Печерний лев - Сторінка 17

Зрештою він рушив туди, де в запахах викрадачів відчувався дух Вао. Дерева розімкнулися, поступившись місцем широкій галявині, порослій сухою травою. Нараз у сухостої шугнув стовп полум'я і помчав через галявину. Унові довелося вернутися назад до Зура. Хтось пронизливо скрикнув. Але вогонь після кількох спалахів погас. Уж рушив з товаришами на південь. Слід був втрачений.

Незабаром ліс закінчився. Попереду стелилася понура рівнина, на сході на відстані двох тисяч ліктів виднівся вогонь багаття. На камені біля вогню сидів чоловік, очевидно вартовий. Коли лісовики вибігли з пущі, вартовий схопився на ноги. Тієї ж миті біля багаття з'явилися вогневики, тягнучи за собою Вас їх було шестеро. Один ледве плентав ззаду, тримаючись рукою за плече.

Ун щодуху рвонув уперед. Але, пробігши півтори тисячі ліктів, став як укопаний. З грудей його вирвався крик досади. Перед ним було провалля — глибокий яр, виточений у землі, на дні його клекотіла вода. Унову появу вогневики зустріли реготом і тюканням.

Відстань, що відокремлювала уламра від ворожого табору, була вчетверо більша, ніж міг пролетіти дротик. Роздосадуваний син Тура нерухомо застиг на краю провалля. На ворожі крики він міг відповісти тільки погрозою.

Вогневики з'юрмилися круг багаття, певні своєї переваги, сповнені погорди до Унових спільників. Лісовики були для них небезпечними не більше, ніж шакали. Зур видавався миршавим з його вузьким тулубом і куцими руками. Побоювання у них викликав лише гігант уламр. Але хіба вони, досі непереможні, не мали просто ведмежої сили? Нижчий за Уна, вождь людожерів був такий самий плечистий, з довгими руками, здатними задавити леопарда. Лиховісно вищирившись, він повернув до уламра своє широке обличчя з низьким чолом і міцними щелепами.

Довкола багаття були розкидані величезні валуни — до вогневиків не підступитися. Всі переваги, окрім зброї, були на їхньому боці. Ун добре розумів це, а обачний Зур і поготів. Але обидва були збурені вкрай. Ва уже встиг прихилитися серцем до Вао. Та й уламр не міг примиритися з думкою про свою поразку. Вони все ще стояли й гадали, що діяти. Споночіло. В чорній хмарі, вирослій на заході, вже потопав повний місяць. Вітер, посилюючись, налітав поривами.

Зненацька син Тура наважився. Він побіг уздовж провалля і знову вступив до лісу. Через дві тисячі ліктів яр звузився, а потік зник.

— Я піду сам один, — сказав Ун товаришам. — Ідіть за мною назирці, поки не побачите багаття. Вогневики мене не схоплять. Вони не дуже добрі бігуни!

Опинившись знову на рівнині, Ун переконався, що вогневики не рушили з місця. Троє з них, сховавшись серед валунів, пильнували за околицею. Решта повмощувалися біля багаття. Всі були озброєні сокирами, рогатинами та камінням для кидання.

Побачивши Уна, вогневики завили, наче дхолі. Вождь, потрясаючи над головою рогатиною, подав гасло до атаки,

Уламр притишив ходу. Він добре знав, що про напад йому годі й думати.

— Відпустіть Вао, — гукнув він, — і можете вільно йти на місце ваших ловів!

Унових слів вогневики, звісно, не второпали, але його жести, однакові в усіх первісних людей, явно означала що син Тура вимагає повернути бранку.

У відповідь почувся брутальний регіт. Вождь схопив Вао за патли і, прибивши ударом кулака, кинув на землю. Потім, показуючи на нерухоме тіло бранки, на вогонь багаття і на свої щелепи, дав зрозуміти, що вогневики вбираються спекти Вао і з'їсти.

