П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 23

Закінчивши свою роботу, Фергюсон став посеред кошика і, взявши в кожну руку по провіднику з вуглинками, зблизив їх кінці.

І раптом яскраве, сліпуче, нестерпне для очей світло спалахнуло між вістрями вугілля. Величезний сніп електричного світла прорізав нічний морок.

— Ох, пане! — вирвалося у Джо.

— Ані слова! — прошепотів доктор.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Сніп світла. — Місіонер. — Викрадення при електричному світлі. — Лазаристський священик.. — Слабка надія на одужання місіонера. — Турботи доктора. —— Життя самозречення. — Політ над вулканом.

Фергюсон став направляти яскравий сніп електричного світла в різні боки. Нарешті, він зупинив його на одному місці, і звідти відразу долинули крики жаху. Дік і Джо дивилися в усі очі на видовище, що представилися їм.

Баобаб, над яким майже нерухомо висіла "Вікторія", ріс посеред галявини. Серед полів кунжуту і цукрової тростини розкидано було штук п'ятдесят низьких хатин з конічними дахами, а навколо них кишіло численне плем'я негрів. Майже під самим "Вікторією", в якихось ста футах від неї, стояв стовп. Біля підніжжя його виднілася людська істота — молодий чоловік років тридцяти, з довгим чорним волоссям, напівголий, худий, закривавлений і поранений; він схилив голову на груди, як розіп'ятий Ісус. Вистрижені на маківці волосся говорили про те, що на цьому місці недавно була тонзура.

— Це місіонер! — закричав Джо. — Священик!

— Бідолаха! Нещасний! — вигукував Дік.

— Ми його врятуємо, — запевняв доктор. — Врятуємо. При вигляді кулі, схожої на величезну комету з яскраво блискучим хвостом, негри, зрозуміло, прийшли в жах. Чуючи їх крики, бранець підняв голову. В очах його блиснуло вираз надії, і, не віддаючи собі звіту в тому, що відбувається навколо нього, він простягнув руки до своїх несподіваним рятівникам.

— Він живий! Він живий! — радісно закричав Фергюсон. — Слава Богу! А дикуни в цілковитому жаху. Ми його врятуємо. Ви готові, друзі мої?

— Ми готові, Семюель.

— Ну, Джо, туші пальник.

Наказ доктора зараз же був виконаний. Ледь помітний вітерець ніс "Вікторію" до бранця; одночасно куля, внаслідок охолодження газу, мало-помалу спускалась. Ще хвилин десять "Вікторія" плавала в хвилях світла. Фергюсон все направляв на натовп сліпучий сніп променів, від якого негри, прийшовши в невимовний страх, один за іншим забилися в свої хатини. Майданчик спорожнів. Доктор був правий, покладаючи надії на надприродну появу "Вікторії", що кидає сонячні промені серед нічного мороку.

Кошик наблизився до землі. Кілька сміливців-негрів, бачачи, що жертва вислизає від них, повернулося, випускаючи гучні крики. Кеннеді схопив свій карабін, але доктор заборонив йому стріляти. Місіонер не був навіть прив'язаний до стовпа — це було зайве при його цілковитій знемозі. Він стояв на колінах, не маючи сил триматися на ногах. В ту хвилину, коли "Вікторія" торкнулася землі, мисливець, відкинувши убік свій карабін, схопив в оберемок місіонера і втягнув його в кошик. У цю ж мить Джо скинув на землю двохсотфунтовий баласт.

Доктор був упевнений, що "Вікторія" має понести вгору з незвичайною швидкістю, але, всупереч його сподіванням, вона, піднявшись на три-чотири фути, раптово зупинилася.

— Хто нас тримає? — з жахом закричав доктор. З дикими криками до "Вікторії" мчало кілька дикунів.

— О! — вигукнув Джо, нахилившись над бортом. — Один з цих проклятих негрів вчепився за низ нашої кошика.

— Дік! Дік! — крикнув доктор. — Ящик з водою!

Дік відразу зрозумів думку свого друга і, схопивши один з ящиків з водою, що важив більше ста фунтів, викинув його за борт.

Звільнившись від баласту, "Вікторія" відразу підскочила вгору футів на триста, і натовп, бачачи, що бранець несеться від неї в промені сліпучого світла, сповнив повітря несамовитим ревом ....

— Ура! — радісно скрикнули Кеннеді і Джо. Тут "Вікторія" знову кинулася вгору, і на цей раз більше, ніж на тисячу футів.

— Що трапилося? — запитав Кеннеді, який від поштовху ледь утримався на ногах.

— Нічого, — відповів Фергюсон. — Просто цей негідник, нарешті, полетів за вічну межу.

Джо, швидко нахилившись над бортом кошика, побачив, як дикун з розпростертими руками летів вниз, як він кілька разів перекинувся в повітрі і, нарешті, вдарився об землю.

Доктор роз'єднав дроти, і настала цілковита темрява. Була третя година ночі. Француз, який весь час лежав непритомний, відкрив очі.

— Ви врятовані, — сказав йому Фергюсон.

— Врятований від болісної смерті, так, — з сумною посмішкою відповів француз по-англійськи. — Дякую вам, брати, але не тільки дні мої, а самі години полічені. Трохи мені залишилося жити.

І місіонер, вкрай знесилений, впав у забуття.

— Він помирає! — закричав Дік.

— Ні, ні, — відповів Фергюсон, нахиляючись над французом. — Але він дуже слабкий. Давайте покладемо його під тент.

Вони обережно поклали на ковдри це жалюгідне, схудле тіло, все вкрите шрамами і свіжими ранами від ножів і вогню. Доктор наскуб зі свого носовичка трохи корпії і наклав її на рани, попередньо промивши їх. Він діяв вміло і вправно, як справжній лікар. Потім, вийнявши з своєї аптечки підкріплювальний засіб, він влив кілька крапель в рот місіонера. Той ледь мав сили прошепотіти: "Дякую, дякую".

