Печерний лев - Сторінка 11

Знаючи, які несподіванки приховує невідоме, він вирішив триматися обережно. Близькість вогню ще більше додавала таємничості дивним двоногим істотам.

Тигр приплентав до бамбукових заростів і обійшов їх кругом. Довгі роки полювання навчили його точно визначати відстань, що відокремлювала його від здобичі. Ось чому він умів наздоганяти свою жертву, ішли до неї залишався лише один стрибок. Звір також знав міцність бамбуку і навіть не пробував пролізти там, де прогалини між стеблами були завузькі. Минувши їх, тигр зупинився перед плетивом гілок і ліан. Пазуристою лапою він спробував розірвати це плетиво, як тут Унів спис ледве не вдарив його в ніздрі.

З глухим риком звір відступив і зупинився ні в сіх ні в тих. Ця несподівана відсіч робила невідомих супротивців ще незбагненнішими. Тигр оскаженів, з широких грудей виривався хрипкий подих. Блискавичним стрибком він звалився на зелене плетиво. Цього разу Унове ратище влучило: воно вгородилося в пащу звірові.

Тигр відчув, що стіни притулку міцні, а завзяття оборонців велике. Він знов відступив, припав до землі і став чекати.

Але година ловів ще не настала. Тигрові хотілося пити. Якби його увагу не привернув вогонь, він спершу спустився б до водопою. Невдовзі його лють почала вщухати, і він знову відчув ту нестерпну сухість у горлянці, яку могла вгамувати лише свіжа вода.

З протяглим риком тигр звівся на ноги, двічі обійшов сховок і рушив туди, де була стежка, що вела до річки. Ун і Зур провели його поглядом.

— Він вернеться, — сказав Зур. — І, може, разом з тигрицею.

— Жодна ліана не розірвана, — відповів син Тура.

Деякий час вони міркували про небезпеку, що загрожувала їм. Одначе первісні люди не вміли довго потерпати за майбутнє. Притулок, зладжений ними на ніч, витримав напад тигра. Притулок захистить їх і від наступних наскоків. Не було навіть потреби стояти на чатах. Простягнувшись долі, вони заснули сном праведників.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ перший

НАПАД ТИГРА

Серед ночі Ун прокинувся. Місяць уже сховався за — зеленою стіною джунглів на заході, але його невидиме проміння червонило густий туман, що клубочився над деревами. Галявину огортав попелястий присмерк. Перед купою з семи бамбуків догорало багаття, кидаючи кволі відблиски.

Спершу молодий воїн побачив довкола лише нерухомі, ніби сонні дерева. Але нюх попередив його про чиюсь присутність. Від пальмового гаю відхилилася тінь і почала скрадатися до притулку. Ун знав, навіть не напружуючи зору, що це тигр. Стурбовано і гнівно стежив він за наближенням хижака. Зненацька приплив відваги високо здійняв його груди, як здіймає ураган морські вали. Хоча тигр, він знав, набагато сильніший за людину і хоч звір це страшний, Ун горів бажанням битися з ним. Хіба Нао не подужав сірого ведмедя і тигрицю? А сам Ун хіба не вбив махайрода, переможця носорога? Кров бухнула до голови сина Тура, але він одразу опанував себе. Обережність, успадкована від багатьох поколінь предків, остудила його запал. Ун добре розумів, що ні Нао, ні Фаум, ні волохані не зважилися б першими напасти на тигра, хіба що рятуючи свою шкуру.

До того ж прокинувся той, хто завжди утримував уламра від нерозважних вчинків. Син Землі помітив тигра, озирнувся на товариша, озброєного києм, і сказав:

— Тигр не знайшов здобичі.

— Якщо він підійде до хижі, — відповів Зур схвильованим голосом, — Ун кине в нього ратище й дротик.

— Поранити тигра небезпечно. У люті він страшніший, ніж лев.

— А якщо він так і не піде від халупи?

— Ун і Зур мають харчів на два дні.

— Зате в нас немає води. А що як до тигра прилучиться тигриця?

Зур нічого не відповів товаришеві. Він уже думав про це. Він знав, що хижаки іноді об'єднуються, щоб разом гонити здобич. По хвилі вагання він сказав:

— З самого вечора тигр блукає сам один. Тигриця, мабуть, далеко звідси.

Ун, як завжди, мало піклувався про майбутнє і тому не наполягав на своєму. Вся увага його була прикута до тигра, який підібрався вже до бамбуків на відстань півсотні ліктів. У світлі пригаслого багаття добре видно було його масивну голову з величезною пащею, облямованою цупкою щетиною вусів. Очі сяяли ще яскравіше, ніж минулого разу. Ун відчував дивну ненависть до їхнього зеленого мерехтіння. Зура тіпала лихоманка. Іноді низький розкотистий рик вихоплювався з тигрячих грудей. Хижак підійшов ще ближче, потім заходився снувати круг бамбуків з страшним, здатним довести до розпачу терпінням. Можна було подумати, що тигр чекає, чи не поширшають прогалини між стовбурами, чи не розсунеться зелене плетиво. І щоразу, коли звір наближався: до халупи, обоє людей здригалися, наче побоювалися, що сподівання тигра збудуться.

Нарешті хижак перестав блукати навколо пристановища й зачаївся в сухостої. Він терпляче стежив за схованими в халупі людьми. Іноді він позіхав, роззявляючи пащеку, і тоді у світлі багаття видно було, як блищать його ікла.

— Він і вранці не піде звідси, — кинув Ун.

Зур промовчав. Він задумливо роздивлявся дві сухі галузки скипидарного дерева. Зур любив завжди мати напохваті хмиз. Він обережно розколов одну гілочку вздовж і заходився збирати трісочки й билинки.

