Осінь партіарха - Сторінка 5

У суміжній із конференц-залом канцелярії йому довелося добряче вишарувати тіло намиленою мочалкою, аби не тхнуло смородом смерті; він убрав Патрісіо Арагонеса в свою одежу, начепив йому брезентовий бандаж, краги, золоту острогу на лівий закаблук, відчуваючи, що тепер став найсамотнішою в цілому світі людиною; потім поприбирав сліди описаного фарсу і влаштував усе достеменно так, як це бачив на власні очі у віщих водах ворожок, щоб удосвіта прибиральниці знайшли тіло таким, яким вони його знайшли: долілиць на підлозі канцелярії, померлий уперше, буцімто природною смертю, уві сні, він був у полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою, під головою — правиця замість подушки. І тоді звістка про смерть теж не поширилася відразу, всупереч його сподіванням, спливло чимало годин обачного вичікування, таємних розвідин, секретних угод між спадкоємцями режиму, які намагалися виграти час і спростовували чутки про його смерть усілякими суперечливими версіями; його матір Бендісьйон Альварадо привели в торговий квартал, аби ми пересвідчилися, що вона не в жалобі: "вони вирядили мене в квітчасту сукню, наче ту мавпу, змусили мене купити капелюшок з папужачими перами, щоб усі бачили, яка я щаслива, змушували купувати в крамницях усякий непотріб, який тільки траплявся на очі, хоч я їм казала — ні, не час купувати, коли треба плакати, бо я й сама повірила, що то справді помер мій син, а вони силували мене усміхатися, а люди фотографували мене на повен зріст, бо військові казали, що це треба робити заради вітчизни", — в цей час він розгублено запитував себе у своєму сховищі, як це могло статися, що світ зовсім не змінився після його лжесмерті: "чому сонце не спинилося, а сходить і заходить, як і раніше, чому те ж саме повітря в неділю, матусю, і та сама спека, — мене ж бо немає?" — питався він здивовано, коли це раптом з портової фортеці пролунав гарматний постріл, голосно забамкали дзвони собору, і до палацу підступила з нечуваною новиною безладна юрба повсталих проти вікового застою, — і тоді він прочинив двері спальні, зазирнув до конференц-залу і побачив себе самого в душній кімнаті, мертвішого та вичепуреного більше, ніж мертві папи усіх віків християнства; з жахом і соромом дивився він на своє власне тіло, яке лежало серед квітів, дивився на бліде від пудри лице, підфарбовані губи, закляклі руки гонористої дівчини, складені на грудях, укритих бронею з військових нагород, дивився на дивовижний парадний мундир всесвітнього генерала, прикрашений десятьма призахідними сонцями, — хтось вигадав цю форму спеціально для нього вже по його смерті; він дивився на шаблю карткового короля, якої ніколи не носив, на шкіряні лаковані краги, на дві його золоті остроги — величезний посаг влади і гнітючої ратної слави, обкраяний до його людських розмірів; "от чортівня, хіба ж це я? — роздратовано сказав він, — це брехня!" — казав він, роздивляючись почесну варту, яка крокувала довкола його тіла, — на якусь мить забувши про темну мету цього фарсу, він відчув себе ображеним і приниженим, бо смерть була невблаганна до величі влади; він побачив життя без себе, і йому стало трохи жаль людей, позбавлених його правління, побачив з притаєним хвилюванням тих, що прийшли сюди, аби тільки пересвідчитися, що це справді він; побачив якогось діда, що привітав його масонським жестом часів війни за федерацію; побачив чоловіка в жалобі, котрий поцілував його перстень; побачив школярку, яка поклала в труну квітку; побачив перекупку риби — вбита горем, бо ж це і справді він помер, вона впустила додолу кошик з рибою і заридала, обнявши напахчений труп: "це він, о господи, як же ми будемо без нього!" — голосила вона; "це він!" — закричали всі; "це він!" — гукала юрба, що задихалася від спеки на Військовій площі, — і тоді закалатали, оповіщаючи про радісну середу, дзвони кафедрального собору та всіх церков, вибухнули великодні ракети, петарди слави, барабани свободи, і він побачив загони повстанців, які вдерлися через вікна до палацу при мовчазному потуранні охорони; побачив розлючених ватажків, які розігнали кийками почесну варту і збили з ніг невтішну перекупку; побачив тих вісьмох, що вчепірилися в труп, аби на ньому зігнати зло, — вони витягли його з дотеперішнього стану, з його химерного часу тропічного квіття і соняшників, і поволокли по сходах; він побачив тих, що взялись руйнувати нутро цього осереддя розкошів та біди: вони хотіли знищити його назавжди, навіки, розорити кубло влади, — вони збивали крихкі дорійські капітелі, перекидали вавілонські колони, увінчані алебастровими пальмами, здирали оксамитові запони, жбурляли у вікна клітки з птахами, віце-королівський трон, рояль; розбивали склепи з прахом невідомих героїв, шматували гобелени із зневіреними дівчатами, поснулими в гондолах, трощили величезні олеографії, на яких було зображено єпископів, воїнів минувшини та якісь незрозумілі морські битви, — нищили цей світ, щоб у пам'яті нащадків не зосталося ані найменшої згадки про кляте вояцьке поріддя; тоді він поглянув крізь шпарку жалюзі надвір, щоб побачити, яких же збитків завдало йому те жбурляння з вікон, — "і в цю мить уздрів більше ганьби та невдяки, аніж мої очі бачили й оплакували відтоді, як я народився, матусю!" — він побачив своїх радісних вдів, які покидали дім через службовий вхід: "вони вели на налигачах корів з моїх стійл, виносили казенні меблі