Печерний лев - Сторінка 15

- Жозеф Роні -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вони ставали все дужчими. Молодий воїн підрахував, що в заростях ховається не менше шести-семи душ. Він наддав ходи. Якусь мить запахи були зовсім близько, потім почали розвіюватися.

У попелястому світлі зірок, що соталося кріль листя, уламр угледів кілька силуетів. Вони тут же пропали в пітьмі. Ун кинувся щодуху наздоганяти, але застряв у підліску. Раптом уламр став як укопаний. Попереду блиснула смуга води, завширшки з двісті ліктів. У берегову трясовину стрибали звідусіль жаби; інші кумкали серед лотосів. На воді танцювала місячна стежка.

На тому боці метушилися якісь постаті. Здавалося, вони вискакують прямо з прибережних водоростей.

Ун гукнув:

— Син Тура і син Землі — спільники лісовиків!

Почувши громовий уламрів голос, втікачі спинилися й озирнулися. Потім закричали щось, потрясаючи над головою каменюками, які вони тримали в руках. Вони вже збиралися гайнути далі в південному напрямку, аж це на березі поряд з Уном з'явився Ра і покликав своїх. Показуючи на Уна, він пригортав обидві руки до грудей. Верескливі голоси відповіли йому недружним хором, руки жестикулювали безупинно. Здатність бачити в темряві дозволяла втікачам добре роздивитися постаті й обличчя лемура й уламра. Ра теж нічого не пропускав з жестів своїх родаків.

Поява на березі Зура й Вао викликала неймовірний гамір серед лісовиків. Потім раптом запала тиша.

— Яким чином волохані перебрели болото? — здивовано запитав Ун.

Обернувшись до Вао, Зур передав їй запитання. Жінка засміялася і, схопивши Уна за руку, потягла ліворуч. Тут у прозорій воді він побачив сірувату стежку, що вела від берега. Вао подала знак і ступила на стежку. Ноги її поринули в воду лише до колін. Потім вона швидко пішла цією підводною стежкою на той бік. Ун, не задумуючись, пустився слідом. Ра теж рушив за ним. Зур простував ззаду.

Якусь мить лісовики на тому березі стояли нерухомо. Потім їх знов огорнув страх. Одна жінка кинулась тікати, інші й собі сипонули хто куди. Ра щось пронизливо верещав услід. Один чолов'яга, найкремезніший і найміцніший, пристав перший. Поступово почали спинятися інші. Вони стояли тепер довгим нерівним ланцюжком.

Коли Ун вийшов на берег, знов почалася паніка, але швидко припинилася. Ра, вибрівши з води, випередив уламра й порвався до своїх. Кремез чекав його. Це була вирішальна хвилина. Погляди всіх лісовиків були прикуті до велетенської постаті Уна. Ті, хто зустрічав раніше вогневиків, не могли пригадати серед них такого велета. Перед їхніми очима поставали сцени кривавої різанини; їхні тіла тіпала лихоманка. Але Ра, вимахуючи руками, почав переконувати їх, і лісовики поступово заспокоїлися. Ун ступив крок уперед. Кремез несамохіть позадкував, але дозволив уламрові покласти руку на своє плече. Зур, а він теж перейшов болото, навчений Вао, вже розмовляв з лісовиками на мигах.

І тоді цих бідолах огорнула невимовна радість, а може, й гордість: ще б пак — дістати в спільники такого велетня, чия сила перевищувала силу найлютіших і найстрашніших їхніх ворогів!

Перші вернулися жінки. Вони зібралися круг Уна і кремеза тісним гуртом.

Гігант уламр сміявся голосним і щасливим сміхом: як добре після стількох днів, проведених далеко від рідного табору, знов опинитися серед людей!

Розділ третій

ВОГНЕВИКИ

Кілька тижнів Ун і Зур разом з новими приятелями мандрували крізь пущу. Життя було привільне. Лісовики легко відшукували в чагарях джерела, викопували їстівні корінці, добували осереддя з сагової пальми, відчували здалеку наближення хижаків.

