Останній берег - Сторінка 30

Двічі змахнувши крильми, дракон злетів над човном, а його лускате черево мало не зачепило щоглу. Арен бачив зморшкувату, не захищену лускою шкіру під пахвами — єдине вразливе місце на тілі ящера. Юнак мало не задихнувся від диму, що клубами виривався з довгої зубатої пащі, а від жахливого, нестерпного смороду здохлятини, що стелився за драконом, Арена аж знудило.

Дракон, затуляючи небо, пролетів над людьми і повернувся назад, тримаючись на тій самій висоті. Одначе тепер Арен відчув іще й розжарений подих дракона. А тоді пролунав гучний, владний голос Яструба. Дракон знову пролетів над човном. І раптом всі ящери одностайно повернули назад, до островів, вивергаючи клуби диму та полум'я.

Арен, відсапавшись, витер з чола рясний холодний піт. Поглянувши на свого товариша, він побачив, що волосся Яструба геть побіліло — так сильно обпалило його гаряче дихання дракона. І щільне полотнище вітрила з одного боку теж аж потемніло від жару.

— Ти що, посипав голову попелом, хлопче?

— Атож! Між іншим, і твою також, мій пане!

Здивований Яструб провів рукою по волоссю.

— Ти ба!.. От нахаби! Але я не хочу з ними сваритися: мені здається, що вони втратили розум або ж просто дуже налякані. Вони так і не обізвалися до мене. А я ще ніколи не зустрічав дракона, який не поговорив би із суперником, перш ніж вступити з ним у двобій… Тепер ми мусимо пливти лише вперед. Не дивись їм у вічі, Арене. Відвертайся, якщо доведеться зіткнутися з ними віч-на-віч. Поки що вітер у нас попутний, він дме з півдня, а моя магічна сила нам іще згодом знадобиться… Отож, тримай човен за вітром!

"Світозор" стрілою помчав уперед, і незабаром ліворуч від них з'явився ще один острів, а праворуч пропливли ті два острівці, що їх вони побачили раніше. По суті, то було радше неоковирне громаддя невисоких, але могутніх скель, обліплених білим драконячим послідом і чорними плямами моху, яким поросли прямовисні схили.

Дракони кружляли у піднебессі, як шуліки, що чигають на здобич. Жоден з них більше не спускався до човна. Часом вони щось кричали, ніби розмовляючи між собою пронизливими хрипкими голосами, але навіть якщо це й справді були якісь слова, то Арен однаково не міг їх зрозуміти.

Човен оминув невеликий мис, і юнак побачив на березі те, що спочатку здалося йому старою зруйнованою фортецею. Але це теж був дракон. Одне його крило незграбно підібгалося під велетенський тулуб, а друге широко застеляло піщаний берег аж до самої води, і морські хвилі недбало шарпали безживну кінцівку, як велетенський клапоть чорного пергаменту. Довге, схоже на зміїне, тіло дракона непорушно лежало на камінні. Ящерові бракувало передньої лапи, а на його грудях та череві зяяли страшні рани. Пісок навколо аж почорнів, ущерть наситившись отруйною драконовою кров'ю. Однак у цій неймовірно покаліченій істоті ще й досі жевріло життя! Адже дракони мають настільки велику життєву енергію, що лише рівна їй магічна сила здатна висотати її достатньо швидко. Золотаво-зелені очі ящера були широко розплющені, і коли мандрівні підпливли ближче, його вузька велетенська голова поворухнулася, і з ніздрів вирвалася гаряча пара, змішана з кров'ю.

Нутрощі з розпанаханого черева дракона були втоптані в пісок, а смугу берега між конаючим ящером і краєм води геть сплюндрували могутні лапи та важкі тіла його одноплемінників.

Ні Арен, ані Яструб не промовили жодного слова, доки цей острів не залишився далеко позаду. Їхній човен продовжував свій шлях, прямуючи на північ неспокійними протоками між численними островами, що утворюють Архіпелаг Драконові Пасовища.

— Жахливе видовище, — озвався нарешті Яструб, і голос його звучав холодно і безбарвно.

— Невже вони… пожирають собі подібних?

— Ні. Не частіше, ніж люди. Вони наче від чогось збожеволіли. У них відібрали Мову! Ті, хто навчився говорити раніше, ніж будь-хто інший на землі, істинні діти Сеґоя, тепер звиродніли до безсловесного існування диких тварин! Ох, Калесине! Де тебе носять твої крила? Невже ти прожив стільки років тільки для того, щоби зрештою побачити ганьбу й упослідження свого племені?

Голос Яструба гримів, наче молот об ковадло, в той час як чіпким поглядом він обмацував небо, наче щось там шукаючи. Але дракони залишилися позаду, низько кружляючи над тим залитим чорною кров'ю берегом і скривавленими скелями, а над головою у мандрівців зосталися тільки блакитне небо і полуденне сонце.

У ті часи ще ніхто, крім Архімага, не бував на Драконових Пасовищах. Сам Яструб проплив уздовж подвійної низки цих острівців ще понад двадцять років тому. То була вельми ризикована подорож, адже численні протоки між острівцями Драконових Пасовищ утворювали справжній блакитний лабіринт, що ряснів зеленуватими обмілинами та небезпечними рифами. І ось тепер Архімаг з Ареном обережно просувалися далі, обминаючи розкидані то тут, то там підводні скелі та стрімчаки. Морські хвилі із важким стогоном билися об каміння, і солоні бризки яскріли на сонці. Один із таких стрімчаків, якщо дивитися на нього з півдня, нагадував величезну, трохи сутулу постать людини, яка про щось глибоко замислилася, зупинившись над морем. Але варто було мандрівцям минути цю скелю, як з'ясувалося, що її подібність до людини — лише примхлива гра природи: північна сторона бескиду нічим не різнилася від інших стрімчаків, що зусібіч оточували "Світозор". Зате всередині скелі виявилася темна печера, де глухо відлунював стогін хвиль, які неначе намагалися щось сказати. Коли ж човен відплив трохи далі, відлуння вщухло, а натомість саме шемрання хвиль зробилося гучнішим.

