Паразити свідомості - Сторінка 36

Цей новий Місяць виявився "радіоактивний", сповнений дивних сил, які бентежать людську свідомість.

Будь-яка теорія щодо походження цих сил — всього-на-всього здогади. Згідно з Райховою теорією, яка, на мою думку так само вірогідна, як і будь-яка інша, Місяць колись був частиною якогось більшого небесного тіла, може, якогось сонця, і його населяли "безтілесні", у фізичному розумінні, істоти. Це не так уже й безглуздо, як може здатись. Раніше вчені твердили, що певні планети непридатні для життя, бо життя не може існувати в умовах тих планет; пізніше було встановлено, що життя може виникнути за найнесприятливіших умов. Життя, яке могло виникнути на Сонці, звісно, не було б "фізичним" у нашому розумінні.

Велетенський вогненний уламок було відірвано від Сонця кометою, що пролітала мимо, і гарячі гази почали конденсуватися в Місяць, яким ми знаємо його тепер, поступово знищуючи його жителів. Але оскільки ті не були "тілами" в земному розумінні, вони не могли померти звичайним способом. Пристосовуючись до матерії, що охолоджувалась у їхньому світі, вони стали частиною молекулярної структури твердої речовини так само, як раніше вони становили частину структури гарячого газу.

Таким чином Місяць залишається "радіоактивною" планетою з дивним чужорідним життям.

Якби наша Земля не захопила Місяць, то оте чужорідне життя давно б уже зникло, бо життя існує лише тоді. коли діє другий закон термодинаміки, тобто. коли енергія переходить від вищого рівня до нижчого. Отже Місяць залишився "живий" завдяки близькості до Землі, планети, яка вирує життям та енергією. Присутність Землі для Місяця була однаково що сталий запах гарячого обіду для змореної голодом людини. В міру того, як людство знову закріплювалося на Землі, воно інтуїтивно відчувало присутність чогось живого на Місяці.

Ось тут, здається мені. й криється відповідь на питання про походження паразитів — "подразника", який викликає рак. Нижчі форми життя (риби і ссавці) не відчувають дії "спостерігачів": вони живуть на інстинктивному рівні, і чужа присутність здається їм цілком природною. Що ж до людини, то вона поступово прогресує, щоб стати господарем Землі, і робить це за допомогою вдосконалення свого інтелекту, раціональної сфери своєї свідомості. І стає "роздвоєною", одірваною від своїх інтуїтивних потягів. Одне за одним виникають розчарування, перетворюючись на вогнища придушеної енергії. А тим часом місячний "збудник", здійснюючи безперервний психічний тиск напівзамерзлого життя на Землю, чинить свою руйнівну справу. Рак свідомості починає розвиватися.

Може здатися, що наведені вище міркування побудовані на хистких доказах. Це не так. Вони побудовані на логіці, починаючи від, здавалося б, важкого питання: Чому паразити бояться відкритого космосу?

А відповідь проситься сама: у міру того. як людина втрачає контакт зі своїм внутрішнім єством, своїми інтуїтивними глибинами, її цілком захоплює світ лише раціональної сфери свідомості, інакше кажучи, світ інших людей. Будь-який поет знає цю істину: коли люди йому обридають, він звертається до прихованих джерел снаги всередині самого себе, і тоді він байдужіє до всіх тих, що довкола нього. Він знає, що "потаємне життя" всередині нього реальне, і порівняно з тим життям інші люди — всього-на-всього "тіні". Але "тіні" горнуться одна до одної, гуртуються. "Людина — істота суспільна", — сказав Аристотель, виголосивши одну з найбільших неправд у людській історії. Бо кожна людина має набагато більше спільного з горами чи із зорями, ніж з іншими людьми.

Поет — більш-менш цілісна істота: він не втратив зв'язку зі своїми внутрішніми силами. Що ж до інших людей, "тіней", то вони приступні для раку. Для них людське суспільство — реальність. Вони цілковито зайняті його дрібними вартостями, його дріб'язковістю, недоброзичливістю і пошуками самого себе. А що паразити являють собою проекцію цих істот, то чи дивно, що й самі вони чіпляються за людське суспільство? У нашому космічному кораблі для них не було місця, оскільки ми вже знали таємницю: людина ніколи не самотня, бо вона безпосередньо зв'язана з усесвітнім джерелом енергії.

Інакше кажучи, якби ми навіть не вийшли в космос, наші свідомості однаково перестали б бути пристановищем для паразитів. У нас рак поволі помирав від голоду. Наша подорож у космос лише прискорила цей процес. Коли ми відокремилися від решти роду людського, то першими почуттями, які в нас виникли, були страх і самотність — так само. як і в дитини, що її вперше забрали від матері. В таку хвилину перед кожним постає велике питання: чи справді людина — соціальна істота, яка не може існувати окремо від інших людей? Якщо це правда, тоді всі наші людські вартості, такі як доброчесність, правда, любов, релігія та інші, — фальш і облуда, бо ці вартості, самі по собі, абсолютні, важливіші, ніж інші людські істоти.

Той страх змусив нас знову звернутися всередину самих себе, до "джерела снаги, значення й мети". Фальшиві телефонні дроти, що зв'язували нас із іншими людськими істотами, було розірвано. Це не означає, що інші людські істоти перестали бути важливими для нас. Навпаки, вони стали куди важливіші, бо ви починаєте усвідомлювати, що, в певному розумінні, вони безсмертні. Але водночас ви починаєте також усвідомлювати, що так звані "людські" вартості — оманливі, що вони побудовані на девальвації людиною самої себе.