Ун скочив уперед, як леопард. Вогневики поховалися за валунами.

Тим часом наспів Зур. Коли друзі підійшли до ворогів настільки, щоб було можна кинути дротик, ва сказав:

— Хай Ун іде праворуч. Тоді деякі з тих, хто ховається серед скель, стануть видні.

Уламр обійшов багаття широким півколом. Двоє вогневиків, причаєні за каменем, кинулися тікати, але дротик просвистів у повітрі. Над рівниною розітнувся жалібний зойк.

Ва і собі кинув дротик. Другий воїн, поранений у стегно, звалився додолу.

— У вогневиків троє поранених! — гукнув уламр.

На заході росла чорна стіна громових хмар. Грозові розряди, прошиваючи небо і землю, сповнювали незбагненною тривогою все живе. Місяць сховався за непроникною хмарною запоною, і: місцина освітлювалася лише кволими відблисками пригаслого багаття та сліпучими спалахами зірниць. Вогневики, зробившись невидимими у пітьмі, стали недосяжними для рогатин і дротиків. І Ун, і Зур, і всі лісовики розуміли, що безглуздо атакувати ворогів, схованих у мороці серед валунів.

У таємничому поступі близької бурі запала раптова пауза. Вітер ущух, грім більше не гуркотів. Звірі, причаєні по лісових нетрях, не подавали голосу. Та ось хмари заревіли, ніби стадо розлючених буйволів, і перші дощини заляпали об землю.

Людожерів охопила лють: їхній вогонь може загинути! їм не вберегти його в клітках під зливою. А вогневики берегли вогонь, як зіницю ока. Без вогню вони знов бродитимуть по лісах і савані, як вовча зграя.

Вождь віддав команду, і вогневики з одностайним криком кинулися в наступ. Четверо, в тому числі двоє поранених, підскочили до Зура і лісовиків. Плечистий вождь і найдужчий з воїнів прорвалися до Уна. Два дротики просвистіли в повітрі, потім ще два, але пітьма і стрімкі рухи ворогів завадили їм влучити в ціль. Щоб вигадати час для обстрілу, Ун відступив до річки, а Зур і лісовики до узлісся.

Проте ратища, кинуті навмання в пітьмі, лише подряпали ворогів. З переможним ревом вогневики побігли швидше. Уламр усе ще відступав до річки. Ва з лісовиками уже досягнув лісу, коли з неба раптово ринула страшна злива, ніби тисяча потоків. Багаття почало гаснути, кидаючи навкруг трепетні відблиски. Поранений у стегно воїн залишився один у ворожому таборі, ховаючи клітки з дорогоцінним вогнем під валунами.

Зур та його загін був оточений ворогами. Наймолодший з лісовиків, очмарівши з жаху, поліз на дерево, але удар ворожої рогатини випустив йому кишки, а камінь провалив голову. Ра і кремез відбивалися киями, вирізаними для них Уном. Ва сокирою поклав на місці пораненого в плече воїна, але другий, зайшовши з тилу, схопив Зура за шию і звалив додолу.

Тепер відстань між Уном і напасниками не перевищувала п'ятнадцяти ліктів, і син Тура ринувся вперед. Трьома величезними стрибками він наздогнав ворогів і спрямував на них свою страшну довбню. Перший удар переламав рогатину, другий розчерепив голову. Вождь людожерів і уламр зійшлися врукопашну, двоє страшних гігантів. У постаті вождя було щось від ведмедя і вепра. Тулуб його вкривала густа шерсть, очі світили, як у дикого звіра.

Рослий і ставний, з широкими плечима й опуклими грудьми, зовсім не схожими на груди будь-якої тварини, розставивши цибаті ноги, Ун тримав обіруч замашного кия. Суперник його наставляв ебенову рогатину, важку й гострющу, здатну проткнути груди й розтрощити кістки.

