Печерний лев - Сторінка 10

Йому не давала спокою нетерпляча допитливість. Одного ранку він сказав Зурові:

— Треба шукати нові мисливські угіддя. Восени багато тварин, очевидно, покинуть ці землі. Може, Зур захоче піти зі мною по той бік тигрячої оселі?

Зур погодився супроводжувати друга, дарма що не мав такої непосидючої вдачі, як Ун.

— Ми повинні побачити, куди тече Велика річка, — відповів він.

Ун і Зур нагострили зброю, позадимлювали м'ясо, понапікали їстівних корінців і рушили в путь, коли сонце зійшло над протилежним берегом річки, величезне й червоніше, ніж звичайно.

З жалем і журбою покидав Зур печеру. Тут він розкошував. Тут вони з Уном заприятелювали з царем звірів. Але Ун уже рвався душею на нові невідомі землі.

Опівдні, коли сонце припекло немилосердно, товариші зробили короткий привал. Увесь день мандрівники йшли, не відчуваючи ніякої тривоги. Гострий зір і нюх Уна допомагали їм обминати рептилій. Хижаки дрімали в своїх лігвах. Мандрівникам докучали тільки незчисленні комахи. Приваблені запахом м'яса, над ними з набридливим дзижчанням вилися міріади червоноголових мух. У затінку дерев кишма кишіли москіти й комарі, озброєні страшними жалами. Доводилося також остерігатися великих шершнів, чиїх шести-семи укусів було досить, щоб убити людину. А на привалах треба було уникати сусідства з колосальними термітниками.

Уже зовсім споночіло, коли мандрівники дісталися до місця злиття річки з її притокою. Ун добре знав цю притоку, йому доводилося не раз перебрідати її. Він провів Зура по кам'яній лаві, і друзі опинилися в місцях, де звичайно полюють тигри. І зразу все довкола сповнилося погрозою. Вдень лев відсипається в своєму лігві. Тут він подібний до людини: він воліє, щоб у нього було постійне житло, куди можна завжди вернутися на нічліг. Натомість тигр нишпорить скрізь і спить там, де застане його ранок, у місцях, яких уникають інші хижаки. Спробуй-но вгадати тигрячі наміри і пройти так, щоб розминутися з ним.

Уламр і син Землі йшли далеченько один від одного, щоб більше бачити. Присутність травоїдних заспокоювала їх: ні сайгаки, ні гаури, ані антилопи не пастимуться спокійно поблизу тигрів. Але коли травоїдні по зникали, хлопці стурбувалися. До того ж на цих нових землях краєвид мінявся раз у раз: пуща раптом розступалася, щоб дати місце просторим галявинам, переліски переходили в савану й болотисті рівнини, потім знов суцільною зеленою стіною вставали бамбукові й пальмові гаї.

Ун вирішив, що безпечніше триматися якнайближче до річки, серед якої тяглися цілі архіпелаги островів. Суходіл ніби вимер, зате води кишіли від живності. Між острівцями, краючи хвилі, снували величезні гавіали. На піщаних косах жирували зграї водоплавної птиці. Гігантські пітони, скрутивши кільцями свої ковзкі тіла, дрімали в плавнях.

— Ми підходимо до тигрячого лігва! — кинув Зур упівголоса.

Ун, весь напружившись, дибав уперед. Джунглі, що були відступили від річки, знов підійшли впритул до води, наїжачені колючками й пообсновувані ліанами.

Рантом син Землі став як укопаний.

— Тут ходять на водопій тигри! — промовив він, показуючи на протолочену в гущавнику стежку.

На землі виднілися сліди, і Зур нахилився, щоб краще їх роздивитися. В ніздрі йому вдарив різкий дух.

— Вони пройшли тут зовсім недавно, — шепнув молодий ва.

По тілу його пробігло тремтіння. Ун, стурбований, скинув з плеча ратище.

У хащах тріснуло. Двоє людей скам'яніли, нерухомі, мов стовбури дерев. Тікати вже пізно. Якщо хижаки близько, сутички не уникнути. Але на стежці ніхто не показувався. Ун, втягнувши в себе легіт, що війнув з чагарів, сказав:

— Тигри ще далеко!

Вони знов рушили понад річкою, поспішаючи минути небезпечне місце. Скоро джунглі впритул наблизилися до води й узлісся стало непрохідне. Тоді молоді воїни звернули праворуч і заглибилися в бамбукові зарості.

Та ось чагарі порідшали, і мандрівники вийшли на простору галявину, де паслося кілька антилоп і буйволів. Вечоріло, і вони почали шукати місце для привалу. Проте навкруг, скільки сягало око, не було жодної височини чи скелі. Перебратися на один з численних островків теж не було змоги: галявину звідусіль обступали джунглі. Пітьма западе перше, ніж вони доберуться до води.

Зур побачив сім товстих бамбучин, які росли купою, утворюючи посередині наче сховок. Три прогалини між стовбурами були такі вузькі, що людина не могла протиснутися. Крізь дві прогалини Ун і Зур ще якось пролізли боком, але ні тигр, ані лев не зуміли б цього зробити. Зрештою, останні дві прогалини були з лікоть завширшки при основі, але поступово сходилися вгорі. Треба було позаплітати їх ліанами й галуззям до висоти, рівної подвійному Уновому зросту.

Товариші заходилися мерщій рубати ліани і молодий бамбук, що мав служити надійним захистом. Син Тура заготовлював і чухрав їх, а Зур, будівничий куди вміліший, зв'язував бамбук і переплітав його ліанами зі спритністю, властивою його одноплемінникам.

Уже смеркало, коли друзі впоралися. Край галявини не шастало жодної підозрілої тіні. Молоді воїни розклали велике вогнисько і заходилися смажити в'ялене м'ясо та корінці. Вечеря особливо їм смакувала після доброї праці. Товариші мимоволі запишалися: як добре бути людьми! Ні одна тварина, навіть з числа найкращих будівничих, не зуміла б так швидко спорудити такий затишний і надійно захищений від хижаків притулок.

Після вечері Ун і Зур посиділи в задумі на порозі нового житла. Щербатий місяць хилився до заходу, над рівниною мигтіли перші зірки. Вкотре вже Зур питав себе: хто запалює щовечора зорі? Ці ясні цяточки дивували його, вони скидаються на жаринки від палахкотючого смолоскипа. А сонце і місяць — це вже цілі багаття з полін. Але якщо вони горять так довго, то нагорі, мабуть, хтось підтримує вогонь? Зур силкувався роздивитися тих, хто підкидав дрова в небесні кострища, і ніяк не міг утямити, чому їх не видно. Він думав також про те, скільки тепла випромінює сонце. Чому це тепло сильніше вдень, коли сонце підбивається високо вгору, а не ввечері, коли сонце більшає й опускається до землі?

Такі думки швидко втомлювали і спустошували Зура. Він гнав їх геть, а потім зовсім їх забував. Але сьогодні його вразили хмари, які довго горіли після заходу сонця. В цих хмарах більше вогню, ніж у всіх багаттях, які уламри розпалювали впродовж усієї зими. І такий великий вогонь давав менше світла і тепла, ніж маленьке сонце! Зур раптом злякався своїх міркувань. Жодному безплічкові чи уламрові не спадало таких думок. Він сказав машинально:

— Що це за люди запалюють небо, коли сонце заходить?

Ун спочатку думав про тигрів, що никали десь неподалік, потім задрімав. У цьому напівсні він, проте, чув усе, що діялося навколо. Зурове питання вивело його з дрімоти. Він не дуже второпав, що має на увазі син Землі. Ун знав, що Зурові іноді спадає в голову таке, до чого іншим не додуматися.

Підвівши голову до зеніту, уламр глянув на зорі.

— Зур говорить про маленькі вогники, що світяться там нагорі?

— Та ні. Зур говорить про великі вогні, жовті й червоні, які щойно погасли на заході. Можливо, їх запалюють якісь племена? Тоді цих племен більше, ніж уламрів, кзамів і рудих карликів.

Ун наморщив чоло. Він уявив собі, як нагорі за вогненними хмарами ховаються якісь люди, і йому стало прикро.

— Небесні вогні гасить ніч, — відповів він сонним голосом. — Ніч змушує наше багаття світити ще яскравіше.

Така відповідь розчарувала сина Землі. Одначе якийсь час він ще розмірковував про вогні — небесні. А Ун уже й думати про це забув.

Вітрець свіжішав, доносячи нічні шерехи до людських вух. На галявині майнули і зникли тіні якихось звірів. Деякі зупинялися й дивилися на вогонь, який палахкотів у темряві усе яскравіше. До багаття підійшла зграйка з п'яти-шести дхолів, жадібно вдихаючи спокусливий дух смаженини. Та скоро вони позвикали. З чагарів вигулькнули дві лані й чкурнули геть по савані.

Ун зірвався на ноги, вдивляючись і дослухаючись.

— Пора нам ховатися! — прошепотів він. І додав: — Тигр близько!

Вони пролізли між бамбучинами й опинилися в схованці.

Розсунулися зарості чагарів. Великий смугастий звір показався в срібному місячному сяйві й багряних відблисках багаття. Був він завбільшки з лева, але нижчий на зріст, з гнучкішим і довшим тулубом. Тигра уламри й безплічки боялися більше за інших хижаків, тигрячій хитрості, прудкості й люті поступається навіть лев. Махайрод не водиться по той бік гір, аз усього племені уламрів тільки Нао, старому Гунові та ще двом воїнам доводилося бачити печерного лева.

Грізно й велично сунув тигр, граючи своїм довгим тулубом. Вогнище спинило тигра. Він звів свою масивну голову, показуючи широкі, вкриті ясною шерстю груди. Очі його спалахнули зеленим вогнем. Ун і Зур ніколи не бачили такого здоровенного тигра. Хоч сина Тура охопила тривога, змусивши його кров швидше струмувати в шилах, він несамохіть замилувався могутнім звіром. Ун завжди відчував захват перед силою живих істот, навіть тоді, коли вони були його смертельні вороги.

А проте він кинув зневажливо:

— Тигр куди слабіший за печерного лева!

А Зур додав:

— Він усе одно що леопард перед нашим могутнім спільником!

Але обидва добре розуміли, що для людини тигр такий же страшний, як їхній грізний товариш, мешканець скелястого пасма.

Постоявши трохи, тигр подався до багаття, збентежений і розгублений. Як і всі дикі звірі, він страшенно боявся вогню. Якось він ледве втік від степової пожежі, спричиненої блискавкою. Але це полум'я скидалося радше на вогні, що загораються наприкінці ночі в небі. Тигр підійшов так близько, що відчув жар багаття. Він побачив язики полум'я, почув тріск хмизу й гуготіння вогню. Хижака огорнув страх. Він повернув убік і пішов в обхід, тримаючись на певній відстані від кострища. Цей маневр привів його до бамбукових заростів. Звір побачив людей і відчув їхній дух.

Тигр глухо рикнув, потім кинув протяглий мисливський клич, схожий на виття дхолів.

Ун, не вагаючись, відповів своїм бойовим кличем. Тигр здригнувся, вражений, і пильно приглянувся до небачених ворогів. Вони здалися йому слабосилими. Запах як у несміливих і безборонних істот. Та й тулуб у них був лише трохи довший від вовчого. А всі, хто наважувався протистояти хижакові, відзначалися велетенським зростом і неабиякою силою.

Проте тигр уже бував у бувальцях.