П'ятнадцятирічний капітан - Сторінка 38

Звичайно час облав на попелищах і руїнах поселень усіх чоловіків віком за сорок років безжально вбивали. Для ринку годилися тільки здорові юнаки, молодики та діти. Шсля кривавих облав залишався живим хіба що один з десяти переможених. Тим-то так і знелюднюеться Екваторіальна Африка; чимало областей перетворено там на пустелі. —

Який жахливий вигляд мали ці невільники! Чоловіки, ледве прикриті шматками цупкої тканини —"мбу-зу"; жінки, пошматовані нагаями до крові, всуціль у ранах і виразках; виснажені худі діти з закривавленими ногами; люди з рогачами на шиях... Вигляд цих нещасних, цих нашвмерців, цих "кістяків із чорного дерева", як сказав про них Лівінгстон, міг би розжалобити навіть дикого звіра. Але до їхніх мук були байдужі наглядачі-араби, а тим більше португальці, які, за словами лейтенанта Камерона, іще жорстокіші від арабів(97).

Зайве казати, що за бранцями було встановлено дуже пильний нагляд. Дік Сенд розумів, що про втечу

(96) Каурі — черепашки, що правлять за дрібні гроші в Африці* ^(97) Ось що пише Камерон у своїй книжці "Довкола світу": "Щоб доставити Алвішеві п'ятдесят жінок, було внищено десять селищ^— Десять селищ, у кожному з яких жило від ста до двохсот душ — усього близько півтори тисячі людей! Тільки небагатьом удалося врятуватись, але майже всі загинули в полум'ї пожежі, були вбиті, коли намагалися захистити свої родини, або померли з голоду в джунглях, якщо тільки хижі звірі не вкоротили їхніх страждань.

Ці злочини, що їх чинять у центрі Африки люди, які хизуються іменем християн і вважають себе португальцями, здадуться неймовірними жителям цивілізованих країн. Не може бути, щоб лісабонський уряд знав, які жахливі речі чинять люди, що прикриваються прапором Португалії й називають себе П підданцями".

Це твердження Камерона викликало протести в Португалії. (Прим, автора.) [ 207]'годі й думати. Але де місіс Уелдон і що з нею? Безперечно, захоплення в полон її та малого Джека — справа рук Негору. Дік Сенд поки що не знав, з якою метою португалець розлучив їх, але серце його краялося, коли він думав, яка небезпека загрожує місіс Уелдон.

"Уявити тільки,— казав собі юнак подумки,— що я міг застрелити обох негідників і не зробив цього!"

Ця та інші думки не давали спокою Дікові Сенду. Скількох нещасть вони були б уникли, вчинивши справедливий суд над Негору й Гаррісом, скільки людей урятували б від рабства!

Дік Сенд знав напевне, що становище місіс Уелдон і малого Джека жахливе. Вони аж ніяк не могли важити на допомогу кузена Бенедікта. Бідолаха навряд чи дасть самому собі раду. Всіх трьох, мабуть, уже перепровадили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто нестиме в дорозі хворого Джека?

"Мати! Мати! Вона нестиме сина, скільки в неї стане сили. Вона зробить те саме, що й нещасні рабині. І впаде десь на дорозі, як вони. Коли б мені випало опинитись віч-на-віч з цими катами!"

Але ж він і сам полонений! Він — одна з голів цієї людської череди, що її хавільдари женуть у глиб Африки. Він не знає навіть, чи Гарріс і Негору супроводять караван. Дінго, який би відразу винюшив слід португальця, немає. Сам тільки Геркулес міг би допомогти бідолашній місіс Уелдон. Та як сподіватися на таке чудо?

Дік Сенд відчайдушно чіплявся за цю надію. Він вірив, що Геркулес живий. Негр безмежно відданий місіс Уелдон — в цьому немає жодного сумніву. І він зробить уее, що тільки можливо, аби врятувати її! Мабуть, Геркулес іде слідами місіс Уелдон і вже якось зумів сповістити про себе. А може, він вирішив спершу зв'язатися з Діком Сендом, викрасти або звільнити його силою?

Юнак уявив собі, як Геркулес непомітно пробирається в табір, змилується з юрбою чорних, як і він, невільників, і, обдуривши пильність варти, підповзає до нього, Діка. Велет-негр звільняє його, і вони тікають у ліс. Опинившись на волі, чого тільки не зроблять вони вдвох, щоб урятувати місіс Уелдон! Адже недалеко річка, яка тече до океанського узбережжя, і він, Дік, тепер уже знаючи краще і свої можливості, і те, звідки [208] чекати небезпеки, врешті-решт успішно здійснить свій план!

Юнак то впадав у розпач, то переймався надією. Він долав зневіру і був ладен скористатися з найменшої можливості діяти. Тільки не опускати рук!

Слід перш за все дізнатися, куди ведуть невільників. Коли до якоїсь із ангельських факторій, то це забере кілька днів; коли ж у глиб Екваторіальної Африки, то їм ще треба подолати кількасот миль. Адже головний невільничий ринок — у Ньянгве, в області Великих Озер. Ньянгве лежить саме —на меридіані, що ділить африканський континент майже навпіл. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве дуже далеко — іти довелось би кілька місяців.

Тим-то Діка Сенда так турбувало питання, куди женуть караван. Про втечу з Ньянгве годі й думати. Якби навіть їм усім і вдалося утекти з неволі, то вони кінець кінцем однаково загинули б десь по дорозі до узбережжя — такій довгій і небезпечній...

