Останній з могікан - Сторінка 9

Певно ж бо, Данкене, що ті жорстокі вбивства, ті жахливі сцени тортур, що про них так багато пишуть і говорять, ніколи не чинилися в присутності таких, як він!

— Він таки й справді, здається, рідкісний і розкішний зразок тих природних якостей, на які нібито багате його плем'я, — відказав Гейворд. — Я згоден з вами, Еліс, що таке чоло й очі скорше страх викличуть, ніж ошукати. Але не обманюймо себе, гадаючи, що його чесноти якісь інакші, а не дикунські. Непересічна цнота рідко трапляється як серед християн, так і серед тубільців, хоча, правду мовивши, і ті, й ті здатні її виявити. Маймо надію, що цей могіканин не підведе нас і що його вчинки відповідатимуть його виглядові мужнього й вірного друга.

— Тепер майор Гейворд каже, як і личить йому, — зауважила Кора. — Хто, дивлячись на цей витвір природи, пам'ятав би, що шкіра його іншого кольору!

Коротку й видимо незручну тишу, що на-і гала по цих словах, урвав поклик розвідника, який голосно запросив подорожніх до печери.

— Цей вогонь щось надто вже яскравий, — сказав він, коли вони ввійшли всередину, — і може накликати мінгів нам на лихо. Анкесе, шип отвір укривалом. Вечеря ця не така, якої б міг сподіватись майор королівського полку, але мені траплялося бачити мужні військові загони, що не гребували й сирою олениною, і без жодної приправи. А в нас, як бачите, солі вдосталь, і ми хутко можемо м'яса насмажити. Оце — свіже гілля сасафрасу, панночкам сісти. Може, воно не таке розкішне, як їхні шкіряні крісла, так зате пахне куди приємніше, аніж свиняча шкіра. Годі вже, приятелю, не сумуй так за тим лошам, — воно було ще невинне створіння і не зазнало в житті лиха. Завдяки смерті воно врятувалося від майбутніх саден на спині, від притоми в ногах.

Анкес зробив, як сказав розвідник, і коли той змовк, ревіння водоспаду почулося тепер, наче глухий гуркіт далекого грому.

— Ми цілком безпечні в цій печері? — запитав Гейворд. — Чи не загрожує нам яка несподіванка? Адже один озброєний чоловік при вході — і ми безпорадні.

На ці слова з темряви поза розвідником виринула подібна до привиду постать і, схопивши запалену головешку, освітила нею дальший кінець печери. З несподіванки Еліс аж зойкнула, та й Кора схопилась на ноги, коли побачила ту прояву, але Гейворд одним словом заспокоїв їх, сказавши, що це їхній супутник, Чингачгук. Індіянин тим часом, відхиливши друге укривало, показав, що печера має два виходи. Потім з головешкою в руці він перетяв вузьку й глибоку розколину, що бігла під прямим кутом до печери з подорожанами, але, на відміну від неї, закінчувалась отвором угорі, і вступив до другого гроту, майже в усьому схожого на перший.

— Таких старих лисів, як ми з Чингачгуком, не часто можна застукати в норі з одним виходом, — сміючись, мовив Соколине Око. — Бачите, яке чудове місце: скеля тут із чорного вапняку, а це, як усі знають, камінь м'який, і він незле править за подушку, коли бракує хмизу та соснового гілля. Так ото водоспад колись лежав за кілька ярдів нижче від нас, і, смію гадати, плесо було тут гладеньке й на око приємне, як мало де на Гудзоні. Але старість не додає приваби, — згодом ці гарні панночки про це ще довідаються. Місцина прикро змінилася! У скелі поробилось повно шпарин, а де камінь крихкіший, течія продовбала глибокі печерини. А потім вода відступила на яких сотню ступнів, — де пробивши скелю, а де промивши, — так що тепер водоспад не має ані якогось вигляду, ані твердої основи.

— А в якій ми частині водоспаду? — зашили Гейворд.

— Ми біля того місця, де провидіння призначило йому бути. Тільки вода показалася надто бунтівна, щоб тут лишатись. Обабіч нас скеля була м'якша, тим-то вода відступила з середини річища, перше вимивши для нас оці дві невеликі нори.

— Тобто ми на острові?

— Атож. Водоспад по обидва боки від нас, а річка вгорі й унизу. Якби це був день, то варто було б труду видертись на вершечок скелі та подивитись, що тут вода нахимерила. Потік тече без ніякого ладу: часом підстрибом, часом спадаючи; там він дає скачка, тут аж вистрілює вгору; в одному місці вода біла, мов сніг, в іншому зелена, мов трава; поблизу нас вона йде в розпорошку глибокими западинами, аж земля стугонить і здригається, а далі дзюрчить і виспівує, наче струмок, витворюючи нурти й жолобини в старому каменю, мовби він не твердіший за втолочену глину, Все річище якесь поплутане. Перше річка тече спокійно, ніби заміряючись сплисти до низу, як їй і належиться, а тоді раптом дає крутий поворот, стаючи лицем до берега, буцім не має охоти покинути пущу й змішатися з солоною водою. Атож, панночко, оця, наче павутинка, тоненька тканина, що облягає вам шию, здасться грубою рибальською мережею проти тих найрозмаїтіших візерунків, що вимальовує річкова течія. Річка мовби вирвалася з рук природи й хоче все на свій лад перейнакшити. А проте, чим же це все кінчається? Коли вода, наче той упертюх, трохи погуляла на волі, рука творця збиває знов річку докупи, і за кільканадцять ярдів нижче вона собі любенько плине до моря, сповняючи свою долю, від початку світу їй призначену.