Увечері, сидячи коло багаття, вони тішилися відчуттям цілковитої безпеки. Лісовики вже не боялися нападу диких звірів. Ун і Зур зладили здоровенні довбні й гострі кам'яні сокири для своїх нових друзів. Незабаром лісовики навчилися досить спритно орудувати ними і тепер на чолі з уламром ладні буди дати відсіч будь-якому хижакові. Подібно до мавп тонкотілів, вони жили стадним життям і в гурті становили грізну силу. Лісовики дуже добре ставилися одне до одного. Беззастережна відданість, яку ці сіроми відчували до Уна, межувала з обожнюванням. Низькорослі людці захоплено милувалися могутнім станом і м'язистими руками сина Тура. Його громовий голос викликав у них захват.

Вечорами, коли мідні відблиски вогню танцювали на травах і осявали високі зелені склепіння, лісовики з радісними вигуками гуртувалися довкола уламра. Усе, що страшило їх в огневиків, тут, навпаки, обіцяло їм безпеку. Раділи вони й дружбі з Зуром. Лісовики вже встигли переконатися в його винахідливості. Вони знали, що його порад завжди слухає велет уламр. Він краще за Уна розбирав їхні шести і мову. Та Зура лісовики любили як рівню собі. Уна ж вони боготворили, ніби той був верховною істотою.

У міру просування на південь лісовики почали виявляти якусь чудну нерішучість, сказати б, побоювання. Вао пояснила, що вони наближаються до узлісся. Плато помалу знижувалося. Клімат ставав гарячішим. Пішли баньяни, пальми, бамбуки, ліани та інша тропічна рослинність.

Якось під обід вони вийшли до майже прямовисної кручі. Внизу вузьким виярком котив бурчак. Протилежний берег здіймався так само круто, хоча був куди нижчий за той, де стояв їхній загін. За ним, скільки сягало око, стелилася савана, перемежована острівцями чагарників.

Лісовики, причаївшись у кущах, пильно роздивлялися протилежний берег. Зур, перемовившись з Вао, сказав синові Тура:

— Це земля вогневиків!

Ун з ворожою цікавістю оглянув савану. Зур додав:

— Коли вогневики приходять до лісу, вони вбивають лісовиків і поїдають їх, мов оленів або антилоп.

Уламр спалахнув гнівом. Він згадав лютих людожерів кзамів, в яких Нао викрав колись вогонь.

Для привалу місцина була дуже зручна. В бескиді видніла глибока печера, вхід до якої можна було легко оборонити від напасників. Перед печерою розстилався майданчик, де можна було розкласти багаття. Густі чагарі робили його невидимим з другого берега. З допомогою лісовиків Ун і Зур заходилися зміцнювати вхід до печери. Надвечір ця своєрідна фортеця уже могла витримати навалу і трьох десятків людей.

Син Тура заявив:

— Ун, Зур і лісовики тепер дужчі за вогневиків!

І зайшовся голосним, звитяжним сміхом, заражаючи своїми веселощами всіх інших.

Гірський потік відбивав у своїх водах пурпурову кулю призахідного сонця. Хмари палали казковими барвами. Здавалося, на заході здіймаються червоні скелі, такі, як на півночі, там, де жило колись плем'я ва. А то вся савана ніби зацвітала скабіозами. Потім раптом розверзалися провалля з сірчаними ребрами. Нарешті барви зблякли, і в присмерку вогонь багаття видався людям особливо гарним. Вітрець куйовдив вогненні язики, весело потріскував хмизняк, до неба шугали іскри. На вечерю для всього загону смажилася ціла оленяча туша. Лісовики під наглядом Зура пекли на плескатому камені боби, корінці та гриби.

