Острови в океані - Сторінка 9

Але я тішився цією бійкою від самої першої хвилини.

— Ти ще дужче тішився б, якби він умів битись по-справжньому.

— Мабуть, що так,— погодився Роджер.— А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли починаєш тішитися бійкою, то й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.

— Він препаскудний тип,— сказав Томас Хадсон.

— Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.

— Ти можеш пригадати кращі?

— Колись нам завжди було добре.

— Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.

— Я про це не думав,— сказав Роджер.— Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали вилітати в трубу. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.

— Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.

— Серед моїх знайомих є й порядні люди.

— Не дуже багато.

— А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.

— Завжди коло тебе якась потолоч.

— Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?

— І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.

— Еге ж,— сказав Роджер.— Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Одначе не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.

— Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.

— А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло — це добре знайома мені річ. Що-що, а зло я враз розпізнаю.

— Шкода, що так паскудно скінчився вечір.

— Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.

— Будеш уже спати? Залишайся, мабуть, тут.

— Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?

— Генрі Лоусона?

— Так.

— Я знайду тобі...

Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще-світилося.

V

Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка обертались на вітрі, і ясний ранок дихав свіжістю.

Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.

— Коли приїдуть хлопці? — запитав Джозеф.

— Десь після полудня.

— То до обіду встигнуть?

— Еге ж.

— Коли я прийшов, містера Роджера вже не було,— сказав Джозеф.— Він і не снідав.

— Може, скоро надійде.

— Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.

Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.

Роджер подивився через його плече і сказав:

— Гарна буде картина.

— Можливо.

— Де ти бачив такі смерчі?

— Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?

— Опух ще є.

Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.

— Коли б не рука, все було б наче поганий сон.

— Ще й який поганий.

Як гадаєш, той тип насправді виходив з рушницею?

— Не знаю,— відказав Томас Хадсон.— Та й знати не хочу.

— Пробач,— мовив Роджер.— Може, мені піти?

— Ні. Побудь тут. Я майже скінчив. Ти мені не заважатимеш.

— Вони знялися на світанку,— сказав Роджер.— Я бачив, як відпливали.

— А ти там що робив так рано?

— Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. "Понсе" так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.

— Він казав, що ти вийшов у море човном.

— Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер мені гаразд.

— Ну, оце й усе на сьогодні,— сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя.— Хлопці вже от-от вирушають.— Він поглянув на годинник.— Чи не хильнути нам по одній нашвидку?

— Добре діло. Я не від того.

— Але дванадцятої ще нема.

— Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати дванадцятої, коли вже таке твоє правило.

— Гаразд.

— Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.

— То порушмо його,— сказав Томас Хадсон.— Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.

— Я знаю, Джо! — гукнув Роджер.— Неси шейкер і все, що треба для мартіні.

— Слухаюсь, сер. Я уже все приготував.

— А чого це так рано? Ми тобі що — п'яниці?

— Та ні, містере Роджер, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.

— За нас і за хлопців,— сказав Роджер.

— Треба, щоб цього року вони весело провели час. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш сховатися в ту свою хатину.

— Гаразд, побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.

— Ти ніколи мені не заважаєш.

— З ними тут буде чудово.

Так воно все й сталося. Вони були хороші хлопці й ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.

Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.

Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі купальні штанці й перевдягалися в сухі. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі пилялися скрізь, де тільки можна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.

Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє — старший, середній і молодший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.

Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанина і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.

Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:

— Про що ти думаєш, синку?

— Про блешні,— відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.

Середній хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звірка, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють жарти видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате була в нього така собі симпатична повадка малого звірка, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші властивості, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли зачіпали якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.

Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки це в хлопця. Вони були дуже близькі між собою, хоч Томас Хадсон ніколи не жив укупі з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте задирати носа йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а оте лихе, що було в ньому, здавалося такою собі визивною насмішкуватістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.

Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший,— з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю,— з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.

— Привіт, тату,— озвався найстарший хлопець.— Добре попрацював?

— Купатися будеш, тату? — запитав середній.

— Вода чудова, тату,— сказав найменший.

— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер.— Як ваше малювання, містере Хадсон?

— Малювання на сьогодні закінчено, панове.

— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів.— То, може, вирушимо на підводні лови?

— Після обіду.

— Чудово,— сказав найстарший.

— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.

— Хіба що для тебе,— відказав йому старший браг Том.

— Ні, Томмі.