Ось чому паразити змушені були покинути нас. Що далі ми заглиблювалися в космос, то більше перед нами розкривалася істина, що інші люди не доповнювали наші вартості. Інші люди не мали того значення, якого ми їм завжди надавали. Людина не самотня. Якщо б сталося таке, що ви залишилися останньою живою людиною у Всесвіті, то й тоді ви б не були самотні.

Ми з Райхом проговорили всю ніч. А коли настав ранок (година, коли в нас удома, на Землі, настає ранок), з нами щось сталося. За кілька годин ми невпізнанно змінилися. Лялечка перетворилася на метелика.

Ми більше не належали Землі. Космічний простір довкола нас був такою самою нашою домівкою, як і ота невеличка зелена куля, відстань до якої становила два мільйони миль.

Було трохи страшно. Відчуваєш себе, як жебрак, який несподівано успадкував величезне багатство. Дивиться той жебрак на лави слуг, що чекають його наказу, розглядає розмаїті коштовності, розглядає багаті маєтки, що тепер належать йому... і його розум туманіє, голова йому наморочиться, він відчуває страх перед свободою.

Як багато треба було ще дослідити, як багато ми ще не знали...

Але насамперед треба було донести ці знання до інших.

І хоч Земля не була більше нашою домівкою, ми не мали сумнівів, що робити далі. Ми стали полісменами Всесвіту.

Я підійшов до автоматичної панелі керування. Якби рішення довелося приймати тиждень тому, я б детально проконсультувався з полковником Мессі, але тепер усе здавалося таке просте, як дитяча гра. Я швидко зробив потрібні зміни в програмі польоту і натиснув на перемикач. Корабель відразу ж увібрав свої фотонові вітрила і вистрілив ракету для зміни напрямку руху. Відтак почав описувати розлогу дугу. Всі прокинулись і підійшли до пульту подивитися, що відбувається.

Я звернувся до всього гурту:

— Ми повертаємося на Землю. Допоможіть мені збільшити швидкість корабля.

Ми замкнули свої свідомості паралельно і почали наводити тонкий змінний потік вольових зусиль. А тоді дуже поволі розрядили його над задньою частиною корабля. І враз ніби велетенська рука стиснула корабель, як велику рибу. Ми відчули посмик прискорення і повторили операцію. Корабель знову кинуло вперед. Ми натиснули дужче — корабель затремтів, але підкорився. Це була тонка і небезпечна операція. Ми могли створити силу, рівну силі десятка водневих бомб, але її треба було ще перетворити в лінійну швидкість. Неточно спрямована, ця сила могла зруйнувати корабель дощенту, розпорошивши його на атомний пил. Ми з Райхом вижили б у такому випадку, але решта ще не були до цього готові.

Дивно було перебувати у відкритому космосі на відстані двох мільйонів миль від Землі у цій незграбній, грубій, металевій ракеті, яку. здавалося, сконструювали недорозвинені істоти. Ми з Райхом вирішили, що, повернувшись на Землю, передусім покажемо людям, яким має бути справжній космічний корабель.

Найлегше й найшвидше пояснити свої думки решті ми могли телепатичне. Для цього ми взялися за руки й утворили замкнене коло, як під час спіритичного сеансу. Знадобилося всього п'ять секунд для того, аби пояснити їм те, що ми хотіли; в певному розумінні вони все те вже знали. Ми досліджували дорогу в темряві, вони йшли нею при денному світлі.

Це було цікаве відчуття. Я не бачив Райха цілу ніч — ми ж були в різних кімнатах. Я не спромігся навіть подивитись на себе в дзеркалі. Але щойно передавши свої знання решті, ми побачили разючу зміну, що сталася з усіма ними. Цього, звісно, треба було чекати, але все-таки бачити, як відразу змінилися всі обличчя, було незвично й дивно. Висловити це звичайними прикметниками неможливо. Сказати, що вони стали шляхетніші чи величніші, було б дуже далеко від істини. Точніше буде сказати, що вони стали дитинними. Але зміст цього слова треба розуміти правильно. Якщо ви подивитесь в обличчя немовляти (скажімо, шестимісячного віку), а потім в обличчя старої людини, то відразу зрозумієте оту тонку, таємничу відзнаку, відому як життя, радість, чарівність. Хоч яка мудра й добра стара людина, у неї цієї відзнаки бути не може. А дитя, якщо воно щасливе й розумне, випромінює цю відзнаку. Майже боляче бачити її, бо це дитя, поза всяким сумнівом, належить до розвинутішого світу. Воно все ще напівангел. Дорослі, навіть найгеніальніші, знецінюють життя; дитина вірить у нього і стверджує його всім своїм єством.

І от саме та відзнака чистого життя несподівано засяяла в їдальні космічного корабля, і не буде перебільшенням сказати, що сповнила вона всіх нас таким відчуттям, неначе це був світанок творення. Ми бачили все те один в одному, і зміцнювалися силою і впевненістю в собі.

Саме це піднесло нас на новий рівень знань. Коли я сказав їм: "Людина не самотня", — я розумів, що маю на увазі, але повне значення цих слів ще не було для мене ясне: я говорив про джерело енергії, сенс і мету.