Останній берег - Сторінка 32

Селідор був прекрасним і цілковито безлюдним. До того ж на цьому пустельному суходолі не було жодної тварини, а на зарослих очеретом озерах не гніздилися ні чайки, ані дикі гуси.

Мандрівці спустилися внутрішнім схилом дюни, а відтак шум прибою і виття вітру залишилися за гребенем піщаної стіни. Навколо запала цілковита тиша.

Вони опинилися у невеликому, вистеленому білим піском, виярку — то був справді чудовий прихисток, над яким сходило тепле ранішнє сонце.

— Лебанене, — сказав чаклун, який тепер називав Арена лише його Істинним ім'ям, — я цілу ніч не спав, тож тепер мені неодмінно треба відпочити. Залишайся біля мене і будь напоготові!

Гед приліг на осонні, бо в затінку ще було прохолодно, закрив рукою очі, зітхнув і заснув. Арен сів на землю поруч із магом. Було тихо. Звіддаля долинало лише приглушене відлуння прибою.

Зненацька Арен побачив у небі якусь істоту, яка спершу здалася йому орлом, що ширяє у піднебессі. Але то був не орел, а дракон. Він пролетів над ними одне коло, завис у повітрі, а тоді, склавши золотаві крила, каменем шугонув униз, із пронизливим свистом розтинаючи повітря. Ящір приземлився на вершину дюни, встромивши в пісок могутні кігті.

Дракон спустився трохи нижче по схилу й промовив:

— Аґні Лебанен.

Випроставшись на повен зріст між драконом і Гедом, Арен відповів:

— Орм-Ембар.

Тепер меч більше не здавався йому важким. Гладеньке руків'я було дуже зручним — юнак тримав його впевнено, міцно стискаючи у правиці. Предковічна сила меча стала союзницею Арена, адже він нарешті зрозумів, як користуватися цією зброєю задля загального добра. Тепер це був його меч.

Дракон знову заговорив, але Арен не розумів його. Він озирнувся на Геда, якого не розбудив ані страшний гуркіт крил, ані голос дракона, і відповів:

— Мій повелитель стомився. Тепер він спить.

Почувши це, Орм-Ембар сповз іще нижче і зібгався калачиком на дні виярку. Високе сонце освітило лускаті боки дракона, і він весь аж засяяв, так наче був зроблений із лискучої криці та золота.

А Гед і досі безтурботно спав, зважаючи на дракона не більше, ніж сплячий селянин зважає на свого гончака.

Так минула година. Аж раптом Арен, здригнувшись, відчув, що чаклун сидить поряд, і, вочевидь, уже досить давно.

— Бачу, ти вже настільки звик до драконів, що засинаєш у них просто між лапами? — посміхнувшись, промовив Гед і позіхнув. А потім звівся на ноги і заговорив з Орм-Ембаром.

Дракон щось сказав чаклунові, і Гед уже хотів йому відповісти, аж раптом вони обидва обернулися й поглянули на Арена. Вони почули тихий скрегіт сталі меча, вихопленого із піхов. Юнак, тримаючи зброю напоготові, пильно дивився кудись на вершину дюни, що нависала над виярком. Там, у променях яскравого сонця, стояв чоловік. Вітерець легенько шарпав поли його просторого плаща і відкинутий на спину каптур, але сам незнайомець стояв непорушно, як із каменю витесаний. Це був високий, кремезний і доволі вродливий чоловік із густою чорною чуприною — довге кучеряве волосся спадало йому на плечі. Очі його, здавалося, дивилися кудись у далечінь, повз них. Незнайомець посміхався.

— Орм-Ембара я знаю, — промовив він. — І тебе, Яструбе, також, хоча ти й добряче постарів відтоді, як ми з тобою бачилися. Я чув, що ти став Архімагом? Авжеж, ти високо злетів, але й постарів нівроку. А це хто такий? Мабуть, твій юний слуга? Один із тих молодиків, котрі вивчають мистецтво Магії на острові Мудреців. Що ж привело вас сюди, так далеко від Роуку та його неприступних стін, які оберігають Майстрів від будь-якого лиха?

