Осінь партіарха - Сторінка 3

Так Патрісіо Арагонес зробився втіленням влади, найулюбленішим і, може, найгрізнішим, а він тепер мав більше часу, щоб займатися збройними силами так само, як на початку свого правління, — зовсім не тому, що армія була опорою його влади, як ми всі гадали, а, навпаки, через те, що це був найнебезпечніший для нього природний ворог, — отож він переконував одних офіцерів, нібито інші стежать за ними; щоб вони не змовилися між собою, перетасовував їхні посади, постачав армію холостими патронами — по вісім на кожен десяток — та споряджав порохом, змішаним із береговим піском, — а сам мав під рукою склад боєприпасів — у сховищі своєї резиденції, і ключі від складу носив на масивному металевому кільці разом з іншими ключами, які не мали дублікатів, — від дверей, котрих не смів одчинити ніхто, крім нього самого; його вкривала незворушна тінь генерала Родріго де Агіляра з артилерійської академії, "мого вірного друга", — який до того ж був міністром оборони, командиром охорони президента, начальником служб національної безпеки та одним з небагатьох смертних, кому дозволялося виграти у самого партію в доміно: адже це Родріго де Агіляр позбувся правиці, намагаючись знешкодити динамітний заряд за лічені хвилини, поки президентська карета ще не під'їхала до місця замаху. Завдяки генералові Родріго де Агіляру та Патрісіо Арагонесу він почувався так певно, що показувався дедалі частіше, нехтуючи своєю безпекою, і навіть одважився проїхати містом у звичайній кареті з одним лише ад'ютантом, — одсунувши фіранку, дивився крізь віконце на величний роззолочений кафедральний собор, який він спеціальним президентським декретом оголосив найкрасивішим у світі, роздивлявся кам'яні споруди зі старомодними порталами та соняшниками, зверненими до моря, бруковані вулиці віце-королівського кварталу, звідки тягнуло чадом, дивився на блідих, незмінно скромних сеньйорит, які плели мережива на балконах серед горщиків з гвоздиками та гірлянд із братків, на клітчастий монастир біскайок, звідки о третій годині дня долинали ті ж самі гами клавікордів, якими відзначали першу появу комети; він перетнув вавілонський лабіринт торговища з його пекельною музикою, лотерейними столиками, візками з гуарапо[2], купами ігуанячих яєць, вицвілим на сонці старим мотлохом — турецьким крамом, з моторошним зображенням: дівчину перетворено на скорпіона за те, що не слухалася батьків; з жалюгідним провулком, де мешкали незаміжні жінки, — надвечір, поки їхній одяг сохнув на прикрашених вицяцькованих різьбленням дерев'яних балконах, вони напіводягнені виходили купити риби та добряче полаятися з зеленярками; він відчував, як повіяло запахом гниючих черепашок, побачив білий спалах за рогом вулиці — то була зграя пеліканів, побачив строкаті негритянські халупи на пагорбах довкола бухти, і раптом — ось він, порт, ах, порт, причал із намоклих трухлявих дощок, старий панцерник морських піхотинців, довший і похмуріший за саме життя; він побачив негритянку-вантажницю, яка запізно відсахнулася, щоб дати дорогу шаленому ридвану, і відчула подих смерті, забачивши похмурого старого, що зі світовою скорботою в очах дивився на порт: "це він!" — злякано скрикнула вона, — "слава герою!" — залементувала вона; "слава!" — гукали чоловіки, жінки й дітлахи, які миттю позбігалися з пивничок та вбогих крамниць; "слава!" — кричали люди, зупинивши коней і товплячись навколо екіпажу, щоб потиснути руку володаря, — все це сталося так зненацька, що він ледве встиг відсторонити руку озброєного ад'ютанта і зауважив суворо: "не будьте йолопом, лейтенанте, не заважайте їм виявляти любов до мене!" — він був такий збуджений цим та іншими виявами любові, що генерал Родріго де Агіляр насилу відмовив його від наміру проїхати містом у відкритій кареті: "хай справжні патріоти бачать мене на повен зріст, сто чортів!" — бо він і гадки собі не мав, що тільки вибух почуттів у порту був стихійний, а всі наступні організовувала його власна служба безпеки, аби потішити його, не ризикуючи; ця народна любов напередодні його осені була така спокуслива, що він — уперше за багато років — наважився покинути місто: знову було приведено в рух старий, пофарбований у кольори державного прапора поїзд, який долав уступи його неозорого гнітючого царства, продирався крізь зарості орхідей та амазонського бальзаміну, полохав мавп, райських пташок і