Острови Халдеї - Сторінка 12

– Королівська обітниця забороняє йому бачити незнайомців у четвер.

Фінн розвернувся, капітулюючи.

— Ми повертаємося у місто, — сказав він.

— Ні, ми не повертаємося! – сказала Тітонька Бек. – Я не йшла весь цей шлях, щоб мене розвернули, як пусте місце. Я Бек, Мудра Жінка Скарру, і я наполягаю на тому, щоб мене впустили! – Вона випросталася та виглядала дійсно грізно.

Вартовий також випрямився.

— А я Шон, третій син Короля Колма, — сказав він. – І я відмовляюся впускати тебе сюди.

— Я є також королівським сином, — сказав Івар.

— Замовкни, — сказала моя тітка. – Наскільки сувора ця обітниця? Як ви можете бути впевненими, що саме у четвер? І як я можу знати, що король просто не використовує це як привід, для бездіяльності?

— Це сильна, сильна обітниця, — заперечив Шон. – А королі мають право бути бездіяльними.

— Не тоді, коли я у їх воріт, вони не можуть! – сказала моя тітка. – Відійди у бік та пропусти нас, негайно!

— Ні, — сказав вартовий.

— Дуже добре, — сказала Тітонька Бек. Вона поклала руку на обладунки на грудях юнака та зрушила його у бік. Здається, він не був у змозі зупинити її. Він просто стояв, де Тітонька Бек поставила його, радше позіхаючи.

Я думала та розмірковувала та думала, як Тітонька Бек зробила це, і все ще не знаю. Я намагалася зробити це сама, експериментуючи на Ого та Іварі. Ого лишесказав:

— Чому ти штовхаєш мене?, — а Івар сказав:

— Що ти про себе думаєш, пхаючись? – і жоден з них не зрушив. Тітонька Бек мабуть використовує якесь мистецтво Мудрих Жінок, яке ви отримуєте, лише коли отримаєте посвячення. І звичайно, я не мала.

У будь-якому разі, грубі двері, здавалося не мали жодного замка. Тітонька Бек відчинила їх одним кістлявим коліном та нетерпляче підізвала нас. Ми попіднімали наші сумки та попленталися у маленький брудний дворик, повний діжок із елем, і пройшли власне до королівського будинку. Там двері були відчинені – ймовірно для світла, тому що хол усередині був дуже тьмяний. Всередині було доволі багато людей, всі сиділи та позіхали. Вони всі підскочити та повитріщалися на нас, як Тітонька Бек вела нас. Зелений птах на плечі Фінна пронизливо закричав:

— Це четвер, Король Колм. Це четвер.

Король Колм сидів у великому кріслі у дальньому кінці. Я думаю, він спав, допоки не заговорив зелений птах. Він, радше, був товстий і його живіт затремтів, коли він, прокинувшись, підскочив та проревів:

— Що ти тут робиш, жінко?

Шон, вартовий, прибіг за нами.

— Пробач мені, Батько! – сказав він. – Вона пройшла би, щоб я не казав. Я думаю, вона відьма!

— Ні, я не відьма, юначе, — заперечила Тітонька Бек. – Я – Мудра Жінка Скарру, щоб ти знав!

— Мені байдуже хто ти, — сказав король. – Хіба тобі ніхто не казав, що я під обітницею — не можу бачити незнайомців у четвер?

— Так, але в мене немає терпіння на цю нісенітницю, — сказала Тітонька Бек. – Що ти гадаєш станеться, якщо ти глянеш на нас?

— Як я можу знати? – сказав король. Він, радше знервовано, подивився на темні балки на стелі. – Все, що я знаю, це те, що боги розсердяться.

Тітонька Бек відкрила рота. Майже напевно, вона збиралася сказати: "Нісенітниця!". Але у цю мить стався величезний БАХ десь назовні. Люди назовні почали кричати та верещати; кури кудкудакати, свині вищати, а віслюки ревіти. Тітонька Бек сказала:

— Звичайно ні! – натоміть.