— Хтось проламав стіну, важливішу за роукські мури, — відповів Гед, обіруч стискаючи свою патерицю і не зводячи очей із чоловіка на дюні. — А хіба ти не постанеш перед нами у своєму власному тілі, щоб ми могли належно привітати того, кого так довго шукали?

— У власному тілі? — перепитав чоловік і знову посміхнувся. — А хіба людське тіло, тлінна плоть має якесь значення при зустрічі двох магів? Ні, нехай краще зустрінуться наші душі, Яструбе!

— Це, як на мене, навряд чи можливо… Хлопче, сховай свій меч і не хвилюйся: перед нами лише його посланець, примара, але не справжня людина. З таким самим успіхом можна рубати мечем повітря… У Хавнорі, коли твоя голова вже була сивою, тебе прозвали Кобом-Павуком. Але ж це лише прізвисько. Як же нам називати тебе, коли ми нарешті зустрінемося насправді?

— Ви називатимете мене своїм Володарем, — відповіла висока постать, стоячи на вершині видми.

— Зрозуміло, а як іще?

— Королем і Великим Майстром.

Орм-Ембар зненацька розлючено засичав; його величезні очі шалено блиснули. Але він лише відвернувся від високого чоловіка і припав до землі.

— А куди ми маємо прийти, щоб зустрітися з тобою, і коли?

— Я сам зустріну тебе у моїх володіннях, і тоді, коли мені буде зручно.

— Гаразд, — сказав Гед і, піднявши патерицю, махнув нею у бік незнайомця, і той зник, наче полум'я свічки, погашене подихом вітру.

Приголомшений Арен не знав, що й казати. Дракон рвучко підхопився на всі свої чотири криві лапи, забряжчав лускою і люто вишкірився. Натомість маг знову спокійно сперся на свою патерицю.

— То був лише його посланець — мана, безтілесна подоба свого пана. Такий привид здатний говорити і слухати, але сили в ньому немає, хіба що наші власні страхи можуть надати йому хоч якоїсь ваги… Але він навіть зовні не надто схожий на свого господаря. Хоча може стати схожим, якщо той сам цього забажає. Тож наразі ми ще не знаємо, як тепер насправді виглядає старий Коб.

— Як ти гадаєш, він десь поряд?

— Примарні посланці не можуть перетинати водних просторів. Отже, він тут, на Селідорі. Але Селідор — величезний острів: набагато більший, ніж Роук чи Ґонт, і майже такий, як Енлад. Ми можемо ще дуже довго шукати його.

І тут озвався дракон. Гед вислухав його і повернувся до Арена.

— Ось що каже істинний Володар Селідору: "Я повернувся сюди, на рідний острів, і не покину своїх володінь. Я знайду Руйнівника, відведу вас до нього, і разом ми зможемо його знищити". А я ж казав тобі, Арене: якщо дракони на когось полюють, то вони завжди знаходять свою жертву.

І Гед шанобливо став перед велетенським змієм на одне коліно — так само, як відданий лицар перед своїм королем, — і, звертаючись до Орм-Ембара Істинною Мовою, подякував йому за мудрість і твердість духу. Відтак дракон знову виповз на вершину дюни, змахнув крилами і полетів геть.

Гед обтрусив з одягу пісок і сказав Аренові:

— Сьогодні ти бачив, як я став навколішки. Можливо, доки настане кінець, ти матимеш нагоду побачити це ще раз…

Арен не спитав, що саме маг має на увазі: за час їхнього тривалого знайомства він переконався, що в туманних висловлюваннях Геда криється істина. І все ж його остання фраза чомусь здалася юнакові трохи зловісною.

