Острови Халдеї - Сторінка 28
- Діана Вінн Джонс -Ми могли лише дивитися один на одного та знизувати плечима.
Харандед був ледь за милю. У нього не було стін. Будинки просто були вищими та частішими біля нас, а вулиці стали викривленими, із крамницями на кожній стороні. Мені сподобалися будинки, хоча я і нервувала. Вони усі були побудовані з цегли, із червоними дахами, із сотнями вигадливих візерунків. Люди заклопотано знімали віконниці в крамницях, а тоді застигали витріщаючись на нам. Я із здивуванням виявила, що для цих людей був лише початок ранку. У мене було відчуття ніби ми вже прожили цілий день.
Зараз, ми опинилися на широкій вулиці, що вела нагору. На кожній її стороні були статуї, здебільшого дуже великі, це були чоловіки та жінки у шатах, що струменилися.
— Що за дуже хвальковита дорога, — прошепотіла я Ого. – Хто всі ці статуї?
— Королі, королеви, чаклуни – можливо деякі – боги, — відповів Ого. – Я думаю її назва Королівський Проспект.
Мабуть він був правий, оскільки вулиця вела прямо до білих стін палацу, де були великі ворота. Ще більше чоловіків в уніформах чекали на нас там. Керівник вершників звернувся до вдягненого у Золотого-пальто:
— Шпигуни із літаючої машини, пане.
— Добре, — сказало Золоте-пальто. І він мовив одному з своїх солдат, — Йди перекажи магістрату. Він вже мав прокинутися.
Солдат сказав:
— Так пане, — і бігцем вибрався за ворота.
Я зрозуміла, коли нас відбуксирували крізь ворота у квадратний двір, що вони змогли помітити нас у повітрі за багато миль, і були готові зустріти нас.
Ворота із брязкотом зачинилися за нами і люди нижчого рангу поспішили, щоб забрати коней. Вони також хотіли забрати і Грін Гріта, але Фінн закричав:
— Ні, ні, це Хранитель Заходу! Він залишається зі мною! – в той час як Грін Гріт літав та верещав, лякаючи їх усіх. Тоді вони залишили його у спокої, і він знову сів на плече Фінна. Плаг-Аглі був невидимий. Я зрозуміла, що він зник одразу як прибули вершники. І звичайно, ніхто не бачив Блодред, яка ховалася у рукаві Різа. Тож, всі ми, десятеро, були разом, коли нас змусили вибратися з човна та промарширувати у великий білий будинок попереду.
Тітонька Бек накликала собі певну неприємність. Спочатку, вона не бажала вилазити з човна і, коли вони намагалися виштовхнути її, вона закричала:
— Заберіть від мене свої руки! Як ви смієте торкатися Мудрої Жінки зі Скарру!
Усі поспішно відпустили її, а Золоте-пальто сказав:
— Пані, якщо Ви сама не виберетеся звідти, я особисто винесу Вас.
В той час, коли все це відбувалося, я, в розпачі, сказала Різу:
— Що ми будемо тепер робити?
Різ виглядав, безпричинно, досить спокійним, як на мене.
— Щось таки-буде, — сказав він. – Просто будь терплячою.
Тим часом, Тітонька Бек вибралася на плитку подвір'я із великою гідністю. Тоді ми пройшли у палац.
Люди Логри, безсумнівно, не були ранніми пташками. В той час як ми тупотіли по декільком дерев'яним коридорам, які не здатні вразити уяву, і були загнані у голу дерев'яну кімнату, магістрат щойно прийшов, все ще намагаючись натягти свої білі офіційні шати та позіхав, коли всідався у єдине крісло у кімнаті. Він був кошлатий, дурнуватий чоловік, такий же не здатний вразити увагу, як і кімната. Єдиною вражаючою річчю була величезна картина намальована на штукатурці стіни, бика із великими синіми крилами. Коли магістрат метушливо всідався, я вказала на картину та запитала Ого:
— Що це?