Незабаром Дік Сенд довідався, куди вони йдуть. Хоч юнак і не розумів мови, якою розмовляли старші над караваном,— це була суміш арабської з якоюсь африканською говіркою,— він помітив, що ті дуже часто називали один важливий у цьому районі невільничий ринок — Казонде. Дік Сенд знав: то центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував він, вирішиться доля бранців — їх продадуть якомусь місцевому царку або багатому работорговцеві. І він не помилився.

Дік Сенд, що свого часу старанно вивчав географію, пам'ятав усе про Казонде. Якщо від Сан-Паулу-ді-Лу-анда до Казонде не більше чотирьохсот миль, то табір на Кванзі розташований щонайдалі за двісті п'ятдесят миль од Казонде. Такий шлях можна подолати за дванадцять днів. Але караван уже знесилений пройденою дорогою, тож перехід од Кванзи до Казонде забере добрих три тижні.

фінові дуже хотілося поділитись своїми думками зі старим Томом і його товаришами. Вони б утішилися, дізнавшися, що їх не заженуть у глиб Екваторіальної Африки, з якої вже не виберешся. Досить сказати їм два-три слова, і вони зрозуміють. Та як це зробити?

З'єднані рогачами і скуті, Том і Бет — на щастя, вони випадково опинилися в одній парі — та Актеон і Остін перебували на правому фланзі. За ними наглядали хавільдар і варта з десяти солдатів. [209]Дік Сенд, вільний од кайданів, вирішив підійти ближче до негрів, що сиділи десь за п'ятдесят кроків од нього. Він почав обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том угадав намір Діка. Він щось тихо сказав своїм товаришам, і всі вони стали пильно стежити за юнаком. Вони не ворушилися — тільки дивились і слухали.

Невдовзі Дік Сенд непомітно пройшов майже половину відстав!. Він міг би гукнути Томові: "Казонде!" Але було б іще краще поговорити з товаришами й домовитись, як себе поводити в дорозі. Тож Дік підходив чимраз ближче до них. Його серце шалено калатало: залишалося всього кілька кроків...

Раптом хавільдар з криком кинувся йому навперейми. Підбігли солдати й потягли Діка Сенда назад. А Тома і його товаришів перегнали на інше місце.

Розлютившись, Дік Сенд кинувся на хавільдара. Він мало не вирвав у того з рук рушницю, відламавши ствол од приклада. Але сім або вісім солдатів кинулись на юнака й одірвали його від хавільдара. Знавіснівши, солдати були б розправились з Діком, якби не втрутився один із начальників каравану, високий араб із злющим обличчям. Це був саме отой Ібн-Хаміс, про якого Гарріс згадував у розмові з Негору. Араб мовив —кілька слів, що їх юнак не зрозумів, і солдати, залишивши свою жертву, пішли геть.

Очевидно, солдатам віддано суворий наказ не дозволяти Дікові Сенду спілкуватися з товаришами. Але вони мали й ще один наказ: зберегти йому життя. Хто віддав ці накази — Гарріс чи Негору?

Аж тут пролунали хрипкі звуки рога —"куду" та барабанний дріб. Перепочинок скінчився.

Усі — начальники, солдати, носії й невільники — вмить посхоплювались на ноги. Взявши поклажу, невільники вишикувались у колону, на чолі якої став хавільдар із строкатим прапором у руках. Потім було дано сигнал рушати. Забриніла тиха пісня. Але співали її не переможці, а переможені. В пісні звучала простодушна віра в краще майбутнє й погроза катам:

"Ви женете мене на берег моря, щоб продати в рабство. Та я скоро помру і мертвий звільнюся від ярма. Отоді я повернусь і повбиваю вас!" [210]

Розділ VIII ІЗ ЗАПИСНИКА ДІКА СЕНДА

Хоч гроза й перейшла, та ще не зовсім розгодинилося; по небу пливли хмари. Власне, так і мало бути: настала "мазіка" — другий період дощового сезону. Дощі в цей період ллють переважно вночі протягом двох-трьох тижнів. Це загрожувало новими злигоднями невільничому каравану.

Караван вирушив у дорогу хмарного ранку й, відійшовши від берега Кванзи, попрямував на схід.

П'ятдесят солдатів ішли попереду, близько, сотні — обабіч, п'ятдесят — позаду каравану. Отож утекти було дуже важко, навіть коли б невільники не були в колодках і ланцюгах. Жінки, діти, чоловіки ішли впереміш, і хавільдари повсякчас підганяли їх нагая-ми. Серед невільників було кілька матерів з немовлятами. Деякі тягли дітей — голих і босих — за собою, бо вже не могли нести їх на руках.

Начальник каравану, отой Ібн-Хаміс, що втрутився в сутичку Діка Сенда з хавільдаром, пильно стежив за цією людською чередою. Він то йшов на чолі колони, то сповільнював крок, перепускаючи невільників повз себе, Ібн-Хамісові та його помічникам було байдуже до страждань невільників. Однак доводилось рахуватися з обслугою каравану: то солдати починали вимагати, щоб їм давали більше харчу, то пагази хотіли зробити зупинку. Виникали суперечки, які нерідко кінчалися бійками. Тож хавільдари зганяли злість на нещасних невільниках. Раз у раз чути було погрози та лайку; їм вторили розпачливі крики невільників. Ті, що йшли в задніх лавах, ступали по землі, зрошеній кров'ю передніх.

Дікові Сенду ніяк не вдавалося перемовитись бодай словом із своїми товаришами. їх гнали в голові колони під посиленою охороною. Бет ішов у парі з батьком, старим Томом, Актеоя — із Остіном. Вони несли на шиях важкі колодки з рогачами. Батоги смугували їхні спини так само часто, як і спини інших невільників.

Бет намагався йти, не смикаючи рогача; він вибирав, куди краще ступити ногою, бо за ним ступав батько.