П'єр і Жан - Сторінка 19

Потім, зробивши кілька ділових візитів, він пішов до батьків. Мати чекала його, зачинившись у своїй кімнаті.

— Якби ти не прийшов, я ніколи б не насмілилась зійти вниз.

Вони почули голос Ролана, що гукав по сходах:

— Що це, сьогодні не будемо їсти, хай вам біс? Ніхто не відповів, і він знову загорлав:

— Жозефіно, на бога! Що ви там робите? З підвалу відізвався голос служниці:

— Я тут, пане, чого вам?

— Де пані?

— Пані нагорі, з паном Жаном!

Тоді він, задерши голову до верхнього поверху, залементував:

— Луїзо!

Пані Ролан, напіввідчинивши двері, запитала:

— Чого тобі, друже?

— Таж досі не дають снідати, хай йому біс!

— Зараз, любий, ми йдемо!

І вона зійшла, а за нею Жан. Ролан скрикнув, побачивши юнака:

— А, ти вже тут! Вже за нудився в своїй квартирі?

— Ні, тату, мені треба було поговорити з мамою. Жан підійшов, простягнувши руку, і коли відчув потиск старечої батьківської руки, його охопило дивне,

}Р2

несподіване хвилювання, наче при розлуці і безповоротному прощанні.

Пані Ролан запитала:

— П'єр не приходив? Чоловік її знизав плечима:

— Ще ні. Але ж він завжди спізнюється! Почнемо без нього.

Вона звернулася до Жана:

— йди-но поклич його, моя дитино; він ображається, якщо на нього не чекають.

— Добре, мамо, я піду. І Жан пішов.

Він підіймався по сходах з гарячковою рішучістю боягуза, що готується до бою.

Він постукав у двері, і П'єр відізвався:

— Увіходьте!

Він увійшов. Той писав, схилившись над столом.

— Добридень,— промовив Жан. П'єр підвівся.

— Добридень.

І вони подали один одному руки, ніби нічого не сталося.

— Ти хіба не підеш снідати?

— Та... бачиш... маю багато роботи.

Голос старшого брата тремтів, і тривожним поглядом він ніби запитував молодшого, що має чинити.

— На тебе чекають.

— А... а... а мама теж зійшла?

— Так, це ж вона'й послала мене покликати тебе.

— А! Ну, тоді... я йду.

Перед дверима до зали він затримався, не наважуючись увійти першим; потім різко відчинив їх і побачив батька й матір, які одне проти одного сиділи біля столу.

Не підводячи очей, не промовляючи ні слова, він спершу підійшов до матері і, схилившись, підставив їй для поцілунку свій лоб, як робив це з якогось часу, замість того, щоб поцілувати її в щоку, як колись. Він догадався, що уста її наблизилися, та не ЕІдчув їхнього дотику і з калатаючим серцем випростався після цієї нещирої ніжності.

Він питав себе: "Про що говорили вони, коли я пішов?"

Жан ніжно говорив "мамо", "люба мамо", був дуже уЕажний до неї, подавав їй страви, наливав каву. Тоді П'єр зрозумів, що вони плакали разом, але не міг вгадати їхніх думок! Чи осуджує Жан матір, чи вважає негідником свого брата?

І всі докори, які він робив собі за те, що виказав свою жахливу таємницю, знову почали мучити його, стискаючи горло, затуляючи рота, не даючи ні їсти, ні говорити.

Ним оволоділо нестерпне бажання втекти, кинути цей дім, що не був уже йому рідним, цих людей, з якими майже ніщо вже не зв'язувало його, йому захотілося поїхати цю ж мить, байдуже куди, бо він почував, що це кінець, що він не може більше лишатися з ними, що сама його присутність мимохіть пригнічуватиме їх, та й вони завдаватимуть йому безупинної нестерпної муки.

Жан говорив з Роланом, розповідав щось. П'єр не слухав і майже нічого не чув. Але раптом він ніби помітив щось значуще в голосі свого брата і почав прислухатися до його слів.