Золоте-пальто відповів мені, звучав він приголомшено:
— Це зображення Великого Хранителя Логри. Прояви повагу, молода жінко.
— Мені треба у туалет, — оголосила Тітонька Бек.
— Покажіть їм де, — сказав стомлено магістрат. – Покажіть їм усім.
Тож, нас знову повели. Ріаннані, Тітоньці Бек та мені показали досить добре обладнане побілене місце із місцями для усамітнення. Маю сказати там було дуже гостинно. Я гадаю, інші думали так само. У всякому разі, коли Фінна, Івара, Ого та Різа привели назад у кімнату, вони виглядали значно бадьоріше.
— Тепер, — сказав магістрат, — ми можемо починати, будь-ласка? — Поки нас не було, йому принесли чашку чогось, від чого йшла пара, і він ковтав це, дивлячись на нас сердито поверх чашки. – Маю сказати, ви дуже строкаті шпигуни.
— Ми не шпигуни, — сказав Івар, дивлячись на нього сердито.
— Тоді чому ви тут? – сказав магістрат. – І звертайтеся до мене – Ваша Честь.
Різ узяв Івара за руку, щоб той замовк.
— Тому що, — сказав він, — е – Ваша Честь – у мене була думка, що бар'єр можна перетнути з повітря і ми вирішили довести це. Як Ви бачите, ми це довели.
— Дуже непридатна історія, — сказав магістрат. – Звичайно ви прийшли шпигувати. Що мене дивує, це чому вас тут сім з усіх місцевостей.
Золоте-пальто сказав, вказуючи на Тітоньку Бек:
— Ця заявляє, що вона Мудра жінка зі Скарру, Ваша Честь.
Магістрат подивився на Тітоньку Бек, у якої від вітрів було розтріпане волосся.
— Ну, я чув, що вони усі дикі, скажені жінки. Вона може бути. Це не змінює моє рішення. Вони усі іноземці. Закрий їх усіх нагорі допоки у Регента не буде часу зайнятися ними.
— У Регента? – сказала Тітонька Бек. – Якого ще Регента? Я думала у вас був король.
— Регент – брат короля, який управляє, через хворобу короля, — сказав магістрат. – А ти звертайся до мене – Ваша Честь.
— Тоді ти звертайся до мене – Мудрість, — сказала Тітонька Бек.
— Ні, не буду, — сказав магістрат. – Ти – шпигунка. Замкніть їх усіх.
— Але я Принц Скарру, — запротестував Івар. – Мене не можна тримати під замком.
— Так само і мою сестру, — сказав Різ. – Вона видатна співачка Галлісу.
— Звертайтеся до мене – Ваша Честь! – майже закричав магістрат.
— А я – праведний монах з Берніки, — додав Фінн. – Замкнути мене є безбожністю.
— Кажіть – Ваша Честь! – заверещав магістрат.
Ого, скоріше нерішуче, виступив уперед та сказав:
— Ваша Честь, я підданий Логри. Я тут народився і…
Магістрат подивився на нього презирливо.
— О, так? Ти прийшов сюди одягнений у варварський Скаррзький одяг і кажеш мені це! Очевидно, ти один з тих великих високих дикунів, яких вони розводять там.
Обличчя Ого стало рожевим. Він був, я бачила, вище усіх у кімнаті. Він мав рости дуже швидко останнім часом. Він почав говорити знову, а магістрат обірвав його:
— Зараз ти збираєшся бекати мені, що ти насправді принц, як цей хлопець. – Він вказав на Івара.
Івар сказав:
— Але я і є!
Ого почав:
— Ну,…
— О, відведіть їх геть! – завив магістрат. – Замкніть їх із іншими в'язнями допоки у Регента не з'явиться час зайнятися ними. – Він кинув свою чашку на бік крісла та замахав обома руками, які шльопнули. Чашка перевернулася та розбилася об підлогу. – Дивіться, що ви змусили мене зробити! – сказав він.
