Острови Халдеї - Сторінка 14

Івар стогнав від огиди, коли побачив його. Це було невелике містечко, а його стіни були зроблені з багна. За великими провислими воротами, будинки несистематично з'юрмилися біля ринку, і все, наче, смерділо.

— Я скажу це про Скарр, — пробурмотів мені Ого, коли візок хлюпав по дорозі до ринку, — принаймні ваші міста пахнуть чистотою.

— Звичайно вони пахнуть, — гордо сказала я. – І припускаю, ти пам'ятаєш міста на Логрі так добре!

— Не зовсім, — сказав він. – Але я пам'ятаю, що на вулицях не було бруду.

Я зітхнула. Логра була ідеальною в пам'яті Ого.

Тим часом Тітонька Бек правила візок серед розкиданих, бідних на вигляд, ринкових прилавків і грандіозно зупинилася перед найбільшим. Я дивилася на його стелажі зі старою капустою та з мухами, що кружляли біля маленької купи бекону, та сподівалася, що вона не збирається купляти щось з них.

Насправді, моя тітка гарна покупчиня. Вона зуміла зібрати трохи цілком пристойних запасів і відіслати Фінна до хлібного прилавка, поки вона торгувалася щодо вибраного нею.

— Чому ти посилаєш його? – хотів знати Івар.

— Він монах. Він отримає половину безкоштовно, — прогарчала моя тітка та повернулася до торгу.

Це не йшло добре. Яку б ціну Тітонька Бек не пропонувала, жінка за прилавком називала вищу. І, коли Тітонька Бек запротестувала, жінка сказала:

— Ви маєте пам'ятати, зараз війна.

— Яка це війна? – запитала моя тітка.

— Війна проти Файненів, звичайно, — сказала жінка.

— Що таке Файнени? – сказала Тітонька Бек.

— Чудовиська, які шахрують з Белліхоілського шляху, — була відповідь. – Ви повинні знати, що Файнени ніколи не платили нам за тканини в часи моєї бабусі. І завжди, з тих пір, обманювали та брехали. Тож, минулого місяця наші чоловіки пішли та взяли їхніх овець, як оплату. Минулого тижня Файнени приходили та просили повернути овець. Але природно, що до того часу ми їх з'їли, тож Файнени забрали усю нашу велику рогату худобу та їжу з полів, а коли ми попросили повернути, вони кидали каміння. Тож вчора наші чоловіки взяли свою зброю і пішли дати Фійненам урок, чи два. Тоді була велика битва.

— Хто переміг? – із інтересом запитав Івар.

Жінка знизала плечима.

— Хто знає? Все що ми можемо сказати, це те, що битва ще триває.

— Але я впевнений, — сказав Фінн, підходячи із великим кошиком з булочками, — що міць чоловіків Кулохі переважатиме.

Жінка виглядала задоволеною його словами, але вона не дозволила Тітоньці Бек отримати їжу хоч трохи дешевше. Тітонька Бек зітхнула та люб'язно заплатила більшу частину грошей, що їй дав Король Колм.

— А тепер забираймося звідси, — сказала вона решті з нас.

Ми пообідали на рівнині, в декількох милях за Кулохі.

— Ти гадаєш, Кулохі праві у цій війні? – запитав Ого, думаючи про це, коли жував.

— Звичайно, ні, — роздратовано сказала Тітонька Бек. – Обидві сторони повні негідники. З того, як це звучить, вони крали майно один одного на протязі століть. Ви закінчили? Давайте, рушаймо. Я хочу виїхати з цієї злощасної країни як можна скоріше.

Насправді жоден з нас не закінчив, але ніхто не хотів сперечатися із Тітонькою Бек у такому настрої, тож ми пішли, все ще доїдаючи. Фінн сказав, заспокоюючи:

— Ти дізнаєшся, що Берніка не така вже й погана, Мудрість, коли звикнеш до нашого способу життя.

Тітонька Бек здригнулася.

Ми пройшли пару легких підйомів, коли виявили, що війна перекриває нам шлях.