та твої сулії з медом, матусю", — він побачив своїх недоношених дітей, які весело видзвонювали на кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископських бенкетів і горлали на всю вулицю: "а мій татусь помер, свобода в нас тепер!" — він побачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій та офіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування; він побачив власне тіло, яке тягли волоком, — на брукові лишалися нагороди та відірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китиці від опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, — "матусю, поглянь, що вони зробили зі мною!.." — казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбу від плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах від однієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи під нестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофа минула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів, намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати, бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секунд пробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи його схожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило в своє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало було й раніше, — він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної землі жалю й забуття: "а ну її під три чорти, ту смерть!" — вигукнув він тоді й вийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої, чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву, яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядової зали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу з горіхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотів би тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію, консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє його міністрів, архієпископ і посол Шнонтнер — усі вкупі в одній пастці, всі вони закликали об'єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеї по його смерті, — заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появи непохованого президента, а той грюкнув кулаком об стіл і гукнув: "ага!" — і цього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою, і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки з кавою, перекинуті стільці "та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр" у польовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою, даючи знак: "лягайте, мій генерале, зараз почнеться!" — і вони обидва впали на підлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфування смерті, криваве свято президентської охорони, яка — "залюбки, мій генерале, це велика честь!" — виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цього збіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косили кулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих, кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносили на шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, що кожен уцілілий — де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усе ще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градом скла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотів безперестану, мовби повторюючи молитву: "готово, друже, готово, та й край, віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранці ми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чому сісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатуляти дірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба — я принесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт, вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш, плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, — це люди щирі й хоробрі, — і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, без кого в житті не обійдешся, — це один порядний міністр охорони здоров'я та, про всяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отож можна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платити слугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць — хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів і птахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялося ніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, які все знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це ж президентський дім, а не бордель негритянський, — Патрісіо Арагонес казав, ніби так говорили ті грінго, — мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити й далі, аж поки знову не пролетить комета, — і не один раз, а ще разів з десять, бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає, хто хоче", — говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читав напам'ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшно вибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашній ранок і на століття, яке почалося з того вечора, — аж поки на вулиці не пролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго де Агіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щоб повивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: "на добраніч, мій генерале!" "на добраніч, друже, щиро дякую!" — відповів він, лежачи долілиць на могильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замість подушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливи жовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплих ще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні.