П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 21

Після цього, погодьтеся, що ж взяти з суданського негра. Йому-то вже зовсім можна пробачити витаращані очі при вигляді нашої "Вікторії".

— Їй-богу, мені дуже хочеться, — звичайно, з вашого, сер, дозволу, скинути їм порожню пляшку! — заявив Джо, коли "Вікторія" пронеслася над одним селищем футах в ста від землі. — Якщо тільки ця пляшка цілою і неушкодженою долетить до негрів, вони, мабуть, почнуть їй поклонятися, а розбийся вона-з її осколків, вірно, нароблять собі талісманів.

Говорячи це, Джо жбурнув вниз пляшку; вона негайно ж розлетілася на друзки, а тубільці з пронизливими криками розбіглися по своїх хижам.

— Погляньте-но он на те дерево! — трохи згодом закричав Кеннеді. — Зверху воно однієї породи, а знизу — іншої.

— Ну і країна! Подумайте тільки, тут дерева ростуть одне над іншим! — закричав Джо.

— На обламані стовбур сикомора негодами накидало родючої землі, а в один прекрасний день вітром кинуло туди ж зерно пальми, і воно там проросло, бо так проростає в ґрунті.

— Ось славний спосіб! — вигукнув Джо. — Я його неодмінно введу у нас в Англії. Це було б дуже непогано для лондонських парків. І вже говорити нема чого, як цим можна збільшити кількість фруктів в садах! У нас були б сади в кілька поверхів. Особливо така штука припала б до смаку дрібним землевласникам.

У цей момент треба було підняти "Вікторію", щоб перелетіти через віковий банановий ліс заввишки більше трьохсот футів.

— Що за чудові дерева! — вигукнув Кеннеді. — Я не можу собі уявити щось красивіше цих величних лісів. Ти тільки поглянь, Семюель!

— Так, дорогий Дік, справді ці банани дивно високі, — відгукнувся Фергюсон. — Але, треба тобі сказати, в лісах Америки вони нікого не вразили б.

— Як? Ти хочеш сказати, що існують ще більш високі дерева?

— Так, звичайно, — так звані мамонтові. У Каліфорнії, наприклад, знайшли кедр заввишки в чотириста п'ятдесят футів. Це буде вище башти на будівлі парламенту і найвищої єгипетської піраміди. Стовбур внизу має сто двадцять футів в окружності, а судячи по концентричних шарах його деревини, йому не більше не менше як цілих чотири тисячі років з гаком — Ну, тоді, сер, тут немає нічого дивного, — втрутився в розмову Джо. — Якщо живеш чотири тисячі років, так вже, зрозуміло, будеш високого зросту!

Поки лікар розповідав, а Джо подавав репліки, ліс скінчився і на зміну йому показалось безліч хатин, розташованих навколо площі. Посередині площі самотньо росло дерево. Побачивши його Джо закричав:

— Ну, якщо на цьому дереві чотири тисячі років ростуть подібні квіти, то я його не вітаю!

І він вказав на стовбур гігантського сикомора, кругом завалений людськими кістками. Квіти ж, про які говорив Джо, були недавно відсічені людські голови, що висіли на кинджалах, уткнутих в кору дерева.

— У людожерів таке дерево називається "деревом війни", — пояснив Фергюсон. — Індіанці здирають шкіру з голови своїх жертв, а африканці — ті відсікають їм всю голову.

— Це, звичайно, питання моди, — зауважив Джо. Але вже селище з закривавленими головами сховалося з очей, а замість нього розгорнулася картина не менше відразлива: там і сям валялися кинуті на розтерзання гієнам і шакалам пообгризені людські трупи.

— Це, мабуть, трупи злочинців, — сказав доктор. — Принаймні я знаю, що в Абіссінії злочинців кидають на поживу диким звірам.

— Не скажу, щоб це було більш жорстоко, ніж шибениця, — відгукнувся шотландець. — Тільки брудніше, ось і все.

— А на півдні Африки, — продовжував розповідати доктор, — злочинця замикають в його власній хатині з усім: його худобою, можливо, навіть і з сім'єю, а потім підпалюють. Ось це дійсно жорстокість. Але якщо шибениця менш жорстока, то все-таки я згоден з Кеннеді, що і це варварство.

Тут Джо розгледів своїми пильними очима кілька зграй хижих птахів, ширяючих в повітрі, і вказав на них своїм супутникам.

— Так це орли! — закричав Кеннеді, дивлячись в підзорну трубу. — Чудові птиці! Вони мчать з не меншою швидкістю, ніж ми.

— Тільки б вони не напали на нас, — промовив Фергюсон. — Ці орли, повірте, для нас страшніше диких звірів і диких племен!

— Ось ще! Ми їх жваво розгонимо рушничними пострілами, — відгукнувся мисливець.

— Я волів би все-таки, дорогий Дік, не вдаватися до твого мистецтва, — заперечив Фергюсон, — адже тафта, з якої зроблений куля, не витримає і першого удару їх дзьоба. Але, на щастя, мені здається, наш куля швидше налякає цих страшних птахів, ніж приверне їх.

— Гей, але! Мені спало на думку! — вигукнув Джо. — Сьогодні позитивно вони приходять до мене цілими дюжинами. Знаєте, якби нам примудритися зловити пару живих орлів, ми прив'язали б їх до нашого кошика, а вони потягли б нас по повітрю.

— Цей спосіб пропонувався серйозно, — зауважив доктор, — але боюся, що він мало підходить для таких норовистих істот.

— Ми б їх видресирували, — розвивав свою ідею Джо, — замість вудил наділи б на них бляхи, за допомогою яких можна було б, закриваючи то одне, то друге око, повертати їх наліво і направо, а закриваючи їм обидва ока, змушувати їх зупинятися.