Вони ще раз повернулися на берег і пересвідчилися, що човен лежить достатньо далеко від лінії припливу. Відтак, прихопивши із собою решту провіанту і теплі плащі на випадок ночівлі просто неба, подорожани рушили на північ, углиб острова, назустріч далеким пагорбам. Вони йшли весь день, а ввечері окошилися поблизу потічка, що струменів між двома зарослими очеретом озерцями. Хоча літо було в розпалі, західний вітер, що дув з боку Відкритого моря, проймав аж до кісток. Небо запинав туман, і жодної зірки не було видно над пагорбами, які ніколи не бачили ані теплого домашнього вогнища, ані світла у вікні людської оселі.

Серед ночі Арен прокинувся. Їхнє крихітне багаття погасло, проте щербатий місяць, що висів на заході небосхилу, цідив на землю тьмяне молочно-сіре світло. У видолинку біля потічка і на схилах навколишніх пагорбів мовчки стовбичила сила-силенна людей. І всі як один дивилися на них із Гедом темними, безживними очницями.

Арен не наважився заговорити до них і поклав руку на плече Гедові. Чарівник здригнувся й одразу прокинувся.

— Що сталося? — запитав він.

Потім простежив за поглядом Арена і побачив мовчазну юрбу.

Усі вони, чоловіки й жінки, були одягнені в однакові темні шати. Годі було як слід розгледіти далекі обличчя в примарному місячному світлі, і все ж юнакові здалося, що серед тих, хто стояв ближче до них, є і його знайомі, хоч імен їхніх Арен згадати не міг.

Гед підвівся, і плащ упав із його рамен. Обличчя, волосся і сорочка мага жевріли м'яким сріблястим світлом, неначе він просочився місячним сяйвом. Чарівник простягнув руки до людей, що стояли навколо, і голосно сказав:

— О ви, хто вже прожив своє життя! Ідіть з миром і будьте вільними! Я розриваю ті пута, які досі тримали вас у полоні. Анваса мане харв пеннодате!

Ще протягом деякого часу мовчазний натовп стояв непорушно, а тоді люди повільно обернулися, побрели кудись у сіру імлу і розчинилися в ній.

Гед сів. Глибоко зітхнув. Потім поглянув на Арена і поклав руку йому на плече. Долоня була теплою і твердою.

— Їх не треба боятися, Лебанене, — сказав Гед, м'яко посміхаючись. — Це ж лише мерці, тільки й того!

Арен кивнув, хоч зуби його цокотіли, а дрижаки проймали аж до кісток.

— Але як… — почав юнак, але язик і губи не слухалися.

Гед зрозумів його запитання.

— Це він викликав їх із потойбіччя. Власне кажучи, оце і є те вічне життя, яке він усім обіцяє. А повернутися назад вони можуть лише за його наказом. З'явившись на поклик Коба, ці мерці приречені нипати серед пагорбів живого світу, але їм не вистачить снаги бодай бадилинку під ногами прим'яти!

— Тоді… тоді він, мабуть, також мертвий?

Гед похитав головою і спохмурнів.

— Мертві не можуть викликати душі мертвих у світ живих. Ні, він володіє силою живої людини, ба навіть більшою… А тих, хто сподівався стати з ним поруч, він просто обдурив. Свою силу він береже для себе. Коб вважає себе Королем Мертвих, і не тільки мертвих… Але підданці його — лише тіні.

— Не знаю, чому я боюся їх, — зашарівшись від сорому, зізнався Арен.

— Ти боїшся їх тому, що боїшся смерті. І це цілком природно: смерть — жахлива річ, і її належить боятися, — пояснив маг. Він підклав у багаття хмизу та подмухав на жарини, що жевріли під тонким шаром попелу. За мить перед очима Арена затанцював крихітний язичок полум'я. — Адже життя також страшна штука, синку, — додав Гед, — і його теж належить боятися і шанувати.

Якийсь час обоє сиділи, закутавшись у плащі, і мовчали.