П'єр і Жан - Сторінка 17

Говорив, начебто ні до кого, бо мусив говорити, бо надто багате перетерпів, надто довго затуляв і ховав свою рану. Вона набрякла, наче нарив, і цей нарив тепер прорвав, заливаючи всіх своїм гноєм. Він почав ходити взад і вперед, як звичайно, втупивши очі перед собою, розпачливо розмахуючи руками; сльози підступали йому до горла, він себе ненавидів і говорив так, наче признавався в своїй нікчемності і звинувачував у нікчемності своїх близьких, кидаючи свою скорботу у невидимий, глухий простір, де й зникали його слова.

Жан, розгублений, майже відразу переконаний безтямно пристрасним тоном брата, притулився спиною до дверей, що за ними, як він догадувався, мати прислухалась до їхньої розмови.

Вона не могла піти, бо мусила б перейти через залу. Але вона і не поверталася; значить — не сміла.

Аж раптом П'єр, тупнувши ногою, крикнув:

— Ах, яка я свиня, що заговорив про це!

І він з непокритою головою вибіг на сходи.

Гуркіт парадних дверей, які з гуком закрилися за ним, пробудив Жана з глибокого заціпеніння, що охопило його. Минуло всього кілька хвилин, що здалися довшими за годину, а душа його все ще була в якомусь отупінні. Він добре розумів, що йому зараз же треба все обдумати і щось зробити, але він зволікав через страх і безсилля, неспроможний ні мислити, ні навіть пригадувати. Він належав до тих, що люблять все відкладати на завтра; і коли був змушений щось вирішувати негайно, то інстинктивно намагався виграти ше кілька хвилин.

Але глибока тиша, що залягла тепер після криків П'єра, ця нагла тиша огорнула стіни й меблі при яснім світлі шести свічок та двох ламп, і це так налякало Жана, що він раптом відчув бажання втекти звідси.

Але напруженням волі він поборов душевну млявість і почав обмірковувати.

Ніколи в житті своєму не знав він ніяких перешкод. Є люди, що в житті, наче по воді, йдуть за течією. Він ретельно вчився в школі, щоб не бути покараниїм, своєчасно закінчив курс права, і життя його йшло спокійно. Все на світі здавалося йому природним, ніщо особливо не захоплювало його уваги. Він любив лад у всьому, розсудливість, спокій, бо така була його вдача, бо в душі його не було жодних таємниць, отож розмова з братом поставила його в становище людини, що опинилася на бистрій воді, а плавати не вміє.

Перш за все, подумав він, може, це й неправда. Чи не збрехав його брат через ненависть та заздрощі?

А втім, невже він міг бути таким нікчемним, щоб сказати таке про свою матір, якби не був у розпачі від цього? До того ж у вухах, очах, нервах Жана, в усій його істоті відбились пройняті певністю слова; болісні крики, голос і жести П'єра такі сповнені страждання,— що не можна було не вірити їм; вони були безсумнівні, як саме переконання.

Жан був надто приголомшений, аби щось робити, дати собі якусь раду, його муки ставали нестерпними; він знав, що там, за дверима, була його мати, яка все чула і чогось чекає.

Що з нею? Жоден рух, жодне тремтіння, жоден подих, жодне зітхання,— ніщо не виказувало чиєїсь присутності за цією перегородкою. Може, вона втекла? Але як? Коли вона справді втекла... то мусила вискочити на вулицю через вікно!

Охоплений жахом, він скочив на рівні ноги і кинувся до другої кімнати так швидко й рішуче, що мало не вилам-ав дверей.

В ній ніби нікого не було. Горіла поставлена на комоді єдина свічка.

Жан метнувся до вікна — воно було зачинене й затулене віконницями. Тоді обернувся з острахом, обвів очима по всіх темних кутках і запримітив, що завіса над ліжком — запнута. Підбіг і відслонив її. Його мати лежала ниць на ліжку, заховавши лице в подушку, міцно притуливши її до голови обома стиснутими руками, щоб нічого не чути.

