П'ятнадцятирічний капітан - Сторінка 35

Він не сумнівався: вчений, який Досконало знає життя термітів, не помилився. Якщо інстинкт і справді погнав термітів геть із свого житла, то, певно, їм загрожувала неабияка небезпека.

Однак годі було й думати про те, щоб піти з термітника, коли надворі бушувала гроза. Дік Сенд не став шукати пояснень тому, що здавалося незбагненним, а тільки мовив:

— Ви сказали, містере Бенедікт, що терміти покинули свій продовольчий склад у термітнику. А ми свій провіант принесли з собою. Тож повечеряймо. А завтра, коли перейде гроза, подумаємо, що робити далі.

Вони заходилися швидко готувати вечерю. І хоч хай як потомилися — попоїли добряче. Консерви, що їх мало вистачити ще на два дні, здалися всім дуже смачними. Сухарі не встигли намокнути, і протягом кількох хвилин було чути, як вони хрумтять під міцними зубами мандрівників. А могутні Геркулесові щелепи терли харч, наче млинові жорна.

Тільки місіс Уелдон їла через силу і то лише тому, що її просив Дік Свнд. Юнакові здалося, що ця відважна жінка стурбована й засмучена більш, ніж раніше. А тим часом маленький Джек почував себе краще. Напади пропасниці не поверталися до нього. Він спокійно спав. Дік Сенд і гадки не мав, чому місіс Уелдон така пригнічена.

Зайве казати, що кузен Бенедікт добре повечеряв. Тільки не подумайте, ніби він помічав, що їсть. Він був радий, що трапилася нагода прочитати супутникам лекцію про термітів — та й годі. О, якби в покинутому термітнику залишився бодай один терміт! Та, на жаль, кузен Бенедікт не знайшов жодного!

— Ці гідні подиву комахи,— почав він, байдужий до того, чи його хто слухав,— належать до вельми цікавого ряду сітчастокрилих. Сітчастокрилих можна пізнати по довгих вусиках, дуже розвинених щелепах і чотирьох однакової довжини, з густою сіткою прожилок крилах, які вони звичайно складають дашком. До згаданого ряду входять п'ять родин, а саме: скорпіонові мухи, мурашині леви, золотоочки, веснянки й термі— [192] ти. Ясна річ, комахи, чиє житло, можливо, ми зайняли — навіть зовсім даремно,— належать до родини термітів. ,

Дік Сенд слухав лекцію кузена Бенедікта дуже { уважно. Чи ентомолог, бува, не здогадався, що вони і в Африці,— хоч і не уявляв собі, який фатальний випадок заніс його сюди? Тож юнак вельми тривожно дослухався до його слів.

А вчений, осідлавши свого улюбленого коника, погнав чвалом.

— У термітів,— говорив він,— вусики куці й налічують від восьми й до тридцяти восьми члеників. Термітів часто називають білими мурахами, маючи на увазі різні види, як-от, скажімо, відважний, жовточе-ревний, кусючий, руйнівник, мураха, що тікав від світла... Але це неправильно: мурахи належать до ряду перетинчастокрилих, що охоплює ще такі, скажімо, родини, як бджоли, оси та трачі. Термітів плутають з мурахами, бо вони живуть великими громадами і за способом життя та звичками нагадують мурах. Більшість термітів — це безплідні безкрилі робітники. Робітників з великими головами й розвиненими щелепами називають солдатами. У громаді в ще^ самиця й самець. Вони крилаті, але після першого весільного польоту втрачають крила. В цієї пари —"царя" й "цариці", як їх іще часто називають,-є тільки одна мета: продовження роду.

— А які терміти побудували цей конус? — спитав Дік Сенд.

— Войовничі, які ж іще! — відповів кузен Бенедікт таким тоном, ніби називав македонців або яке інше античне плем'я, славне своєю хоробрістю на війні.— Еге ж, войовничі! Войовничі терміти бувають різні за розмірами. Між Геркулесом і карликом була б менша різниця, ніж між найбільшим і найменшим войовничим термітом. Робітники в них п'ять міліметрів завдовжки, солдати — десять, самець і самиця — по двадцять. Дуже цікавий вид — так звані сірафу. Голова в них більша за тулуб і озброєна довгими щелепами у вигляді обценьків. Це справжні акули серед комах! І якби зав'язався бій між сірафу та акулою, то я поставив би на сірафу.

— А де звичайно живуть ці сірафу? — спитав Дік Сенд. [193]— В Африці, в центральних і почасти а південних областях. Африка — це в основному країна мурашок. Варто почитати, що пише про термітів Лівінгстон в останніх своїх нотатках, які привіз Стенлі. Докторові, набагато щасливішому, ніж я, поталанило бути свідком битви між двома арміями термітів — чорних і червоних. Чорні — їх скрізь називають "драйвере", а тубільці "сірафу" — перемогли. Червоні —"чунгу" — після мужнього опору відступили в певному порядку, прихопивши з собою яєчка й личинки. Лівінгстон твердить, що ніколи ще ні люди, ані тварини не билися так завзято. Від велетенських щелепів сірафу тікають навіть леви та слони. Ніщо не годне спинити їхнього наступу — ні дерева, на які вони здираються миттю, ані струмки, що їх вони переходять, послуговуючись своєрідними містками з термітів, які позчіплювалися між собою. А які численні їхні армії! Інший дослідник Африки, дю Шайю, цілий день спостерігав за маршем нескінченної колони термітів! Зрештою, немає нічого дивного, іцо він їх бачив таку силу-силенну. Плодючість цих комах неймовірна: скажімо, самиця войовничого терміта може покласти за день до шістдесяти тисяч яєчок! До того ж, ці комахи — непоганий харч для тубільців. Що може бути смачніше, друзі мої, за смажених термітів!