Доктор, бачачи, що хворому необхідний повний спокій, опустив над ним тент, а сам знову зайнявся своєю кулею. "Вікторію", з огляду на присутність на ній четвертого пасажира, звільнили в загальному від баласту в сто вісімдесят фунтів, і вона трималася в повітрі без допомоги пальника. На світанку легкий вітерець тихенько поніс "Вікторію" на північний захід. Фергюсон підійшов до сплячого місіонера і кілька хвилин спостерігав за ним.

— Якби тільки ми могли зберегти супутника, посланого нам небом! — промовив мисливець. — Чи є хоч якась надія?

— Так, Дік, при гарному догляді, на такому чистому повітрі.

— Скільки вистраждав цей чоловік! — промовив схвильований Джо. — Йому потрібно було більше сміливості, ніж нам. Це не жарт: одному йти до цих племен!

— Поза всяким сумнівом, — відгукнувся мисливець.

Доктор весь день не хотів будити місіонера; по суті це був навіть не сон, а дрімота, що переривалася стогонами і тихими скаргами. Стан хворого не переставав турбувати Фергюсона.

Під вечір "Вікторія" зупинилася і нерухомо простояла серед мороку всю ніч. Джо і Кеннеді змінювали один одного біля ліжка хворого, а Фергюсон весь час один ніс вахту.

На наступний ранок "Вікторія", піднявшись в повітря, ухилилася трохи на захід. День обіцяв бути чудовим. Раптом хворий дещо зміцнілим голосом покликав своїх нових друзів. Зараз же підняли краю тенту, і він із задоволенням став вдихати свіже ранкове повітря. — Як ви себе почуваєте? — запитав Фергюсон.

— Наче краще, — відповів хворий. — А до цього часу, друзі мої, мені все здавалося, ніби я вас бачу уві сні. Зізнатися, я насилу усвідомлюю, що трапилося. Скажіть, хто ви такі? Як вас звати? Я хочу знати це, щоб пом'янути вас у своїй останній молитві.

— Ми англійські мандрівники, — сказав Фергюсон, — намагаємося на повітряній кулі перелетіти через Африку, і ось по шляху нам пощастило врятувати вас.

— У науки є свої герої, — сказав місіонер.

— А у релігії — свої мученики, — відгукнувся шотландець.

— Ви місіонер? — спитав лікар.

— Я священик місії Отців Лазаристів. Вас мені послало небо. Але моє життя скінчилося. Розкажіть мені про Європу, розкажіть про Францію, — адже вже цілих п'ять років я нічого не знаю про свою батьківщину.

— П'ять років! Один серед цих дикунів! — вигукнув Кеннеді.

— Це душі, які потребують спокутування, — відповів молодий священик. — Це брати, дикі й неосвічені, яких тільки церква може наставити і цивілізувати.

Фергюсон довго розповідав місіонеру про його рідну Францію. Той жадібно слухав, і тихі сльози котилися по його щоках. По черзі брав в свої гарячково палаючі долоні то руки Кеннеді, то руки Джо і стискував їх. Доктор приготував хворому кілька чашок чаю, і той випив їх з насолодою. Бідолаха відчув деякий приплив сил, зміг піднятися і, бачачи, що він мчить по ясному небу, навіть посміхнувся.

— Ви відважні мандрівники, — почав він, — ваше сміливе підприємство завершиться благополучно; ви побачите ваших рідних, друзів, вашу батьківщину, ви ...

Нещасний так ослаб, що його довелося зараз же знову укласти. Кілька годин він знаходився в стані повної прострації, схожій на смерть. Фергюсон не відходив від нього і не міг стримати свого хвилювання: він відчував, що це життя йде. "Невже, — думав доктор, — ми так скоро втратимо того, кого вирвали з рук мучителів?" Доктор знову перев'язав жахливі рани і змушений був пожертвувати більшою частиною свого запасу води, щоб освіжити палаюче в гарячковому жарі тіло страждальця. Взагалі він найніжнішим і розумним чином доглядав за ним. До француза мало-помалу поверталося свідомість, але, на жаль, не життя.

Вмираючий переривчастим голосом розповів доктору свою історію. Коли він почав, Фергюсон попросив його говорити на рідній мові:

— Я розумію її, а вас це менш втомить.

Місіонер був молодий чоловік родом з Бретані, з бідної сім'ї. Село Драдон, де він виріс, перебувало в центрі департаменту Мобріана. Він дуже рано відчув потяг до духовних теренів. Йому мало було самовідданого життя священика, він хотів небезпек і вступив в орден місіонерів, засновником якого був св. Вінсент де Пол.

У двадцять років він залишає свою батьківщину для негостинних берегів Африки, і звідти, долаючи всілякі перешкоди, переносячи всілякі позбавлення, молячись, він пішки добирається до поселень диких племен, що живуть по притоках Верхнього Нілу. Минуло два роки, а дикуни все ще не слухали його проповідей та не відгукувалися на його палкі заклики, невірно тлумачили його людинолюбство. І ось він потрапляє в полон до одного з найлютіших племен — ньямбара, де з ним дуже погано поводяться. І все ж він вчить, наставляє, молиться. Коли одного разу плем'я, у якого він був в полоні, після одного з частих побоїщ з сусідами, розбігається, кинувши його на поле битви, як мертвого, він все-таки не вважає за можливе повернутися на батьківщину і, вірний євангельським заповітам, продовжує поневірятися по Африці. Найспокійнішим часом для нього було те, коли його вважали божевільним.