Уже довечерювали, коли Ра — він сидів ближче до урвища — схопився на ноги, й щось пробурмотів. Рука його показувала на другий берег.

Ун і Зур пролізли крізь чагарі, визирнули з-за кущів і аж здригнулися: ліворуч від їхнього табору, на тому боці, блимав вогник. Він був ще зовсім кволий, ледве видний з купи хмизу. Скоро полум'я розгорілося, до неба злинули червоні язики. По землі стелився рудий дим. Відтісняючи темряву, полум'я росло й ширилося. Навколишній степ осявали його відблиски. Видно було, як коло багаття пораються люди. В хисткому світлі їхні постаті то чорніли, то червоніли.

До Уна прилучилися всі лісовики. Розсунувши гілля, вони вогняними очима стежили за своїми одвічними ворогами, раз у раз тіпаючись зі страху. Найстарші згадували панічну втечу крізь пущу, трупи родаків, забитих ударом рогатини чи кам'яної сокири.

Багаття вогневиків розгорілося, і тепер Ун міг докладно роздивитися їхній табір. Він бачив, як вогневики на-стромляли на патики шматки дичини і смажили їх на вогні. Ворогів було семеро, всі чоловіки. Очевидно, це був мисливський загін, такі загони існували в багатьох первісних племен: кзамів, рудих карликів, у самих уламрів, а колись і в безплічків. Один мисливець гартував на вогні вістря рогатини. Здавалося, вогневики й гадки не мали, що на протилежному березі теж горить кострище, їхній табір лежав нижче за табір Уна й Зура. До того ж хащі закривали багаття суцільною стіною. Але скоро Ун збагнув, що вогневики щось помітили. То той, то той мисливець оберталися до кручі й пильно дивилися вгору.

— Вони бачать світло нашого багаття! — зауважив Зур.

Спокій ворогів здивував його. Мабуть, вогневики думали, що в печері інший загін їхніх одноплемінників.

Уламр став розпитувати Вао. Вона показала рукою на пониззя, потім на верхів'я річки і пояснила, що переправи близько нема. Течія така бурхлива, що ні людина, ані звір не можуть перехопитися вплав. Треба йти цілу, ніч до ранку, щоб дістатися до ворожої стоянки. Отже, обидві сторони могли на якийсь час почуватися цілком безпечно.

Довго ще спостерігав Ун цих істот, чий спосіб життя був ближчий до уламрів, ніж до лісовиків. Водночас вони дуже скидалися на одвічних ворогів його племені, лютих людожерів кзамів.

Хоч відстань між їхніми таборами була чимала, Ун чітко бачив куці криві ноги й довгасті тулуби вогневиків. Він лиш не міг досить ясно розгледіти їхні голови, масивніші, ніж у кзамів, з важкими щелепами і величезними надбрів'ями.

— Цієї ночі вогневики на нас не нападуть, — озвався нарешті Ун. — Але чи зважаться вони напасти завтра?

Страху перед наступною сутичкою не було в. мужньому серці сина Тура. Він вірив у перемогу. Нехай лісовики поступаються фізичною силою, зате їх куди більше, ніж вогневиків. А крім того, уламр сподівався на свою власну силу і на Зурові хитрощі.

— Чи мають вогневики ратища й дротики? — запитав він.

Син Землі знову звернувся до Вао. Та не зразу втямила, про що її питають, а потім передала запитання своєму найстаршому одноплемінникові.

— Вони кидають каміння, — промовив Зур, коли розібрався нарешті в белькотанні й жестикуляції лісовиків.

— І не вміють добувати вогонь! — звитяжно вигукнув Ун.

І він показав на два вогники, що блимали на певній відстані від багаття, обкладені камінчиками. Якщо вбити цей вогонь, як вороги вбили колись вогонь уламрів (до того, як Нао узнав таємницю добування вогню від ва), вогневикам доведеться вернутися до своїх одноплемінників.

Ніч проминула без пригод.