Жан говорив:

— Це, здається, найкраще судно в усьому їхньому флоті; кажуть—шість з половиною тисяч тонн. У свій перший рейс воно вирушить наступного місяця.

Ролан здивувався:

— Так скоро! Я гадав, що воно цього літа ще не зможе вийти в море.

— Бачиш, вони прискорили роботу, щоб зробити перший рейс ще до осені. Я заходив сьогодні вранці у бюро товариства і розмовляв з одним із директорів.

— А-а! З ким саме?

— З паном Маршаном, особистим другом голови ради правління.

— А! Ти знайомий з ним?

— Так. Я просив його зробити мені одну невеличку послугу.

— Ага! Значить, ти зміг би влаштувати, щоб я відвідав і детально оглянув "Лотарінгію", як тільки вона прибуде до порту. Правда?

— Звичайно, це проста річ!

Жан ніби вагався, добирав фрази, не знаючи, як би непомітно перейти до іншого. Він вів далі:

— Слід сказати, що життя на цих великих трансатлантичних пароплавах дуже приємне. Більше половини часу проводиш на суходолі в двох чудових містах — Нью-Йорку і Гаврі, а решту — на морі, в товаристві дуже милих людей. Можна навіть завести знайомства, дуже корисні для майбутнього, так, дуже корисні знайомства серед пасажирів. І подумай тільки, капітан, економлячи на пальному, може заробляти за рік до двадцяти п'яти тисяч франків, якщо не більше...

— Нічого собі! — промовив Ролан і присвиснув, що свідчило про його глибоку пошану до суми і до капітана.

Жан вів далі:

— Завідуючий господарством може заробляти до десяти тисяч, а лікар одержує п'ять тисяч основного утримання і має до того ж безкоштовно помешкання, харчі, освітлення, опалення, послуги тощо. Разом зсе це становить принаймні десять тисяч. Це дуже добре.

П'єр підвів голову, зустрівся поглядом з братом — і зрозумів.

Трохи згодом він запитав:

— А чи важко дістати посаду лікаря на такому трансатлантичному пароплаві?

— І так, і ні. Все залежить від обставин та від протекції.

Залягла довга тиша, потім лікар заговорив знову: — — "Лотарінгія" вирушає наступного місяця?

— Так, сьомого числа. Вони знов замовкли.

П'єр думав. Справді, все остаточно б розв'язалось, якби йому пощастило і його взяли лікарем на пакетбот. Далі буде видно; може, він і покине цю роботу. А поки що він зможе заробляти сам на життя, не беручи нічого в сім'ї. От позавчора він мусив продати свого годинника, бо не міг уже просити гроші в матері! Отже, в нього не було ніяких коштів, ніяких засобів до існування, крім тих, що мав у батьківському домі, де він не може жити. Він хоче спати в іншому ліжку, під іншим дахом. І нерішуче він промовив:

— Якби я міг, то охоче поїхав би на цьому пароплаві. Жан запитав:

— А чому ти не можеш?

— У мене нема знайомих у Трансатлантичному товаристві.

Ролан був вкрай здивований:

— А як же всі твої великі плани? Що ж з ними? П'єр пробубонів:

— Іноді доводиться жертвувати всім, зрікатися найкращих надій. Зрештою, це лише для початку, щоб збити кілька тисяч франків і потім влаштуватися остаточно.

Батько зразу ж погодився:

— Так, це правда. За два роки ти зможеш заощадити шість або сім тисяч франків, а помістивши їх добре, згодом зможеш добитися багато чого. Ти як гадаєш, Луїзо?

Вона відповіла тихим голосом, майже нечутно:

— Я гадаю, що П'єр має рацію. Ролан скрикнув:

— Так я ж можу поговорити з паном Пуленом, я з ним добре знайомий! Він СУДДЯ комерційного суду і веде справи Товариства. Я знайомий також з паном Лені-яном, судовласником, він приятель одного з заступників голови.