Перший ударив людожер, але його рогатина лише черкнула по уламровій руці. Ун і собі махнув важкою довбнею. Але вона тільки грякнула об землю: суперник з лютим риком устиг відскочити вбік. Його широке лице кривила глумлива гримаса і скажена кровожерна лють.

Обидва на мить відступили, стежачи за кожним рухом суперника. Водяні потоки, що лилися з неба, огортали їх щільною завісою. Обидва відчували, що смерть стоїть поряд, вони чули її голос у гуркоті грому і в двигтінні землі під ногами.

Ун знову перейшов у наступ. Дубовий окоренок упав ще раз, подряпавши ворогові стегно, тоді як вістря ебенової рогатини розірвало шкіру на уламровому плечі. Потім усе змішалося в рукопашній сутичці. Ворожа рогатина торкнулася до Унових грудей, він устиг відскочити. З обох ран юшила кров. З несамовитим криком син Тура схопив лівою рукою за ратище суперника, а правою завдав нищівного удару. Вождь як підтятий упав додолу з розбитою головою.

Багаття згасло. Все потонуло в кромішній пітьмі. Буря вщухла. Важку товщу хмаровиння ледве пробивали рідкі блискавки. Даремно Ун шукав Зура та лісовиків. Вітер з дощем розвіював усі запахи.

— Де ховається Зур? — гукав він у темряву. — Син Тура перебив усіх ворогів!

Йому відповів далекий голос. Він долинав з лісу і зовсім не скидався на голос безплічка. Ун просувався помацки в мороку або мчав уперед при спалахах зірниць.

Коли він дістався нарешті до узлісся, перед ним майнула постать Ра й тут же пропала в пітьмі. Лісовик щось пробелькотів, і Ун насилу втямив, що ва зник. Його слова підтвердив виразний жест, який уламрові вдалося розгледіти при блиску зірниці.

За якийсь час кремез теж вигулькнув з темряви. Він пробував щось сказати, але Ун зрозумів його ще менше, ніж Ра.

Що його було діяти? Дощ періщив без упину, окутуючи непроникною сіткою зморених людей. Вони скидалися більше на комах, причаєних у тріщинах деревної кори, ніж на людей.

Уламр-велет спізнав цієї ночі найбільше горе в своєму житті. З його грудей вихоплювалися хрипкі зойки, подібні до притлумлених ридань. По щоках, змішуючись з дощовими струменями, котилися сльози. Все його минуле пов'язувалося з Зуром. Він полюбив його відтоді, як Нао привів останнього безплічка з країни рудих карликів. А оскільки Зур віддавав перевагу Унові перед іншими людьми, уламр теж полюбив його дужче, ніж будь-кого.

Ун раз у раз кричав у пітьму голосно й заклично, і щоразу в його серці оживала нова надія.

Поволі тягнувся час. Злива нарешті вщухла. На сході розливалося кволе світло. В сірій сутіні світання стало видно труп вогневика, забитого Зуром. Поряд лежав молодий хлопець з випущеними кишками і розбитою головою. Трохи далі валялися тіла ворожого воїна й вождя. Біля пригаслого багаття зойкав поранений у стегно вогневик. Вао, млява й тремтяча, сиділа скорчившись біля валуна. Вона так довго лежала без тями, що не чула криків Уна й Ра. Побачивши свого товариша й сина Тура, лісовичка засміялася тихим, щасливим сміхом.

Поранений кинувся в ноги уламрові, благаючи помилувати його. Схильний до милосердя син Тура дарував би йому життя. Але двоє лісовиків, підбігши, поквапилися добити ворога. Уламр хотів був висловити своє обурення, але стримався: нічого не вдієш, такий жорстокий закон війни.

Вао розуміла Унові жести ліпше, ніж Ра, і пам'ятала кілька слів, яких навчив її Зур. Вислухавши кремеза, вона передала синові Тура, що Зура повели до лісу вогневики.