— Чи не збирається Зур розкласти в притулку багаття? — докірливо запитав син Тура.

— Зараз безвітря, земля довкола хижки гола, а бамбуки молоді й зелені, — зауважив молодий ва, б'ючи кресалом. — Зурові треба лише маленький вогник.

Ун не сперечався. Він дивився, як язички полум'я лижуть гілочки й билинки, а його друг тим часом запалив на цьому багаттячку крайчик смолистої галузки. Скоро вона спалахнула яскравим полум'ям. Тоді, підійшовши до однієї прогалини, син Землі жбурнув цей палахкотючий смолоскип у тигра. Полум'я описало півколо і впало в сухостій, ще не змочений ранішньої росою.

Тигр сахнувся вбік. Вогненний снаряд пронісся повз нього і зник у бур'яні. Ун затіпався від німого сміху. Зур, зосереджений, запитував себе, чи не запалити йому новий смолоскип.

У густотрав'ї блимала лише крихітна жаринка. Тигр, заспокоївшись, знову влігся на землю.

Повагавшись трошки, Зур запалив другу смолисту гілку. Та не встигла вона розгорітися, як раптом із сухостою злинув угору вогненний язик. З лютим риком тигр підхопився і ринувся вперед, аж тут Зур кинув у нього другу гілляку. Палаючий смолоскип влучив прямо в груди хижакові.

Очмарівши з жаху, тигр закрутився на місці, потім метнувся вбік. Але вогонь з сухим луском нібито гнався за звіром слідком, перескакуючи з билини на билину. Потім розсипався" снопами й оточив звіра звідусіль. Скиглячи з болю і страху, тигр прорвався крізь вогненне кільце і дременув.

— Тільки його й бачили! — заявив Зур. — Жоден звір не вертається на те місце, де обпікся.

Ун був у захваті від Зурової хитрості. Він уже не сміявся безгучно, сміх його дзвенів над галявиною, як звитяжний бойовий клич.

— Зур хитріший за старого Гуна, наймудрішого серед уламрів! — гукнув він радісно.

І його м'язиста рука обняла за плечі сина Землі. Тигр більше так і не вернувся. Ун і Зур любесенько собі проспали до самого ранку. Галявину і джунглі повив густий туман. Тиша і безгоміння панували аж до світової зорі. Потім стали з'являтися денні тварини. З річкових берегів і з незчисленних дерев навколо галявини долинув гомін пробудженого життя.

Син Тура вибрався з притулку й озирнувся. В повітрі не відчувалося ніяких підозрілих запахів. На галявину вийшли олені аксиси. Їхня поява остаточно заспокоїла уламра.

Він обернувся до Зура і сказав:

— Ми підемо далі, але спершу візьмемо на захід, щоб уникнути нової зустрічі з тигром.

Коли зійшло сонце, молоді воїни рушили в дорогу. Повільно танув нічний туман, пасма його підносилися до блідого неба й пропадали в блакиті. Тварин почало траплятися більше, і хлопці збагнули, що вони проминули нарешті мисливські угіддя тигрів.

Але Ун знову стурбовано вдихав нерухоме повітря. Давуча спека огорнула кущі й дерева. Мандрівників невідступно переслідували червоноголові мухи. Сонячне проміння, проникаючи крізь рясне листя, дошкуляло оголеній шкірі, мов укуси термітів.

— Над лісом гримітиме грім! — заявив син Землі.

Ун пристав і глянув на захід. Попереду стелилася велика галява. Вгорі світила яскрава смуга блакиті без єдиної хмарки. А проте обидва хлопці відчували невиразну тривогу, ця тривога ширилася в природі.

Вони йшли густим узліссям, тримаючись ближче до річкового берега. Опівдні буря, здавалося, все ще була далеко. Не розпалюючи вогню, товариші з'їли без усякого смаку по кусню холодного м'яса, засмаженого напередодні, і зробили привал у затінку дерев. Відпочивати їм заважали набридливі комахи.

Вони вже лагодилися в дорогу, коли на заході почали збиратися перші хмари. Молочний серпанок поступово затягував небо. Тривожний рев буйволів і жалібний крик оленя долинули з чагарів. Серед високої трави нечутно плазували налякані кобри.

Мандрівники завагалися: чи йти далі? Але місце для привалу було обране невдало: тисячолітні дерева підносили вгору свої розлогі верхи; ґрунт під ними був надто пухкий. На джунглі от-от спаде буря, а довкола ніби тобі якийсь прихисток.

Над кронами дерев уже проносилися перші пориви вітру з гомоном, подібним до реву гірського потоку. Листя закручувалося в штопор. Потім западала густа, давуча тиша. До зеніту, поступово темніючи, підносився щільний мур хмаровиння; його краї зловісно світилися. Потім над зеленим морем дерев заблимали зірниці, заливаючи все мертвотним світлом. Щоправда, вони спалахували дуже далеко, і грім ще не підпряг свого голосу до грозового гуркоту. Коли ж стіна хмаровиння сягнула зеніту й почала замощувати східну половину неба, жах прикував до землі все живе. Лише вряди-годи можна було побачити, як поспішав зашитися в свою нору наляканий звір або як лізла ховатися в тріщину кори якась кузька. І рослини, і звірі чекали тривожно, що принесе буря: оживить лісове життя чи спустошить?

Ун і Зур знали, яка страшна для всього живого лють розбурханих стихій. Ун озирався навколо в пошуках якогось прихистку, а Зур усе поглядав на небо й запитував себе: які чудовиська бісяться там, за хмарами? Ось уже здалеку доносився їхній глухий рик. З відстані цей рев лунав особливо грізно, здавалося, за горбами подають свій голос леви.