Жан запитав брата:

— Хочеш, я сьогодні ж поговорю з самим паном Маршаном?

— Так, будь ласка.

Подумавши кілька хвилин, П'єр знов почав:

— Мабуть, найкраще буде написати до Медичної Академії моїм професорам, що дуже добре ставились до мене. На ці пароплави часто потрапляють погані лікарі. Хороші рекомендаційні листи професорів Мас-Руселя, Ремюзо, Фляша та Борікеля допоможуть цій справі значно більше, ніж усі сумнівні рекомендації. Досить буде подати ці листи через твого друга пана Маршана на розгляд правління.

Жан палко схвалив це:

— Прекрасна думка, прекрасна!

І він уже посміхався, заспокоєний, майже задоволений цим успіхом, бо нездатний був довго журитись.

— Сьогодні ж напиши їм,— промовив він.

— Зараз, цю ж мить. Іду. Я сьогодні не буду пити кави, бо шось надто знервований.

Він підвівся й пішов.

Тоді Жан звернувся до матері:

— НУ, мамо, шо ти робитимеш сьогодні?

— Нічого... я сама не знаю.

— Ходімо разом до пані Роземійї?

— Так... гаразд...

— Ти знаєш... конче треба зайти до неї сьогодні,

— Так... так... добре.

— Чого так конче? — запитав Ролан, який звик до того, що ніколи не розуміє, про що йде мова при ньому.

— Бо я обіцяв їй зайти.

— А, дуже добре! Це інша річ.

І він взявся набивати свою люльку, а мати з сином піднялися нагору за своїми капелюхами. Вийшовши на вулицю, Жан запитав її:

— Хочеш спертися на мою руку, мамо?

Він ніколи не пропонував їй цього, бо завжди ходив з нею поруч. Але вона погодилась і взяла його руку. Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Жан сказав:

— Бачиш, П'єр охоче погодився . виїхати. Вона прошепотіла:

— Бідолаха!

— Чого ж бідолаха? На "Лотаріргії" йому не буде зле.

-г— Так... я знаю, але я думаю про інше.

Якийсь час вона йшла, глибоко замислившись, понуривши голову, ступаючи нога в ногу з сином, потім промовила тим дивним тоном, яким часто підбивають підсумки своїм довгим потаємним думкам:

— Яка мерзота — це життя, якщо колись випаде тобі на долю трохи щастя, то взяти його — це гріх, і ти пізніше дорого розплачуєшся-за це.

Він тихо промовив:

— Не треба більше про це, мамо.

— Чи ж це можливо? Я думаю про це щохвилини.

— Ти забудеш.

Вона ще помовчала, потім знову, з глибокою скорботою, сказала:

— О, яка б я щаслива була, коли б одружилася з іншим чоловіком!

Тепер вона обурювалася проти Ролана, звинувачуючи в своїй вині, в своєму горі його потворність, його недоумство, тупість і пошлість. Усе сталося саме через пошлість цієї людини; саме тому вона зрадила його, до^ вела до розпачу одного з своїх синів, а другому зробила це тяжке признання, від якого обливалося кров'ю материнське серце.

Вона прошепотіла:

— Як жахливо для молодої дівчини одружитися з таким чоловіком, як мій.

Жан нічого не говорив. Він думав про того, за чийого сина досі вважав себе; можливо, що невиразне розуміння нікчемності батька, шо здавна зародилося в ньому, безупинна іронія брата, презирлива байдужість до нього чужих людей і навіть зневага служниці — все це підготувало, певне, його душу до страшного признання матері. Тим легше було йому визнати себе за сина іншого чоловіка; ї якщо після великого нервового зворушення напередодні в ньому не було ні обурення, ні гніву, чого так боялася пані Ролан, то це тому, що з давніх-давен він несвідомо страждав, маючи себе за сина цього грубого та неотесаного чоловіка.

Вони зупинилися перед домом пані Роземійї.

Вона жила на шляху до Сент-Адресу, на третьому поверсі власного будинку.