леопардів, котрі спали просто на рейках, — віз його до холодних та безлюдних селищ рідного плоскогір'я, де на станціях його стрічали похмурі оркестри, де його вітали заупокійними дзвонами та транспарантами на честь прибуття безіменного вельможі, який возсідає по праворуч од святої трійці; до нього зганяли звідусіль індіанців — вони спускалися з гір, щоб на власні очі побачити владу, сховану в потойбічній темряві президентського вагона, і ті, кому пощастило підійти ближче, крізь закіптюжені шибки тільки й бачили здивовані очі, тремтячі губи та бозна-чию руку, яка махала їм з високості слави, поки хтось із почту намагався відсторонити його від вікна: "будьте обережні, мій генерале, ви потрібні вітчизні!" — а він одказував, витаючи в хмарах: "не турбуйтеся, полковнику, ці люди люблять мене!" — він торочив це, їдучи поїздом через пустелю, і на річковому пароплаві з дерев'яним колесом, який плив, лишаючи за собою шлейф зіграних на піанолі вальсів, крізь солодкі пахощі гарденій та тлінний дух саламандр із екваторіальних приток, повз кістяки допотопних ящерів, повз богом забуті острови, де розроджувалися сирени, повз вечори із катастрофами величезних зниклих міст, — до випалених сонцем убогих сіл, мешканці яких виходили на берег подивитися на дерев'яний пароплав, пофарбований у державні кольори, і навряд чи помічали чиюсь руку в атласній рукавичці, що махала з вікна президентської каюти, зате він бачив на березі людей, які розмахували маланговим листям — за браком прапорів, бачив, як дехто кидався в воду з живим тапіром або здоровезною бульбиною ямсу зі слонячу ногу завбільшки, або з кошиком дичини для президентської юшки, — і розчулено зітхав у священних сутінках каюти: "дивіться лишень, капітане, дивіться, як вони мене люблять!" У грудні, коли весь карибський світ робиться по-весняному прозорим, президентська карета підіймалася стрімким узгір'ям до будинку, що височів над скелями, і він цілий вечір грав у доміно з колишніми диктаторами інших країн континенту, батьками інших вітчизн, скинутими зі своїх тронів, — він давно вже надавав їм притулок, тепер вони доживали віку в присмерку його милосердя і, сидячи на терасах, мріяли про химерний корабель, що принесе їм нову щасливу нагоду, розмовляли самі з собою і врешті-решт умирали в цьому будинку відпочинку, який він збудував для них над морем, приймаючи їх усіх, наче одну особу, бо всі вони з'являлися рано-вранці, в парадному мундирі, вдягненому навиворіт просто на піжаму, з баулом грошей, награбованих у державній скарбниці, та валізою, де лежала шкатулка з нагородами, газетні вирізки, закладені в старі розрахункові книжки, та альбом з фотокартками, що їх вони показували йому на першій аудієнції, наче вірчі грамоти: "гляньте, генерале, це я — коли ще був лейтенантом, а це — в день, коли було взято владу, а це — шістнадцята річниця приходу до влади, гляньте-но сюди, генерале", — проте він надавав їм політичний притулок, не звертаючи на них особливої уваги і не перевіряючи їхніх вірчих грамот, бо "єдиною посвідкою скинутого президента має бути свідоцтво про його смерть", — казав він, з тою ж зневагою вислуховуючи їхню балаканину: "я не довго користуватимусь вашою шляхетною гостинністю — поки народ притягне до відповіді узурпатора!" — то була одвічна легковажна й пишномовна формула, яку він згодом вислуховував од узурпатора, а потім від узурпатора узурпатора: ті йолопи ніби не тямили, що в цьому людському ремеслі хто впав, той упав; він спочатку оселяв їх на кілька місяців у президентському палаці, змушував грати в доміно, аж поки геть чисто не оббирав їх, — "а тоді він брав мене за руку і підводив до вікна, — і, підтакуючи моїм скаргам на це кляте життя, якого не повернути назад, утішав мене, мовляв, ось ви підете в отой величезний будинок, — гляньте-но, наче океанський корабель сів на мілину, — там для вас буде і світла кімната, і добрий харч, і дозвілля, щоб разом із друзями по нещастю забути про все лихе, і тераса над морем", — на цій терасі він і сам полюбляв сидіти грудневими вечорами — не через те, що йому так уже кортіло грати в доміно з цією наволоччю, а щоб потішитися зі свого сякого-такого талану, бо ж він не став одним із них; щоб подивитися в дзеркало їхнього гіркого досвіду, їхнього убозтва, коли сам він чвалав безмежною драговиною щастя, мріючи на самоті, крадучись навшпиньках, як нечиста сила, за покірними мулатками, котрі