— Вже дозволь мені, любий Джо, віддати перевагу твоїй орлиної упряжці попутний вітер — це і вірніше і не вимагає їжі, — відповів доктор.

— Нехай буде по-вашому, сер, але від своєї думки я все-таки не відмовляюся.

Був полудень. "Вікторія" останнім часом посувалася повільніше: земля вже не мчала, а тільки проходила під нею. Раптом пролунали крики і свист. Мандрівники нахилилися. Погляду їх постало видовище, яке дуже їх схвилювало. Два племені з жорстокістю билися, пускаючи в повітря хмари стріл. Воїни, прагнучи знищити один одного, не помічали появи "Вікторії". У цьому дивовижному звалищі брало участь приблизно чоловік триста, і більшість з них було закривавлено. Вся ця картина справляла найогидніше враження.

Коли, нарешті, "Вікторія" була помічена, виникла пауза, але завивання стали ще лютішими, і в корзину полетіло кілька стріл, з яких одна пронеслася так близько, що Джо примудрився схопити її.

— Давайте-но піднімемося вище, де нас не дістануть стріли, — крикнув Фергюсон. — Будемо якомога обережніше! Ризикувати нам не можна.

Битва відновилася; знову були пущені в хід сокири і списи. Не встигав хтось звалитися на землю, як його супротивник вже відтинав йому голову. У цій бійні брали участь і жінки: вони підбирали відрубані закривавлені голови і складали їх на поле битви. Між жінками відбувалися сутички через ці огидні трофеї.

— Жахливе видовище! — з огидою вигукнув Кеннеді.

— Нікчемні людці, — промовив Джо. — А втім, одягни їх у військову форму, і вони були б не гірше всяких інших солдатів.

— Мене так і підмиває взяти участь в цій битві! — вирвалося у мисливця, який розмахував своїм карабіном.

— Ні в якому разі! — крикнув Фергюсон. — Навіщо нам втручатися в те, що нас зовсім не стосується? Ти хочеш розіграти роль провидіння, а сам навіть не знаєш, хто тут правий, а хто винен. Швидше, швидше подалі від цього відразливого видовища! Якби великі полководці могли поглянути ось так, зверху, на театр своїх дій, вони, мабуть, втратили б смак до крові, пролитої ними і завоювань.

Вождь одного з диких орд виділявся своїм величезним зростом і силою Геракла. В одній його руці був спис, який він раз у раз встромляв в гущу ворожого загону, в іншій — сокира, якою він працював не менше нещадно. Раптом цей Геркулес відкинув далеко від себе спис, кинувся до одного пораненого, відсік сокирою йому руку, схопив її і з насолодою впився в неї зубами.

— А-а, який огидний звір! — закричав Кеннеді. — Ні, я більше не в силах терпіти!

І вождь з простреленою головою впав навзнак. Тут воїни його немов заціпеніли. Ця надприродна смерть вождя страшно налякала їх і в той же час надихнула їх супротивників. В одну мить половина учасників втекла з поля битви.

— Пошукаємо вище течію, яка скоріше забрала би нас звідси, — промовив доктор. — Це видовище, зізнатися, викликало в мені огиду.

Але Фергюсону не вдалося полетіти своєчасно. І наші мандрівники побачили, як переможці накинулися на убитих і поранених, як виривали вони один у одного ще теплі шматки людського м'яса і з жадібністю пожирали їх.

— Тьху! Це відразливо! — крикнув Джо.

Але ось "Вікторія", збільшившись в обсязі, стала підніматися. Ще кілька хвилин до неї долітало виття озвірілої орди, і потім її віднесло на південь, а жахлива сцена різанини і людоїдства залишилася позаду. Куля летіла над горбистою місцевістю, по якій текли на схід численні річки і струмки; вони без сумніву впадали в ті притоки озера Ну і річки Газелей, цікавий опис яких дав М. Гійом Лежєн.

З настанням ночі "Вікторія", пролетівши в цей день сто п'ятдесят миль, кинула якір у 27 ° східної довготи і 4 ° 20 ' північної широти.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Дивні крики. — Нічний напад. — Кеннеді і Джо на дереві. — Два постріли. — "До мене! На допомогу! "— Відповідь по-французьки. — Ранок. — Місіонер. — План порятунку.

Ніч була дуже темна. Доктор Фергюсон не міг визначити, де саме вони спустилися. Якір зачепився за вершину дуже високого дерева, яке ледь вимальовувалося в нічному мороці. Як завжди, доктор ніс першу вахту з дев'яти годин вечора, а опівночі його змінив Кеннеді.

— Гляди ж, Дік, сторожі гарненько, — наказав йому доктор.

— А хіба є щось нове!

— Ні начебто. Але мені здалося, що внизу, під нами, чуються якісь невиразні крики. Адже по суті я не знаю, куди нас заніс вітер, а зайва обережність зашкодити не може.

— Ти, Семюель, мабуть, чув виття диких звірів.

— Ні, мені здалося зовсім інше ... Ну, одним словом, при найменшій тривозі буди мене негайно.

— Можеш бути абсолютно спокійний.

Доктор ще раз уважно прислухався, але кругом все було тихо, і він, кинувшись на ковдру, незабаром заснув. Все небо було вкрите густими хмарами, але в повітрі не відчувалося ні найменшого вітерцю. "Вікторія", тримаючись на одному тільки якорі, була абсолютно нерухома.

Кеннеді, примостившись у кошику так, щоб було зручно спостерігати за пальником, в той же час уважно вдивлявся в темряву. Часом йому здавалося, як це буває у людей неспокійних або насторожених, ніби внизу миготить якесь слабке світло. На мить йому навіть здалося, що він ясно бачить це світло в якихось двісті кроків, але воно блиснуло і зникло з стрімкою швидкістю.