сонця, із сріблястим коміром з песців, у хутрах першої дами, — згадувалась вона йому тільки голою, коли в післяполудневу спеку лежала під білою запоною від москітів; він пригадував "ліниву нерухомість твого податливого білого тіла, дзижчання електричного вентилятора, твої тугі груди, твій сучий запах, запах їдкого поту, — від одного доторку твоїх жорстоких чернечих рук тьмяніло золото, скисало молоко, в'янули квіти, — зате які були чудові ті руки в коханні!" — адже тільки вона домоглася неможливого: "скинь чоботи, бо забрудниш мої голландські простирадла", — і він їх скидав, — "зніми ремені, ти мене пораниш цими пряжками", — і він їх знімав, — "зніми шаблю та бандаж, зніми все, любий, а то я не відчуваю тебе", — і він знімав усе: "тільки заради тебе!" — чого не робив зроду-віку для жодної жінки, ні раніше, ні після Летісії Насарено, "моєї єдиної і законної любові", — зітхав він і записував свої зітхання на відірваний від доповідних записок пожовтілих клаптиках паперу, а потім згортав їх, ніби самокрутки, і ховав по всьому палацу, розтикаючи в найпотаємніші криївки, де тільки він один міг розшукати їх, щоб пригадати, хто такий він сам, коли вже не пам'ятатиме нічого; ті папірці так і пролежали в його схованках, ніхто не знайшов їх і тоді, коли навіть образ Летісії Насарено вислизнув у стічні труби його пам'яті, і непорушним зостався тільки спомин про його матір, Бендісьйон Альварадо, про її останні вечори в особняку: вмираюча мати скликала курей, підтрушуючи в мисці маїсове зерно, щоб син не помітив, що вона помирає; як і раніше, вона приносила йому фруктову воду до гамака під тамариндами, щоб він не здогадався, що вона ледве дихає від болю; його мати, яка зачала його сама, народила його сама, а тепер сама гнила живцем, аж поки її самотні муки не пересилили гордість, і вона попросила сина: "поглянь-но, що там у мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!.." — вона стягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз'їдену гнійними виразками: у смердючому м'ясі лопалися малесенькі бульбашки — перші личинки червів. "То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державної таємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельно виконувався", — так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданий вишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощі влади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні, суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили, що її недуга — не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східна болячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той, хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це — смерть і, замкнувшись у палаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був сам гнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелів привезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок — їм дозволено було ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїми сільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату, палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішов од конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, там жовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькими бальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров'я, котрий боявся чарів: "ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!" — казав він, зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертю відкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу: розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням; розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько; згадувала, — для історії, — як зачала його: стоячи і навіть не скидаючи капелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали над бурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку в підворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, що праве яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав, а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір'я, вона показувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарних ліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту; люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештою дитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, — і тільки одна ворожка з балагану помітила: "ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а це значить, що йому на роду написано бути королем!" — "і так же воно й сталося!.." — та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб не ворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекручення історії вітчизни — просто марення хворої: "то все від гарячки"; він благав її заснути, загортав у лляне простирадло — за його наказом таких простирадел нашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік і притуляв її руку їй до серця, — "не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я — це я, спи собі спокійно!" Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем, офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, але оповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетені брехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й ті розбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючу в свіжій крові, а простирадла з— під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок, неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні в корівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть за найгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але він перестрів його на дверях: "тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людським брехням!"; він їв разом з матір'ю — з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч у кімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її милом з найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосом віддавала свої останні настанови, — що робити з її птахами після її смерті: "не вищипуйте з павичів пір'я на капелюшки..." — "гаразд, матусю", — обіцяв він, змазуючи її креоліном, — "не примушуйте пташок співати на свята..." — "гаразд, матусю", — казав він, загортаючи її в простирадло, — "забирайте квочок із гнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків..." — "гаразд, матусю, — заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, — не турбуйся, матусю, спи спокійно", — він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка і ненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у її нескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють, яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопила його душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тиша передранкового світу, — "бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже не дихала!.." — і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердюче тіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток — тіло своєї матері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного сліду зарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обох боків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря в кімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли те простирадло селітрою, як його не виварювали, — зображення було таке саме, що й спершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном, нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієї величі цього дива, — розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши дверима так, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, — і тоді задзвонили дзвони всіх церков країни, — вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, і кожен, хто просинався від того дзвону, розумів: він знову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце, приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосові розуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся Бендісьйон Альварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світу настав новий вік, вік сум'яття і неладу.