Я ледве утрималася, щоб не розсміятися, незважаючи на наші неприємності. Ріаннан розсміялась, прикривши рот рукою. Але Івар кипів. Ого дихав важко і було схоже, що він може розплакатися. Коли солдати виштовхали нас з кімнати, Івар виплеснув свої почуття на Ого, кажучи:
— Не хвилюйся. Ми всі знаємо, що ти Орг з Логри.
Різ виразив його почуття, кажучи:
— Що за дуже низький рівень офіційної особи. Хіба вони не можуть надати посаду комусь кращому? Якби цей чоловік був священиком на Галлісі, він би прислужував на Сіноні.
— Або у Дроковому Кінці, — погодилася Ріаннан.
— Це дуже низькі посади? – запитала я. – Дуже на це сподіваюся.
Тітонька Бек вразила мене, сказавши:
— Він мав би прибирати навіз за великою рогатою худобою.
Золоте-пальто та інші солдати нічого з цього не заперечували. У мене було відчуття, що вони погодилися із нами, але причина, з якої вони нічого не сказали можливо була у тому, що ми почати підніматися довгими дерев'яними сходами. Солдати важко дихали та не виглядали задоволеними. Ми всі настільки звикли підніматися по пагорбам, що не спіткали жодних проблем із підніманням. Ми спустилися у коридор, а тоді піднялися якимись довгими кам'яними сходами, а Різ розмовляв усю дорогу, описуючи Сінон а тоді Дроковий Кінець, а також докладно повідомляв, що за жалюгідні місця вони собою являли. Я сказала йому, що відчула полегшення від того, що існували частини Галлісу, які не були ідилічно гарними.
— О, так, — сказав він, коли ми почали наступний кам'яний проліт, — є куточки Галлісу, які жоден бард не відвідає, тож вони стають гірше і гірше.
До цього часу ми вже видерлися на стільки сходів, що я очікувала, що нас ув'язнять у високій вежі. Я була немало здивована, коли ми крутонули у бік та загупали по великому вестибюлю, що пахнув, радше смачно, теплим деревом. Логра, як я починала розуміти, була теплішою за будь-яку країну в якій я вже побувала. На ту мить вже мала пройти половина ранку і сонце яскраво світило крізь дюжину високих вікон.
За вестибюлем ми промарширували у темний коридор, що йшов з ліва на право. У ньому була ціла низка дверей, всі зачинені та на засувах. Нас зупинили біля найближчих дверей, які мали більше засувів ніж будь-які з інших. Поки ми стояли та чекали, коли солдати відімкнуть усі засуви, я могла поклястися, що хтось висунувся з дверей на засуві, що були далеко з ліва та поспішно заховався, побачивши нас.
Потім двері відчинилися у великий добре освітлений простір. Солдати проштовхнули нас уперед, в той час як Золоте-пальто крикнув:
— Декілька друзів відвідати Вас, Принце.
Ми з'юрмилися, витріщаючись на величезний зал, із рядом порожніх арок напроти нас, відкритий небу, та на маленький натовп, розсипаних по ньому, людей. Принц Аласдаір був першим, кого я побачила. Він був блідий наче привід, лежав на дивані десь біля середини залу. На його ногах були вкриті кіркою, скривавлені пов'язки, одна з яких була жовта від інфекції. Це виглядало жахливо. Я знала, що він був поранений, але не наскільки серйозно.
Він витріщався на нас і так само робив натовп його послідовників. Вони всі були одягнені у опорядження для полювання, у якому вони були, коли їх захопили, тепер дуже зношеному, але досить чистому. Всі оглядали один одного протягом довгої хвилини, яка, знадобилася солдатам, щоб зачинити двері ззовні, а тоді ще довшу хвилину, допоки не стало чутно, як вони пішли геть.
Тоді всі прийшли до життя.
— Фінне, ти старий негідник! – вигукнув хтось. – Ти приніс нам зеленого птаха! – На це Грін Гріт знявся з Фіннового плеча та летів від чоловіка до чоловіка, вигукуючи радісне пронизливе клекотіння.