вдосвіта підмітали палац, — вистежував їх серед запахів спільної спальні та аптечного брильянтину, чигав на них, щоб повтішатися із котроюсь півнячими любощами де-небудь за дверима канцелярії; в темряві жінки аж заходилися од сміху: "ви такий розбишака, мій генерале, такий великий, а й досі такий ласий!.." — проте після любощів йому робилося сумно, і він, щоб заспокоїтися, йшов співати туди, де ніхто не міг його почути: "пресвітлий місяченьку, от, — співав він, — ступив і я на ешафот перед вікном твоїм", — співав він, настільки певний у любові свого народу в ті часи, які не віщували нічого злого, що напинав гамак просто на подвір'ї приміського будинку, де мешкала його мати Бендісьйон Альварадо, і без охорони спочивав по обіді в затінку тамариндів, — йому снилися рибки, які плавають туди-сюди в барвистих водах спалень; "вітчизна — це найкраща вигадка, мамо!" — зітхав він, ніколи не сподіваючись відповіді од єдиної в світі людини, яка наважувалася картати самого президента за те, що з— під пахов у нього тхне прілою цибулею; він повертався до палацу через велику браму, зачарований січневим краєвидом Карібського моря, цією злагодою зі світом, бодай під старість, цими тихими вечорами, коли наставав мир між ним і папським нунцієм — той навідувався до нього без церемоній, аби спробувати навернути його до Христової віри, попиваючи шоколад із галетами, а він, помираючи зо сміху, правив своєї: "коли Господь бог справді такий бравий хлопець, то перекажіть йому, хай витягне того джмеля, що гуде в мене у вусі!" — він розстібав дев'ять ґудзиків ширінки і показував нунцієві потворну грижу: "перекажіть господу, хай він мені спустить оцю штуку!" — проте нунцій стоїчно проповідував, з усіх сил переконував його, що все істинне — від святого духа, що б там не говорили; коли засвічувалися перші вогні, він проводжав нунція до дверей, веселий, як ніколи: "не бийте горобців із гармат, панотче! — казав він, — нащо ви мене навертаєте, я ж і так роблю все, що вам завгодно, хай йому чорт!" І зненацька ця спокійна ідилія урвалася, коли на далекому плоскогір'ї під час півнячих боїв якийсь кровожерний півень одірвав своєму супротивникові голову і склював її на очах у ошалілих від крові глядачів та п'яненьких оркестрантів — ті привітали це жахливе видовисько бравурною музикою, і тільки його одного охопило таке виразне передчуття неминучого лиха, що він потай наказав людям зі своєї охорони заарештувати одного музиканта, отого, що грає на корнеті; і справді, в того знайшли обріз, а під тортурами він зізнався, що мав намір вистрілити в президента серед метушні при виході; "це було ясно, як божий день, — пояснив він, — бо я дивився на всіх і всі дивилися на мене, один тільки той негідник із корнетом, той нікчема, не смів мені у вічі глянути!" — звичайно, він розумів, що не це було причиною тривоги, яка мучила його ночами в палаці, хоча служба безпеки запевнила його, що немає ніяких підстав для хвилювання: "мій генерале, все гаразд!" — проте він після того лихого передчуття на півнячому бою так учепився за Патрісіо Арагонеса, наче то був він сам: давав йому їсти те, що їв сам, частував медом із власної ложки, щоб принаймні померти разом, якщо їжа отруєна, — наче втікачі, блукали вони удвох безлюдними кімнатами, ступаючи по килимах, аби ніхто не вчув їхньої ходи, скрадливої, наче в сіамських слонів, разом пливли в миготливому зеленому сяйві маяка, яке що тридцять секунд заливало покої, наповнені духом коров'ячого гною і тужливими прощальними гудками кораблів із сонного моря, цілими днями дивилися на дощ, похмурими вересневими вечорами рахували ластівок, наче зістарілі коханці, такі відчужені від світу, що він незчувся й сам, як його жорстока боротьба за життя стала викликати підозру — чи, навпаки, не скорочується його існування, чи не поринув він у летаргічний сон; і хоча охорону було подвоєно, а входити до президентського палацу та виходити звідти заборонено, хтось, як на сміх, таки зумів обминути цей небезпечний фільтр і побачив мовчазних птахів у клітках, корів, які пили воду з хрестильні, прокажених та паралітиків, поснулих серед трояндових кущів, — і, здавалося, увесь світ опівдні чекає світання, бо він помер природною смертю, уві сні, як і пророчили віщі води в мисках ворожок, а верховне командування зволікає з повідомленням, намагаючись розв'язати на своїх зборищах давні криваві суперечки.