Жанові зразу здалося, що вона задушилася. Схопивши матір за плечі, він 'повернув її, але вона не випускала з рук подушки, закриваючи нею лице і вп'явшись у неї зубами, щоб не кричати.

Але доторкнувшись' до цього простертого тіла, до цих скорчених рук, Жан відчув, як тремтить воно у невимовному стражданні. Енергія й сила, з якою вона і руками, і зубами притримувала коло свого рота, коло очей і вух подушку, щоб він не міг ані глянути на неї, ані заговорити, дали йому зрозуміти,— адже він сам щойно зазнав такої муки,— якої сили можуть набрати страждання. І його серце, його просте серце краяв жаль. Він не був суддею, навіть милосердним суддею, а тільки людиною, з слабкою душею, був сином, якого сповнювала ніжність. Жан уже забув, що говорив той, другий, нічого не обдумував, нічого не з'ясовував, він тільки охопив обома руками нерухоме тіло своєї матері і, цілуючи її сукню, марно намагаючись відірвати від її лиця подушку, повторював:

— Матусю, матусю, бідна моя матінко, поглянь на мене!

Вона, здавалося, зовсім змертвіла, і тільки майже непомітний дрож пробігав по її тілу, наче дрож туго натягнутої струни. А син твердив:

— Мамо, мамо, слухай мене! Це неправда! Я добре знаю, що це неправда!

її всю струсонуло, вона почала задихатися, потім зразу заридала в подушку. І її нервове напруження пройшло, заціпеніння ослабло, пальці рознялися й випустили подушку. Жан побачив її лице.

Воно було зовсім бліде, а крізь стулені вії спливали рясні сльози. Обнявши матір за шию, син цілував ці очі довгими, розпачливими поцілунками, що змішувалися з її сльозами, і все повторював:

— Мамо, люба матусю, я добре знаю, що це неправда. Годі плакати, я певен цього! Це ж неправда!..

Вона підвелася, сіла, глянула на нього і, силою волі зібравши всю мужність, яка потрібна тоді, коли сам ідеш на свою згубу, промовила:

— Ні, це правда, дитино моя.

Після цих слів обоє замовкли. Кілька хвилин вона ще задихалася, витягуючи шию й закидаючи голову, щоб хапнути повітря, потім знов переборола себе і вела далі:

— Це правда, дитино моя. Навіщо брехати?~Та ти б і не повірив, якби я збрехала.

В цю хвилину вона скидалась на причинну. Охоплений жахом, він впав на коліна перед ліжком і шепотів:

— Мовчи, мамо, мовчи.

Вона підвелася, прийнявши непохитне рішення, і твердо сказала:

— Не маю більше чого сказати тобі, сину мій, прощай!

І пішла до дверей.

Він з криком схопив її обома руками:

— Що ти робиш мамо, куди йдеш?

— Не знаю... Хіба ж я знаю?.. Не знаю, що маю робити... бо тепер я зовсім самотня.

Вона виривалась від нього, щоб втекти. Стримуючи її, він твердив все одне й те ж:

— Мамо... мамо... мамо!

Силкуючись видертися з його обіймів, вона говорила:

— Ні, ні! Я тепер вже не мати тобі, я ніщо для тебе, для всіх,— ніщо, ніщо! В тебе немає більше ні батька, ні матері, бідна моя дитино... Прощай!

Він раптом збагнув, що коли зараз випустить її, то вже ніколи не побачить і, піднявши, поніс матір на крісло, силою посадив, потім став на коліна й охопив її руками:

— Ти не підеш звідси, мамо; я люблю тебе і ти будеш зі мною назавжди. Ти моя.

Вона пробелькотіла пригніченим тоном:

— Ні, бідний мій хлопчику, це неможливо. Сьогодні ти плачеш, а завтра викинеш мене на вулицю. Ти не простиш мені цього ніколи...

Він так вигукнув у пориві щирої любові:

— О! Я? Я? Як мало знаєш ти мене! — що вона з криком обняла обома руками його голову, бурхливо притягла до себе і в нестямі почала шалено цілувати його в обличчя.

