Печерний лев - Сторінка 13

Наслідуючи людей, мавпа залюбки грілася в теплому подиху багаття.

Нарешті резус тихо скрикнув, глипнув на людей і побіг до узлісся.

Ун і Зур пошкодували, що він пішов.

Наступного дня молоді воїни заглибились у ліс. Вони дивувались — які навколо високі дерева й кущі. Гаддя траплялося тут менше, ніж на рівнині. На верхів'ях дерев голосно крякали зграї білоголових круків. На лісових галявинах раз у раз мелькали гаури. В розвилках товстих гілок показувалися чорні ведмеді. Іноді в надвечір'я віддалік з'являвся леопард, не зважуючись, проте, нападати на людей. Потім почали траплятися зграї мавп тонкотілів, хвостатих і бородатих. Гронами вони звішувалися з гілля й верещали, радіючи тому, що їх багато і що в гурті нема кого боятися.

На четверту ніч У нові ніздрі вловили незвичайний дух. Жоден запах з часу їхнього походу на нових землях не скидався так виразно на людський. Син Тура здригнувся. Від збудження волосся в нього стало сторч. Жоден інший запах — запах тигра, махайрода чи навіть печерного лева — не здавався йому таким страшним.

Щоб не дати захопити себе зненацька, Ун розбудив товариша. Обидва прислухалися і принюхувалися, вдихаючи на повні груди нічне повітря. Проте молодий ва не мав такого гострого нюху, як уламр, і вловлював лише невиразні повіви. Зате Ун, роздимаючи ніздрі, упевнено сказав:

— Дух нагадує дух кзамів.

Кзами були найжорстокішими з усіх людських племен, відомих Унові й Зурові. На їхніх лицях і тулубах кущиками росло цупке рудувате волосся, схоже на шерсть лисиці. Руки були довжелезні, як у древолазів, а ноги криві й куці, з величезними пальцями, Вони з'їдали полонених уламрів і переловили всіх безплічків, уцілілих після битви з рудими карликами.

Поступово запах слабнув. Очевидно, загадкові істоти пішли геть. Але потім дух знов різко посилився, і Зур прошепотів:

— Син Тура не помилився. Це нагадує запах кзамів.

Ун задихав частіше, серце в нього тенькнуло. Біля ніг лежав його кий. Він схопив ратище, ладний метнути його в першого-ліпшого напасника.

Тепер Ун був певен, що перед ним таїться же один незнайомець. Запах ішов з двох боків. Він сказав:

— Вони нас бачать, а ми їх ні. Треба, щоб ми теж їх побачили!

Вайлуватіший, ніж уламр, Зур вагався.

— Нас освітлює вогонь, — вів далі Ун.

Він підняв з землі кий. Молодий ва вдивився ще раз у кромішню пітьму, але нічого не розгледів і, знаючи, що незнайомці можуть щохвилини наскочити на них зненацька, погодився з товаришем.

Син Тура рішуче пішов уперед. Зур мовчки поплентав слідом. Низько нагнувшись, роздивляючись кожну нерівність ґрунту, вони зупинялися раз у раз. Ун, чиї чуття були гостріші, напружував зір, слух і нюх. В одній руці він тримав довбню, у другій ратище й дротики. Вени все йшли, а запахи не зникали. Невдовзі уламр переконався, що невідомих істот було дві.

Щось шелеснуло. Кущ на їхніх очах захитався, почулося легке лопотіння ніг. Ун і Зур встигли зауважити чиюсь невиразну постать, вертикальну чи горизонтальну — не розібрати. Одне безперечно — бігла двонога істота. Ні резус, ні тонкотіл, ні навіть гібон не могли так лопотіти по землі.

Ун сказав упівголоса:

— Це люди!

З несподіванки вони отетеріли. Пітьма знову стала — і погрозливою. І тут перед лицем цієї небезпеки Ун кинув і у ніч свій бойовий клич. Тоді пролопотіли інші кроки, осторонь перших. Скоро людська хода і запахи віддалились. Уламр кинувся в темряву, але заплутався в ліанах, а потім ускочдав у калюжу. Зур запитав:

— Навіщо Ун кинув бойовий клич? Може, щ люди не хочуть битися,

— їхній запах нагадує запах кзамів!

— Запах синьолюдків теж подібний до запаху кзамів.

Це зауваження вразило Уна. З обачності він постояв кілька хвилин, потім вдихнув ніздрями нічне повітря і мовив:

— Вони далекої

— Вони знають ліс, а ми ні, — озвався Зур. — Цієї ночі ми їх не побачимо. Треба чекати до ранку.

Ун промовчав. Одійшовши вбік, він ліг і припав вухам до землі. Зразу стало добре чути нічні шерехи, і серед них син Тура ледве розрізнив тупіт міг таємничих людей. Невдовзі тулії завмер. Долинало лише далеке дзявкання дхолів.

— Лісовики побоялися битися, — зауважив Ун, підводячись з землі. — Чи, може, вони пішли попередити плем'я.

Вони вернулися до багаття ж підкинули хмизу в вогонь. Серця в обох стискалися тривожно.

Тиша запала в лісі. Небезпека рантом здалася зовсім далекою. Уламр уклався спати, а Зур лишився на чатах біля багаття. Вій сидів і дивився на червові язики полум'я.

Вранці Уж і Зур довго згадали: продовжувати мандри чи вернутися назад. Обережний Зур хотів знов попасти на берег річки біля гірського пасма, де сусідство з печерним левом робило їх невразливими для ворогів. Але завзятому Унові не подобалася сама думка про відступ.

— Якщо ми повернемося назад, лісовики можуть погнатися за нами. А потім — хтозна, чи нема людей у тих лісах, де ми пройшли?

По щирості сказати, Зур теж так думав. Він знав, що люди люблять кочувати з місця на місце більше, ніж шакали, вовки і дхолі. Лише птахи покривають ще більші відстані. Якщо їм досі в© траплялося людей на шляху, це не означає, що їх не було ні ліворуч, щ праворуч і що вони не зустрінуть людей, коли підуть назад.

Зур погодився ризикнути. Передбачливіший за товариша, він не любив битися, але мужності йому не позичати. До того ж поступався він завжди охочіш, ніж Ун. Як усі його одноплемінники, він був заражений фаталізмом. Зурові й досі не вірилося, що він один уцілів після битви з рудими карликами. Якби не Ун, молодий ва відчував би себе зовсім самотнім на світі. Всі радощі життя для нього пов'язувалися з дружбою сина Тура. Зур скорше погодився б загинути, ніж жити без свого приятеля.

День проминув спокійно. Ввечері, коли мандрівники отаборилися, вони не помітили, щоб за ними хто стежив.

Ун і Зур були в лісових нетрях. У тому місці, де вони зупинилися, блискавка спопелила кілька дерев і випалила траву. Три сланцеві брили, розміщені одна попри одну, становили надійний притулок. Довелося тільки зробити завали з колючого гілля. Ун і Зур спекли на вогні оленяче стегно — оленина особливо смакувала їм. Після вечері вони поснули під зоряним небом.

Уже світало, коли Ун прокинувся і побачив, що ва, повернувши голову на схід, пильно прислухається.

— Зур чує ходу лева чи тигра?

Ун не знав. Здається, він знов уловлює підозрілий запах. Ун втягнув ніздрями повітря і погодився:

— Вернулися лісовики.

Вибравшись за колючий завал, він побрів на південь. Запах звітрів; це був тільки слід, залишений у повітрі таємничими людьми. Гнатися за ними в пітьмі марна річ. Товариші вернулися в притулок і почали чекати ранку.

На сході розливалася попеляста зоря. Защебетала медовим голосом якась пташка. Крізь кучугури хмар пробилося перше сонячне проміння й підпалило небо. Здавалося, серед лісу народжуються і вмирають бурштинові озера, смарагдові річки й пурпурові гори. Та ось крізь велетенські крони випливло червонясте кружало сонця.