Слухачі, що їм цей невишуканий опис Глену мав додати духу, впевнивши в безпечності їхньої криївки, схильні були, проте, оцінювати незайману красу цієї місцини інакше, ніж Соколине Око. Та їм було не до розважань над чарами природи: увага слухачів звернена була до такої, хоч не менш важливої, але прозаїчнішої справи, як вечеря.

Їжа, до того ж значно урізноманітнена деякими лагоминами, що Гейворд завбачливо узяв із собою, коли полишали коней, добре підкріпила втомлених подорожан. Анкес за вечерею допомагав жінкам, роблячи різні дрібні послуги з виглядом несміливої чемності, що єдналася з гідністю. Це дуже тішило Гейворда: він-бо добре знав, наскільки таке поводження не в згоді з індіянськими звичаями, які забороняють воякам братися за хатню роботу, а тим паче прислуговувати жінкам. Але що права гостинності священні в індіян, цей невеликий відступ від вояцької гідності Не викликав нічийого зауваження вголос. Пильніший спостережник міг би завважити й те, що послуги юного войовника були не зовсім їм безсторонні. Подаючи Еліс кабаківку з свіжою водою або оленяче м'ясо на тарелі, майстерно вирізаній з твердого глеюватого дерева, він чинив це просто з належною чемністю, а коли прислуговував тим самим її сестрі, його темні очі затримувалися на гарному вимовному обличчі Кори.

Разів два-три йому довелося озватись, щоб привернути увагу тих, кому він робив послуги. Говорив Анкес по-англійському калічено й неправильно, але доволі зрозуміло. Його глибокий горловий голос надавав звукам такої ніжності та мелодійності, що сестри за кожним разом приглядалися йому з захопленим подивом. Перекинувшись так ото кількома реченнями, обидві сторони начеб нав'язали між собою певну приязнь.

Чингачгук тим часом зберігав незворушну поважність. Сидів він ближче до світла, через що часті й неспокійні погляди подорожніх краще могли відрізнити природні риси його обличчя від бойового розмалювання, яке мало нагонити страх. Впадало в очі, що батько й син дуже схожі, попри всю розбіжність у віці та життєвому досвіді. Суворі риси на обличчі старого індіянина мовби злагідніли, і натомість з'явився вираз супокійної тихої розваги. притаманний тубільному воякові, коли обставини не вимагають нагального напруження. Одначе з того, як подеколи зблискував його смаглявий вид, знати було, що досить тільки розворушити його пристрасті, і враз виявиться, що зовсім не безпідставно тіло в нього розписане на пострах ворогові.

На відміну від індіянина, жваві й верткі очі розвідника рідко коли зупинялись на місці. Він у смак собі їв і пив, але пильність і на мить його не покидала. Разів зо двадцять кабаківка або шматок м'яса, піднесений до рота, застигали в повітрі, а він повертав убік голову, наче прислухаючись до далеких підозрілих звуків. Щоразу рух цей відривав подорожніх від роздумів над теперішнім їхнім становищем, нагадуючи, яка біда приневолила їх шукати тут притулку. Але що розвідник до тих частих перерв не додавав ніяких зауважень, хвильовий неспокій подорожан швидко влягався і на часину вони знов забували про небезпеку.

— Покуштуй-но, приятелю, ось цього напою, — видобувши з-під купи листя якесь барильце, звернувся при кінці трапези розвідник до свого сусіди, що віддавав належне його кулінарському мистецтву. — Він змиє твої думки про лоша й оживить кров тобі в жилах. П'ю за нашу приязнь і сподіваюсь, що ми не матимемо серця один на одного за якийсь там шмат конячого м'яса! Як ти прозиваєшся, приятелю?

— Гемет, Девід Гемет, — відповів псалміст, ладнаючись залити своє горе добрячим ковтком запахущого питва, приправленого прянощами.

— Вельми добре ім'я і, смію гадати, від чесних батьків. Я дуже тішуся в іменах, хоча християнські звичаї щодо цього куди поступаються індіянським. Найбільший боягуз, що я будь-коли бачив, ім'я мав Лаєн, а жінка його — Пейшенс, вивела б вас із терплячки швидше, ніж цькований олень стрибка зробить[16]. В індіян же імена — це річ свідома; чим хто прозивається, тим він звичайно і є. Не те щоб, скажімо, Чингачгук, себто Великий Змій, насправді був змієм, великим чи малим, — ні, його ім'я показує, що він знається на всяких викрутах і закрутах людської натури, що він мовчазний і вражає ворога тоді, коли той найменш сподівається. Яке ж твоє ремесло, приятелю?

— Я недостойний учитель псалмоспіву.

— Що-що?

— Я навчаю співу новобранців з Коннектікату.

— Можна б і краще знайти собі діло. Ті щенята й без того виспівують та галасують по лісах занадто, тоді як навіть дихати тут треба тихіш за лиса в норі. Але хоч ти знаєш Стріляти та рушницею орудувати?

— Хвалити бога, я ще ніколи не вдавався до цих смертоносних знарядь!

— Ну то, може, ти розумієшся на компасі і умієш списати на папері гірські кряжі й річища, щоб люди могли з назви знайти, де яка місцина?

— Це не моя робота.

— Ти маєш такі ноги, що можуть довгий шлях зробити коротким. То, певне, генерал часом посилає тебе з вістками?

— Ніколи. Я йду тільки за своїм високим покликанням, тобто навчаю священного співу.

— Чудне покликання! — пробурмотів Соколине Око, посміхаючись у думці. — Ціле життя, мов той дрізд, брати на глузи всі високі й низькі тони, що можуть вийти з горла людини! Гаразд, приятелю, може, й справді ти маєш до того хист, як хтось до стрілянки чи до чогось ще кращого.