Тут дорога розділялася на декілька рівних зелених шляхів. На більшості з них, були розкидані яскраво-кольорові маси людей, що боролися. Ми могли бачити червоні, жовті та оранжеві пір'яні гребні, блискучі мечі, що піднімалися та рубали, та довгі щити, з намальованими страшними дизайнами. Там були крики, ухання та стогін. Час від часу, пара бійців відривалася від інших та поспішала через найближчі поля, занурюючись у канави та через ставки, та вигукуючи образи, коли вони ударяли по щиту один одного. Тим часом, битва перемітилася та билася далі, через усі шляхи, окрім одного, крайнього зліва.

Тітонька Бек з огидою зупинила Мое. Івар, радше знервовано, наполовину витягнув свого меча. Ого зробив рух, збираючись витягти свій кинджал, а тоді одумався. Там було багато людей. Фінн робив релігійні знаки.

— Ми зачекаємо? – запитала я Тітоньку Бек. – Вони мабуть билися день і ніч, до цього часу.

— Припускаю, що так, — кисло відповіла моя тітка. – Вони мають скоро закінчити.

— Ні, ні! – пронизливо закричав Грін Гріт.

— О ні, Мудрість, — сказав Фінн. — Розумієш, кожен чоловік молиться вибраному богу для дарування сили для тижневої битви. Та виливають віскі, щоб скріпити угоду.

— Що за марнотратство гарної рідини, — сказала моя тітка. – Але я бачу, що вони мають.

Так само бачила і я, тепер я думаю. Там була невидима хмара, що висіла над чоловіками, які боролися, яка була досить сильна, щоб її можна було відчути.

— Тож, що ми робимо? – запитала я.

— Поїдемо по єдиній вільній дорозі, — сказала Тітонька Бек, зітхаючи, — і будемо сподіватися, що вона скоро приведе нас до короля. – Вона цокнула на Мое та ми знову рушили, повільно та обережно, по лівому шляху. Я відчувала як, від нервування, по мені тік піт, коли ми підходили ближче та ближче до війни. Я була готова закричати, коли ми порівнялися із нею. Червоні обличчя, хрюкання та стукіт були просто жахливими. Коли битва стала трохи за нами, стало майже гірше. Ми усі йшли, із головами, повернутими над правими плечима, на випадок, якщо хтось відіб'ється у бік та піде за нами, і жоден з нас не говорив, допоки низький пагорб не був між нами та битвою

Тоді Фінн зняв свій зношений ковпак та витер ним своє обличчя.

— Хвала Богині! – сказав він. Тоді він засміявся. – Ти казала про короля, Мудрість, — сказав він, — але у цій частині країни ми скоріше знайдемо королеву. Королеви дуже часті тут. Це тебе хвилює, Мудрість?

— Зовсім ні, — сказала моя тітка. – У жінок значно більше здорового глузду, ніж у чоловіків.

Івар пирхнув на це, але зрештою у нього вистачило розуму промовчати.

Ми пройшли по дорозі якийсь шлях допоки, протягом часу за який шум битви зовсім згас, стежка раптово не розділилася на три. Тітонька Бек знову зупинила Мое.

— Це є дуже дратівливим, — сказала вона. – Фінн, у тебе є якась думка, куди нам слід піти?

Фінн виглядав абсолютно збентеженим.

— Ні, Мудрість. Ти не можеш віщувати?

— О! – закричала моя тітка, досить роздратовано. — Я думала ти будеш місцевим провідником! Дуже добре. Ейлін, розпакуй мою чашу для віщування з зеленої сумки, гаразд?

Ми поставили візок біля зручного плаского каменя, поки я копалася у сумці – яка все ще сильно пахнула морською водою – та вивільняла чашу від білизни Тітоньки Бек. Всі зібралися навколо, щоб дивитися, окрім Івара, який зарозуміло дивився у інший бік, намагаючись не зівати. Ого нахилився над моїм плечем. Грін Гріт сів на краю візка, нахиляючись, щоб дивитися, а Фінн стояв поруч із ним, у такій самій позі. Я відчувала Плаг-Аглі, чиє м'яке хутро витирало мої ноги, коли він підійшов, щоби також спостерігати.

— Тепер… — сказала моя тітка.

Її перервав маленький рудоволосий чоловічок, який, очевидно, дрімав, притулившись спиною до каменя.