Король Колм, його обличчя, так само як і живіт, тремтіли, вскочив та поспішив у двері біля його крісла. Шон поспішив за ним, викрикуючи:

— Батько! Будь обережним! – а Тітонька Бек покрокувала за Шоном. Ого та я переглянулися, кинули наші сумки та побігли за Тітонькою Бек.

Ми вибігли на досить великий фермерський двір, щось таке. Там усюди були сарайчики та хатинки, деякі з них, здавалося, були для людей, а деякі для свиней, курок, чи гусок. Один, здається, був сараєм для сіна. У середині двору була діра, яка диміла. Від бруду навколо неї піднімалася пара. Люди – більшою мірою жінки, діти та старі чоловіки – позадкували до хатинок, витріщаючись на діру чи – якщо вони були дуже юні – ховали свої обличчя у спідницях своїх матерів та плакали. Стривожені курки та обурені кози повсюди бігали, в той час як загін віслюків з'юрмився у одному кутку та створював жахливий галас, який можуть утворювати лише віслюки.

Ми всі поспішили до діри. Насправді, нас практично заштовхали туди усі чоловіки, що з'юрмилися у залі, позаду нас, Івар серед них. Це була глибоченна діра. На її дні лежав маленький чорний камінь, який димів.

Тітонька Бек сказала, майже потонувши у галасі віслюків:

— Це метеорит.

— Зірка, що впала! – вигукнув король. – Прислана богами, щоб покарати мене!

— Ох, чоловіче, не кажи дурниць! – сказала Тітонька Бек – Якщо боги цілилися в тебе, вони промахнулися.

— Кажу тобі, це моя обітниця, — заволав король. – Моя доля!

Я виявила, що Фінн біля мене дивився униз, у діру, із цікавістю. На його плечі, зелений птах був так само зацікавлений. Він повертав голову у цей бік, тоді в інший, щоб проінспектувати камінь, який димів, а лінії біля його очей виглядали мудрішими ніж коли-небудь.

— Метеорит, метеорит, — бурмотів він. Тоді він випрямився на Фінновому плечі. – Обітниця зламана! – сказав він.

Фінн повернув голову, щоб глянути на нього.

— Ти в цьому впевнений? – запитав він.

— Певен у цьому, — вторив птах.

— Добре, — сказав Фінн та дотягнувся до верхів'я королівського плеча. – Величність, — сказав він голосно, — твоя обітниця зламана.

Король Колм обернувся та пильно подивився на маленького монаха. Для мене було цілком зрозуміло, що він леліяв цю обітницю.

— І що тебе змушує казати це? — домагався він.

— Так сказав Грін Гріт, — пояснив Фінн. – Він посланець богів.

Король витріщився на птаха. Так само зробила Тітонька Бек.

— Цей папуга? – сказала вона.

— Посланець богів, — сказав їй папуга.

— Ти лише повторюєш, що каже твій власник, — сказала йому моя тітка – і маю визнати, я би сказала те саме. Окрім того, що більше ніхто не казав "Обітниця зламана".

— Ні, не повторюю, — сказав птах. – Це четвер. Обітниця зламана. Я впевнений у цьому. Це четвер.

— Диво, хіба він не диво? – сказав Фінн, посміхаючись на все своє кругле обличчя.

— Хм, — сказала моя тітка. Вона повернулася до короля. – Ну, Величність, здається твоїм бездіяльним четвергам кінець.

— Завдяки тобі, жінко, – гірко сказав король. – Чому цей птах просто не міг помовчати? – Він зітхнув, тому що кожний у натовпі фермерського двору, здавалося, чув птаха цілком ясно. Вони усі посміхалися та стукали один одного по спині та вітали Шона із звільненням його батька. – І чому ти не зміг тримати цю жінку назовні? – сказав король синові. – Ця обітниця передавалася від батька до сина, сотнями років. Будеш жити та шкодувати про це.

Шон виглядав враженим.