Потім застигла нерухомо, близенько притулившись до сина, почуваючи крізь бороду, як палало його лице, і сказала йому зовсім тихенько, на вухо:

— Ні, маленький мій Жане. Завтра ти не простиш мене. Це тобі так здається, але ти помиляєшся. Сьогодні ти простив мене, і це прощення врятувало мені життя; але не годиться, щоб надалі я була з тобою.

Він твердив, міцно обнявши її:

— Мамо, не кажи так!

— Так, маленький мій, мені треба йти геть. Не знаю, куди йти, що робити, що казати, але так треба. Не смію більше дивитись на тебе, цілувати тебе, чи ж розумієш ти?

Тоді він тихенько сказав на вухо їй:

— Матусю, ти лишишся, бо я цього хочу, бо ти мені дуже потрібна. І ти зараз же мусиш заприсягтися, що послухаєш мене:

— Ні, дитино моя.

— О мамо! Так треба! Ти чуєш? Так треба!

— Ні, дитя моє, це неможливо. Це значить засудити всіх нас на пекельні муки. Я знаю, що це таке, бо зазнавала цих мук цілий місяць. Ти зараз розчулився, але коли це мине, коли ти глянеш на мене, як П'єр, коли ти згадаєш усе, шо я тобі сказала!.. О!.. Маленький мій Жане, подумай... подумай, адже я твоя мати!

— Я не хочу, щоб ти кпялла мене, мамо. Ти ж одна тільки в мене.

— Але подумай, сину мій. Ми ж не зможемо дивитися одне на одного, не червоніючи, я вмиратиму від сорому і не зможу глянути тобі у вічі.

— Це неправда, мамо.

— Так, так, так, це правда! О, я добре розумію люту боротьбу з самим собою твого бідного брата з самого першого дня. Тепер, як тільки я зачую в хаті його кроки, серце моє тріпоче, мало з грудей* не вискочить, а коли почую голос його, я просто непритомнію. Але поки що в мене ще був ти, а тепер я втратила й тебе! О маленький мій Жане, невже ти гадаєш, що я зможу жити між вами обома?

' — Так, мамо. Я любитиму тебе так, що ти й не згадаєш про це.

— О, о! Якби це було можливо!

— Так, це можливо.

— Як же хочеш ти, щоб я, живучи між вами обома, не згадувала ні про що? Та й ви самі хіба забудете про це?

— Так, я присягаюсь!

— Але ж цілими днями ти будеш про це думати.

— Ні, присягаюсь. І потім, слухай — якщо ти підеш від мене, я вступлю до війська добровольцем і мене вб'ють.

Ця дитяча погроза зворушила її, і вона схопила Жана в обійми, з пристрасною ніжністю цілуючи його. Він говорив:

— Я люблю тебе більше, ніж ти гадаєш, так, більше, значно більше. Ну, будь же розсудливою. Спробуй лишитися хоч на тиждень. Пообіцяй мені лише тиждень! Ти не можеш відмовити мені в цьому!

Вона поклала обидві свої руки Жанові на плечі і, тримаючи його на відстані довжини своїх рук, промовила:

— Дитя моє... Спробуймо заспокоїтися і не піддаватися слабості. Дай спершу сказати мені. Якщо я хоч раз почую від тебе те, що цілий місяць чую з уст твого брата, коли я хоч раз 'побачу в тебе в очах те, що я читала в його очах, коли ти хоч словом чи поглядом викажеш,

що ненавидиш мене, як він... то через годину,— чуєш ти,— через годину... я піду від тебе навіки,

— Мамо, присягаюсь...

— Дай мені сказати... За цей місяць я перетерпіла все, що тільки може перетерпіти людина. Відтоді, як я зрозуміла, що твій брат, другий мій син, підозріває мене і що з хвилини на хвилину він викриє правду, кожна година мого життя була для мене такою мукою, що неможливо уявити.

В голосі матері звучала така скорбота, що її мука ніби передалась Жанові, і сльози виступили на його очах.

Він хотів обняти її, та вона відштовхнула його:

— Облиш мене...