Ва з уламром одразу вибралися в дорогу. Вони простували на південь, горячи нетерпінням розгадати загадку, що мучила їх. Невідомість здавалася їм страшніша за всяку небезпеку. Інстинкт підказував молодим воїнам, що треба неодмінно з'ясувати, хто ж такі ці незнайомці і як захищатися від них. Унове завзяття врівноважувала Зурова розсудливість.

Вони йшли дуже швидко, майже не зустрічаючи на шляху перешкод. Стежки в цьому кутку лісу, здавалося, протоптали люди, які не раз ходили тут.

Ун усе ще відчував незнайомий запах. Довгий час цей запах залишався слабким і ледь уловимим, але опівдні раптом різко посилився. Ун, огорнутий нетерпінням, наддав ходи.

Ліс поступово рідшав. Ось відкрилася галявина, поросла окремими купами дерев, кущиками, папороттю. Тут і там виблискували болітця.

Ун зупинився нерішуче; у ніздрі йому вдарив густий дух, і він раптово скрикнув: на землі виднілися свіжі сліди. Можна було відрізнити відбиток широкої ступні з п'ятьма пальцями, подібний більше до відбитку людської ноги, ніж до сліду дріопітека.

Схилившись до землі, син Тура довго вивчав сліди і нарешті заявив:

— Лісовики недалеко. Вони ще не встигли дістатися до краю галявини.

Друзі знов рушили вперед. Серця в них швидко билися. Вони не минали жодного дерева, жодного куща, не оглянувши його. Пройшовши три-чотири тисячі кроків, Ун спинився як укопаний і, показуючи на зарості мастикових дерев, сказав тихо:

— Вони тут!

Молоді воїни здригнулися. Їхню дружбу чекало нове випробування. Про силу ворога вони нічого не знали. Унові було лише відомо, що їх двоє. Якщо себе він вважав рівним Нао, найдужчому серед уламрів, то Зур був у числі найслабших. Інші воїни були озброєні краще, ніж син Землі, та й бігали вони швидше за нього. Треба уникнути ближнього бою. Якщо у лісовиків нема пращ для дротиків, то перевага буде на боці уламра і ва.

— Чи готовий Зур битися? — запитав Ун з лагідною турботою в голосі.

— Зур готовий. Але спершу треба спробувати укласти спілку з лісовиками, як безплічки уклали колись спілку з уламрами.

— Обидва племені ворогували з рудими карликами!

Бажаючи прийняти перший удар на себе, Ун виступив уперед. Назустріч невідомій небезпеці штовхав його страх за товаришеве життя.

Просунувшись ще на сотню ліктів, Ун і Зур почали бродити серед мастикових дерев, надовго спиняючись і досліджуючи кожну прогалину у вітті. Але за масою зеленого листя важко було щось побачити.

Зрештою уламр не витримав і гукнув:

— Лісовики думають, що вони поховалися, але їхній притулок викрито. Ун і Зур дужі. Вони вбили махайрода й тигра!

Джунглі німували. Хоч би тобі звук у відповідь, — нічого, окрім шелесту вітерця, дзижчання червоноголових мух та далекого пташиного щебету.

Нарешті уламр крикнув зичним голосом:

— В уламрів нюх, як у шакалів, а слух, як у вовків! Двоє лісовиків ховаються за мастиковими деревами!

Зграя жовтоголових журавлів, спустившись над болітцем, посідала в заростях лотоса. Угорі над вершинами дерев ширяв сокіл. Удалечині пробігало стадо легконогих антилоп, осяяне нестерпно яскравим промінням сонця, що випалило траву.

Страх, обережність чи хитрість усе ще змушували незнайомців мовчати.

Ун налаштувався кинути дротик. Але, передумавши, зрізав кілька гілочок і заходився рівняти їх. Зур і собі взявся до цієї роботи.

Впоравшись, вони не поспішали атакувати.