— Я завжди думав, що обітниця перейде до одного з моїх братів, — сказав він. – Чому я?

— Тому що ти не зміг зберегти ворота, звичайно, — сказав король.

— Я не розумію, — сказала Тітонька Бек, — чому успадкування неіснуючого прокляття може когось турбувати. Величність, ми…

— О, тихо, жінко! – наказав король. – Хто знає, яка халепа займе місце моєї обітниці, яка існувала кожного четверга. Ти принесла невдачу моїй родині. Що я маю зробити, щоб позбутися тебе?

Тітонька Бек виглядала безперечно захопленою зненацька. Фінн примирливо сказав:

— Величність, вони від Верховного Короля Халдеї, який послав їх із місією на Берніку.

Король дратівливо сказав:

— Не сумніваюся, він також хоче позбутися від неї. Гаразд, гаразд. Повернися у залу, жінко, та розкажи мені чому тебе послали затрясти Берніку. Він хоче найняти мене на війну із Галлісом, чи що?

Я могла бачити, що Тітонька Бек кипіла від гніву, від такого нешанобливого ставлення до неї. Коли ми всі юрбою зайшли усередину за королем, знову, вона бурмотіла:

— Я називаю це абсолютно невдячним. Майже безкоштовно я поверну обітницю назад. І я зроблю так, щоб вона діяла кожний день тижня!

Але, до того часу, як він знову всівся у своє крісло, а ми всі стояли перед ним, вона взяла себе в руки. Вона пояснила, ідеально ввічливо, як нас було послано рятувати сина Верховного Короля і – можливо – також зруйнувати бар'єр.

Король Колм сказав:

— Жінко, для мене це так, ніби ти збираєшся зробити неможливе. Що ти очікуєш від мене?

— Отримати твою допомогу, з королівської душевної доброти, Величність, — відповіла Тітонька Бек. – Якщо ти зможеш забезпечити нас віслюком та візком, і можливо деякою їжею та трохи грошима, я…

— Грошима! – вигукнув король. – Хіба Верховний Король не забезпечив тебе навіть грошима для виконання місії?

Я подумала: "Гей, він скупий, так само як і чудакуватий"

Тітонька Бек гордо випрямилася та сказала, так, ніби зізнання витягували з неї:

— Нам дали гаманець, Величність, але він виявився повний камінням.

Король Колм виглядав приголомшеним. Шоковане бурмотіння прокотилося позаду нас.

— Але це обов'язок будь-якого короля, — сказав він, — показувати щедрість у будь-який час. Дуже добре, ви отримаєте гроші. І я можливо зможу виділити вам візок та віслюка. Ще щось треба?

— Одну річ, — зізналася моя тітка. – Згідно пророцтва, ми повинні взяти із собою чоловіка з кожного острову. Ти можеш відправити із нами чоловіка з Берніки?

Я забула, що нам потрібна така людина. Якусь мить, я була схвильована, сподіваючись, що король відправить із нами Шона. Він мав таку гарну зовнішність. І дійсно, королівські очі звернулися у напрямку його сина. Тоді заговорив Фінн. Він відкашлявся та оголосив:

— Величність, я той чоловік. Тобі немає необхідності відривати від справ когось. Я та Грін Гріт вже вирішили відправитися із цими добрими людьми з їхньою місією.

— Кажи за себе, кажи за себе, — пробурмотів папуга.

Король засміявся від полегшення.

— Чудово! – сказав він. – Тоді із ними будуть боги. Ступай із моїм благословенням, Фінн Фітцфінн. І будь обережна, — додав він моїй тітці, — щоб цей монах не з'їв та не випив усі мої гроші.

Отже, отак все було. Півгодини по тому, ми виїхали з королівських задніх воріт у акуратному візку, Тітонька Бек керувала охайною маленькою ослицею, із чорною лінією на ній, подібній до позначки. Люди, які причіпляли ослицю до візка, не думали що у неї є ім'я, тож я назвала її Мое.