Пампушка - Сторінка 6

Зараз усі майже досадували на дівчину за те, що вона таємно не зустрілась з пруссаком і не приготувала на ранок своїм супутникам приємного сюрпризу. Що могло бути простішим? Та й хто б про це довідався? Для пристойності вона могла б сказати офіцерові, що робить це, бо їй шкода своїх бідолашних супутників. Для неї це має так мало значення!

Проте ніхто ще не признавався в своїх думках.

Після полудня, коли всі втомилися від нудьги, граф запропонував зробити прогулянку по околицях. Старанно закутавшись, маленьке товариство рушило в дорогу, за винятком Корнюде, який вважав за краще сидіти біля вогню, та черниць, що проводили дні в церкві або в кюре.

Мороз, що посилювався з кожним днем, жорстоко щипав за ніс і вуха; ноги так заклякли, що кожен крок був мукою; а коли перед ними розіслалися поля, вони здалися такими похмуро-зловісними в своїй безмежній білизні, що в усіх одразу похололо в грудях і стиснулось серце, і всі повернули назад.

Чотири жінки йшли попереду, троє чоловіків супроводили їх, ідучи трохи позаду.

Луазо, який чудово розумів ситуацію, спитав раптом, чи довго їм доведеться через "цю повію" лишатися в оцій глушині. Граф, як завжди чемний, сказав, що не можна вимагати від жінки такої важкої жертви, що жертва ця може бути тільки добровільною. Пан Карре-Ламадон зауважив, що коли французи почнуть, як про це говорили, контрнаступ через Дьєпп, то їхня сутичка з пруссаками відбудеться не інакше як у Тоті. Ця думка стривожила обох його співбесідників.

— А що, як піти пішки? — сказав Луазо.

Граф знизав плечима:

— Та що ви! По такому снігу? З нашими дружинами? Крім того, за нами відразу ж пошлють погоню, впіймають за десять хвилин і віддадуть, як полонених, на поталу солдатам.

Це була правда. Усі замовкли.

Жінки розмовляли про туалети; але деяка вимушеність, здавалося, роз'єднувала їх.

Раптом у кінці вулиці показався офіцер. На снігу, що стелився до обрію, вирізнялася його висока постать, що нагадувала осу в мундирі; він ішов, розчепірюючи ноги, особливим кроком, властивим військовому, який боїться забруднити старанно начищені чоботи.

Він вклонився, коли проходив повз жінок, і презирливо глянув на чоловіків, у яких все-таки вистачило почуття власної гідності для того, щоб не привітатися, хоч Луазо й потягнувся було спочатку до свого капелюха.

Пампушка почервоніла по самі вуха, а три заміжні жінки відчули глибоке приниження від того, що цей солдафон зустрів їх у товаристві дівчини, з якою він так зухвало обійшовся.

Тоді заговорили про нього, про його постать і обличчя. Пані Карре-Ламадон, яка знала багатьох офіцерів і добре-таки розумілася на них, вважала, що цей не такий уже й поганий; вона навіть пошкодувала, що він не француз, бо з нього міг би вийти чудовий гусар, який, без сумніву, зводив би з розуму всіх жінок.

Повернувшись додому, вони не знали, що далі робити, і навіть почали обмінюватись ущипливими словами з найнезначніших приводів. Мовчазний обід тривав недовго, а потім усі пішли спати, щоб якось згаяти час.

Коли другого дня мандрівники спустилися вниз, у всіх на обличчях була втома, а на серці злість. Жінки ледве говорили з Пампушкою.

Задзвонили до церкви. Це мали відбутися хрестини. У Пампушки була дитина, яка виховувалась в Івето у селян. Вона бачилася з нею хіба що раз на рік і ніколи про неї не згадувала, але думка про немовля, яке збираються хрестити, викликала в її серці несподіваний, жагучий приплив ніжності до власної дитини, і їй захотілося неодмінно бути присутньою при обряді.

Як тільки вона пішла, всі перезирнулись, потім зсунули стільці ближче один до одного, почуваючи, що настав нарешті час щось вирішити. Луазо раптом осяяло натхнення: він порадив запропонувати офіцерові затримати саму тільки Пампушку й відпустити всіх інших.

Пан Фоланві погодився виконати доручення, проте майже зразу ж повернувся. Німець, знаючи людську натуру, виштовхав його за двері. Він мав намір тримати всіх до того часу, поки його бажання не буде вдоволено.

Тоді плебейська натура пані Луазо розгорнулася на всю широчінь:

— Не сидіти ж нам тут до смерті! Вже коли ця паскудниця займається таким ремеслом і робить це з усіма чоловіками, яке ж вона має право відмовляти кому б то не було? Скажіть, будь ласка, в Руані вона тягалася з ким завгодно, навіть з візниками! Так, пані, з візником префектури! Я напевне це знаю, — він вино купує у нас. А зараз, коли треба визволити нас із скрутного становища, вона ще маніжиться, ця дівка!.. По-моєму, офіцер поводиться ще дуже пристойно. Можливо, він давно вже нікого не має і, звісно, віддав би перевагу кому-небудь з нас трьох. Але він все-таки вдовольняється тією, що належить кожному. Він поважає заміжніх жінок. Подумайте тільки, адже він тут хазяїн. Йому досить сказати: "Я хочу" — і він з своїми солдатами може силоміць оволодіти нами.

Обидві інші жінки злегка здригнулися. Очі гарненької пані Карре-Ламадон заблищали, і вона трохи зблідла, ніби вже відчувала, як офіцер силоміць оволодіває нею.