— Що це таке? – сказав він. – Гримлять чашами. Людина не може поспати?

— Перепрошую, — дуже холодно сказала моя тітка. – Я просто намагалася провіщувати правильну дорогу.

— О, я можу сказати тобі це, — відповів чоловічок. – Зовсім не потрібно стукати. Йдіть по середній дорозі. Вона приведе вас до вашої королеви. – І він примостився, щоб знову поспати, а його загострене підборіддя опустилося на груди.

— Дякую, — сказала Тітонька Бек. – Я думаю, — додала вона, коли хлопець просто захропів. Проте вона заліза у візок. Я знову заховала чашу і ми вирушили центральною з трьох доріг.

Фінн та Грін Гріт виглядали дуже розчарованими. Фінн сказав:

— А я сподівався побачити як працює Мудрість!

Івар пробурмотів, що він не бачить, яка різниця яку дорогу ми вибрали.

— Вони всі однакові у цій жахливій пласкій країні, — сказав він Ого.

Ого сказав:

— Забавно, я відчуваю те саме до Скарру.

— Що ти маєш на увазі? – питався Івар. – Скарр не плаский.

— Ні, але там завжди є просто ще одна гора, — сказав Ого.

— О, ти такий дурень! – сказав Івар та сердито пішов уперед по дернистій дорозі.

— Ти маєш саме це на увазі? – запитала я Ого. – Ти дійсно не можеш відрізнити одну гору від іншої?

— Ну, у них різні форми, — погодився Ого, — але вони усі високі та круті та скелясті і… ну… однакових кольорів.

Припускаю, він був правий.

Після цього ми пленталися на протязі миль, через ще декілька дощових душів та веселок, коли сонце знову виходило, допоки я не стомилася і не зголодніла.

— Тримайся, — сказав мені доброзичливо Фінн. – Зараз ми вступаємо у місто.

— Яке місто? – сказав Івар. Навколо нас не було нічого окрім зелених горбів. Вони були того виду, як горби, які ви отримуєте на місцях, де люди добували вугілля багато років тому і тоді пішли і залишили траву рости на зіпсованих купах. Ці купи ставали більшими та більшими, як ми йшли далі.

Тітонька Бек роздратовано, здивовано подивилася на Фінна.

— Це не схоже на жодне місто, яке я знаю.

Фінн посміхнувся. Він майже світився, настільки він був щасливий. На його плечі, Грін Гріт витягнув свою шию та видав, найбільш несхожі на папугу, трелі. Але вже якійсь час я почала підозрівати, що Грін Гріт не зовсім був папугою. Він був скоріше чимось на кшталт Плаг-Аглі. Фінн підняв своє сяюче обличчя до моєї тітки та сказав:

— Таких більше немає. Маєш знати, Мудрість. Це місто моєї Леді.

Я розуміла, що він має на увазі. Якщо я щулила свої очі та, певним чином, вдивлялася на зелені пагорби, я бачила, що вони у формі будинків, із зеленими покрівлями дахів та високими арочними дверима. Нарешті, Тітонька Бек спрямувала Мое по широкому торф'яному проспекту, на якому були зелені будиночки схожі на особняки, з кожного боку, а попереду високий, високий пагорб, що був одночасно круглим та мав форму замку. Вона подивилася униз на Фінна, який біг риссю біля візка.

— Ти хочеш сказати, — запитала вона, — що та особа, біля того каменя, була лепріконом?

— О звичайно, Мудрість, — радісно сказав він. – Немає сумніву у цьому.

— Тоді ми маємо остерігатися омани? – запитала моя тітка.

— Лише якщо ти запросиш їх, Мудрість, — сказав Фінн.

— Хм, — сказала вона.

Ми дісталися замку-кургану тоді і раптом були оточені маленькими рудими чоловічками, які з'явилися паводком нізвідки та взяли Мое та відв'язали її від візку, балакаючи не перестаючи.

— Безумовно королева буде цьому рада! – чула я, та, — Це королівський візит! Ніхто ще не заграв на фанфарах? – та, — Чуєте запах моря від них? Вони прибули з далекого острова, всі крім одного, — і щось подібне.