— Здається, там, у печері, чути якийсь голос? — запитав Арен.

— То голос моря.

— Але ж воно шепоче якесь слово!

Яструб прислухався, тоді пильно поглянув на Арена:

— Що саме ти чуєш?

— Воно ніби каже: "Ахм".

— В Істинній Мові це слово означає "початок" або "споконвіку". Але мені зараз вчувається радше "огб", що означає "кінець"… Гей, ану поглянь уперед! Що це там? — нараз урвав свої пояснення Яструб. І тієї ж миті Арен застережливо заволав:

— Мілина!

Незабаром їхній човен покинув химерне скупчення скель і вийшов у відкрите море. А ще через деякий час перед очима мандрівців постав похмурий, схожий на велетенську вартову вежу, острів. Скелі навколо нього були чорними і здавалися виліпленими із численних циліндрів або стовпів, припасованих один до одного так щільно, як у мозаїці. Ця неймовірна чорна стіна здіймалася над морем майже до небес.

— Замок Калесина, — пояснив Яструб. — Так називали цей острів дракони, коли я багато років тому зустрічався з ними в тутешніх краях.

— Хто такий Калесин?

— Найдревніший…

— Це він побудував цей замок?

— Не знаю. Я взагалі не знаю, чи комусь до снаги таке побудувати… Як і навіть не здогадуюсь, скільки років Калесину. Я кажу "йому", хоча й не впевнений, що це самець… Порівняно з Калесином Орм-Ембар — немовля, а ми з тобою — просто метелики-одноденки… — Маг задумливо дивився на приголомшливі чорні стіни, й Арен теж стривожено підвів голову, думаючи про те, що буде, коли їм на голову раптом упаде велетенський дракон. Проте, на щастя, нічого такого не сталося. Вони повільно плили далі у затінку чорних скель, дослухаючись до шемрання хвиль, що накочувалися на базальтові стіни Замку Калесина. Море тут було дуже глибоким, прибережні рифи залишилися позаду. Арен керував човном, а Яструб пильно вдивлявся у чисте небо попереду.

Нарешті човен вийшов із густої тіні, яку відкидав Замок Калесина, і вони знову опинилися на осонні. Драконові Пасовища залишилися позаду. І небавом Яструб нарешті побачив те, що вже давно сподівався побачити: у безмежному небі на своїх золотавих крилах мчав до них дракон Орм-Ембар.

Арен почув, як Яструб вигукнув: "Аро Калесин?" — і здогадався, що це означає, але не зрозумів, що відповів чаклунові дракон. Арен, як завжди, відчував, що майже розуміє Істинну Мову, так наче колись він знав усі ці слова, а потім просто забув їх. Коли чарівник промовляв слова Істинної Мови, голос його лунав набагато виразніше, ніж коли він говорив по-ґардійськи, а кожне вимовлене ним слово немовби огортала тиша — так само дзвінко і чисто звучить окремий, навіть найтихіший удар величезного дзвона. Голос дракона, натомість, скидався радше на гонг — лункий і водночас трохи пронизливий.

Арен не міг відвести очей від свого товариша, який, стоячи у вузькому човнику, розмовляв із навислим над ними чудовиськом, що затуляло собою півнеба. І щаслива гордість наповнювала серце юнака: зараз він бачив, якою могутньою може бути така крихітна і вразлива істота — людина! Адже дракон міг би єдиним помахом своєї пазуристої лапи відтяти чаклунові голову, міг би розтрощити і потопити їхній човен… Одначе все це не мало жодного значення: Яструб не поступався силами Орм-Ембару, і дракон це знав.

Чарівник повернувся до Арена.

— Лебанене, — покликав він, і юнак рушив до Яструба, хоча, правду кажучи, йому зовсім не хотілося бодай на крок підходити до моторошних щелеп, що мали по п'ятнадцять ліктів завдовжки, і до продовгуватих жовто-зелених очей з уважними щілинами зіниць, які жевріли просто над його головою.

Яструб нічого більше не сказав Аренові, він лише поклав руку йому на плече і знову щось промовив, звертаючись до дракона.

— Лебанен, — прогудів моторошний холодний голос. — Аґні Лебанен!

Юнак підвів голову, і маг притьмом стиснув його плече, нагадуючи, щоби він не дивився у золотаво-зелені котячі очі дракона.

Арен не знав Істинної Мови, але мовчати не став:

— Вітаю тебе, Орм-Ембаре, наймогутніший серед драконів, — сказав він голосно і чітко. Юнак поводився так, як і належить поводитися королевичу при зустрічі з іншою особою королівської крові.

І нараз навколо запала цілковита тиша. Серце Арена скажено закалатало. Проте Яструб, що стояв із ним поруч, чомусь загадково усміхався.

Потім знову озвався дракон, і чарівник відповів йому… Ця розмова здавалася Аренові нестерпно довгою. Але, зрештою, їхня бесіда закінчилася, причому цілком несподівано. Дракон змахнув дужими крильми, при цьому мало не перекинувши човен, шугонув угору — і зник. Арен, поглянувши на сонце, зрозумів, що насправді минуло не так багато часу. Але він з подивом зауважив, що обличчя Архімага зблідло, як полотно, а очі гарячково сяяли.