Чоловіки, що розмовляли осторонь, підійшли до жінок. Луазо кипів і ладен був видати ворогові "цю поганку", зв'язавши їй руки й ноги. Але граф, нащадок трьох поколінь посланників, який і сам зовні нагадував дипломата, був прихильником витонченого маневру.

— Треба її переконати, — сказав він.

Тоді вони змовились.

Жінки підсунулись ближче, голоси стишились, розмова стала загальною, кожен висловлював свої міркування. Проте все відбулося досить пристойно. Особливо дами вдало знаходили делікатні вирази, чарівно витончені звороти для визначення найнепристойніших понять. Стороння людина нічого тут не зрозуміла б — так завбачливо підбиралися слова. Та легка броня невинної соромливості, за яку ховаються світські жінки, захищає їх лише про людське око, і тому всі вони втішалися цією спокусливою пригодою, безумно забавляючись про себе, відчуваючи себе у своїй сфері, влаштовуючи цю любовну справу з хтивістю кухаря-ласуна, що готує вечерю для іншого.

Веселість поверталася сама по собі, така цікава була кінець кінцем ця історія. Граф вставляв досить рисковані жарти, але робив це так тонко, що у всіх викликав посмішку. В свою чергу Луазо дозволив собі кілька більш міцних дотепів, які нікого не обурили; всіма оволоділа думка, грубо висловлена його дружиною: "Якщо у цієї дівки таке ремесло, з якої речі вона відмовляє кому б то не було?" Гарненька пані Карре-Ламадон, мабуть, навіть думала, що на її місці скоріш відмовила б кому-небудь іншому, ніж цьому офіцерові.

Вони довго обговорювали тактику облоги, ніби йшлося про якусь фортецю. Кожен узяв на себе певну роль, умовився, яких доводів йому треба вживати, які маневри належить здійснювати. Виробили план атак, всіляких хитрощів, несподіваних нападів, які примусять цю живу цитадель скласти зброю перед ворогом.

Один тільки Корнюде, як і раніше, тримався осторонь і не брав ніякої участі в цій справі.

Ця вигадка настільки захопила загальну увагу, що ніхто й не чув, як увійшла Пампушка. Але граф прошепотів: "Шш!" — і всі підвели очі. Пампушка була в кімнаті. Усі раптом замовкли і, відчуваючи легке замішання, не наважувались одразу заговорити з нею. Графиня, більш ніж інші досвідчена в салонній дволичності, запитала в неї:

— Ну що, цікаві були хрестини?

Товстуха, ще зворушена, змалювала все: і обличчя, і пози, і навіть саму церкву. Вона додала:

— Іноді так добре помолитися.

До сніданку жінки обмежувались лише особливою люб'язністю до неї, намагаючись зробити її більш довірливою й слухняною.

Та тільки-но сіли до столу, як почалася атака. Спочатку повели абстрактну розмову про самопожертву. Наводились приклади з стародавніх часів — Юдіф і Олоферн, потім ні з того, ні з сього — Лукреція і Секст, пригадали Клеопатру, яка приймала на своє ложе всіх ворожих воєначальників і приводила їх до рабської покори. Розповіли навіть фантастичну історію, що виникла в уяві цих мільйонерів-неуків, про римських громадянок, які йшли в Капую присипляти в своїх обіймах Ганнібала, а разом з ним — його полководців і цілі фаланги найманців. Потім пригадали всіх жінок, які заступили дорогу завойовникам, зробивши своє тіло полем бою, знаряддям панування, і героїчними пестощами підкорили виродків чи ненависних тиранів, принісши свою невинність у жертву помсті й самозреченню.

Розповіли також у туманних висловах про одну англійку з аристократичної сім'ї, що прищепила собі жахливу заразну хворобу, щоб передати її Бонапарту, якого врятувало тільки чудо — раптова слабість в хвилину фатального побачення.

Про все це говорили в пристойній і стриманій формі, і лише зрідка проривався вдаваний захват, розрахований на те, щоб підохотити до змагання.

Кінець кінцем можна було подумати, що єдине призначення жінки на землі є споконвічна самопожертва, безперервне підкорення примхам солдатні.

Черниці, здавалося, нічого не чули, поринувши в свої думки. Пампушка мовчала.

їй дали на роздум цілий день. Але зараз до неї вже не звертались, як раніш, "мадам", їй просто казали "мадемуазель", хоча ніхто добре не знав, чому саме; мабуть, для того, щоб трохи принизити її, зменшити ту повагу, якої вона домоглась, і примусити її відчути ганебність її ремесла.

Тільки-но принесли суп, як знову з'явився пан Фоланві й повторив вчорашнє запитання:

— Прусський офіцер хоче знати, чи не змінила мадемуазель Елізабет Руссе свого рішення? Пампушка сухо відповіла:

— Ні.

Та за столом коаліція почала слабнути. У Луазо вихопилося кілька необережних слів. Кожен із шкури пнувся, намагаючись вигадати нові приклади, і нічого не знаходив, як раптом графиня, може й не навмисне, а просто з непевним бажанням віддати належне релігії, звернулася до старшої черниці з запитанням про великі приклади з житія святих. Адже багато святих творили діяння, які в наших очах були б злочинними, але церква легко прощає ці гріхи, якщо вони зроблені в ім'я бога або на користь ближньому. Це був могутній аргумент, графиня скористалася ним. Тоді, чи то внаслідок мовчазної угоди, завуальованої догідливості, до якої призвичаївся кожен, хто носить духовний одяг, чи то внаслідок щасливого недоумства, стара черниця чудово підтримала змову, її вважали соромливою, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою, її не бентежили казуїстичні вагання; доктрина її була подібна до залізного посоху, віра — непохитна, а совість не знала сумнівів.