— А ви їх уже їли, містере Бенедікт? — спитав Геркулес.

— Ще ні,— відповів учений.— Але я їх неодмінно скуштую.

— Де?

— Тут.

— Але ж ми не в Африці! — квапливо обізвався Том.

— Та ні... Ні...— відповів кузен Венедікт.— А втім, досі войовничі терміти і їхні поселення траплялися тільки на африканському континенті. О, ці мандрівники! Вони зовсім не вміють спостерігати! Зрештою, тим краще! Я вже знайшов муху цеце в Америці. Моя слава тільки збільшиться, коли я заявлю, що виявив тут також і войовничих термітів. Який матеріал для сенсаційної статті, що вразить увесь учений світ Європи! Та що там стаття — про це можна написати книгу з таблицями й кольоровими ілюстраціями!

Отже, кузен Бенедікт і не підозрював, де вони перебувають насправді. Бідолаха ентомолог і його супутники, [194] крім Діка Сенда та старого Тома, й досі вірили, що вони в Америці! Потрібні були інші, куди серйозніші від наукових курйозів події, щоб похитнути цю віру.

Доходило вже дев'ятої години. А кузен Бенедікт водно просторікував. Чи ж він хоч помітив, що його слухачі один за одним позасинали в своїх глиняних комірках під його балаканину? Скорше всього, що ні. Насамперед він говорив для самого себе, до слухачів йому було байдуже. Дік Сенд ні про що його не питав, бо давно вже не слухав, хоч і не спав. Геркулес змагався зі сном довше від інших, але втома врешті склепила йому очі, а водночас затулила вуха.

Кузен Бенедікт зрозводився ще якийсь час. Та врешті сон зморив і його, і він подерся у свою комірку під самісінький верх термітника.

В термітнику запанувала глибока тиша, а надворі шаленіла гроза, повнячи простір шумом води, гуркотом грому й спалахами блискавок. Ніщо не віщувало, що гроза незабаром перейде.

Ліхтар погасили, і в термітнику було темно, аж чорно. Всі міцно спали. Тільки Дік Сенд, попри страшну втому, не міг заснути. Він думав про своїх супутників, про те, як їх врятувати. Катастрофа "Пілігрима" — не край їхнім жорстоким випробуванням: інші, багато тяжчі страждання чигають на них, якщо вони потраплять до рук тубільців.

Але як тепер уникнути цієї, страшнішої від усіх, небезпеки? Ясно, що Гарріс і Негору завели їх за сто миль у глиб Анголи, керуючись якимсь підступним наміром. Що ж задумав негідник-португалець? І на кого він має таке зло? Дік був певен: Негору ненавидить тільки його одного. Він знову й знову згадував події, що відбулися під час плавання "Пілігрима": зустріч із "Вальдеком", що зазнав катастрофи, полювання на кита; загибель капітана Халла й усієї команди...

Дік Сенд згадав, як він, п'ятнадцятирічний юнак, став капітаном "Пілігрима" та як з вини Негору вони залишилися без компаса й лага. Згадав і суперечку із знахабнілим португальцем, коли він, капітан, примусив того підкоритися, пригрозивши закувати його в кайдани, а то й застрелити. Чом він, Дік, тоді цього не зробив? Викинули б труп Негору за борт, і не скоїлося б з ними стількох нещасть!

Отакі думки роїлися в голові Діка Сенда. [19В]Потім— він згадав катастрофу "Пілігрима". Де не взявся отой зрадник Гарріс, і Болівія потроху перетворилася на страшну Анголу з її згубною пропасницею, хижими звірами і ще страшнішими від хижих звірів людьми! Чи ж удасться його маленькому загонові дістатися до океанського берега? Чи ж легше й безпечніше буде плисти на плоту річкою, яку Дік Сенд сподівався знайти, а чи, може, краще мандрувати пішки? Юнак відкидав свої сумніви, бо добре знав, що про новий стомильний перехід через цей негостинний край не могло бути й мови.

"На щастя, ні місіс Уелдон, ні інші й гадки не мають, в якій ми скруті! Тільки старий Том і я знаємо, що Негору скерував судно до Африки, а його спільник Гарріс заманив нас у глиб Анголи!"

Дік Сенд лежав і думав свої невеселі думки, аж ураз почув чийсь легкий подих на своєму чолі. Ніжна рука лягла на його плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

— Я знаю все, мій бідний Діку! Та господь ще може нас урятувати. Хай буде його воля!

Розділ VI ВОДОЛАЗНИЙ ДЗВІН

Дікові Сенду з несподіванки відібрало мову, а місіс Уелдон одразу повернулась на своє місце біля малого Джека: певно, вона не хотіла більше про це говорити. Юнакові ж забракло духу її затримати.

Отже, місіс Уелдон знає всю правду. Мабуть, події останніх днів наводили її на чимраз більшу підозру, і настала мить, коли вона все зрозуміла,— можливо, почувши слово "Африка", так невчасно вимовлене кузеном Бенедіктом.

Місіс Уелдон знає все! — казав собі подумки Дік Сенд.— Що ж, либонь, це й краще. Вона не впадав в розпач, тож мені й поготів не можна занепадати духом".

Дік Сенд нетерпляче чекав ранку, щоб вирушити на розвідку. Він огляне місцевість навколо термітників, а потім шукатиме річку, яка понесе їхній пліт до берегів Атлантичного океану. Він був певен: річка тече десь неподалік. Тепер найголовніше — уникнути зустрічі з тубільцями: Гарріс і Негору, можливо, вже послали тих їм навздогін. [196]Та поки що не світало. Через отвір до термітника ще не пробивалося світло дня.