Печерний лев - Сторінка 14

Зур, як завжди, волів виждати. Навіть Ун вагався. Проте думка про приховану загрозу ставала нестерпна для сина Тура. Він вставив гострий патик у пращу і пустив у чагарі. Гілка зникла серед густого листя.

Тричі друзі поновлювали свої спроби. На четвертий раз у заростях щось глухо скрикнуло, гілля розхилилося, і з-за купи мастикових дерев вийшла дивна волохата постать.

Подібно до Уна й Зура, вона стояла на задніх ногах. Спина була зігнута горбом, плечі, майже такі самі вузькі, як у ва, похилені вперед. Груди випиналися під кутом, як у собаки. Масивну голову з величезними щелепами і низьким спадистим лобом прикрашали гострі вуха, чи то шакалячі, чи то людські. Від лоба до потилиці тягнулося пасмо волосся, обабіч якого стирчали короткі й рідкі кущики заросту. Руки здавалися коротшими, ніж у мавп. У правиці прибулець тримав гостру каменюку.

Тіло в нього було сухорляве і м'язисте. Зріст — нижчий за уламрів, але вищий за рудих карликів.

Кілька хвилин він дивився своїми круглими очима на молодих воїнів. Шкіра на його лобі збрижилася. Вищирені здоровенні зуби люто клацали.

Ун і Зур уважно роздивлялися постать незнайомця, вивчали його рухи. Сумнівів не залишалося: перед ними таки людина. Камінь, який гість тримав у руках, уже тесаний. Лісовик стояв на ногах куди рівніше, ніж синьолюдки. В його жестах і подобі було щось таке, чого не побачиш ні в тонкотілів, ні в резусів, ні навіть у гібонів чи дріопітеків.

Зур залишався стурбованим, проте уламр-велет після порівняння зброї незнайомця зі своїм замашним києм, дротиками, списом, а свого гігантського зросту з присадкуватою щуплою постаттю лісовика вважав, що перевага на його боці. Він підійшов до мастикового гаю трохи ближче й голосно гукнув:

— Син Тура і син Землі не збираються вбивати лісовика!

У відповідь незнайомець щось захрипів. Його голос скидався на ведмеже рикання, але в ньому вгадувалися розбірливі звуки. Слідом за першим озвався і другий голос, уже не такий басовитий. З чагарів виступила й друга постать, ще миршавіша, вузькогруда, черевата і кривонога. Відкривши рот, жінка дивилася на молодих воїнів круглими від страху очима.

Ун зайшовся сміхом. Він показав свою зброю і підняв руку, граючи могутніми біцепсами.

— Чи можуть чоловік і жінка з довгим волоссям змагатися з Уном? — сказав уламр.

Унів сміх вразив незнайомців і, мабуть, зменшив їхній страх. Тупі обличчя осяяла цікавість. Зур лагідно озвався:

— Чому б волоханям не укласти спілки з уламром і ва? Ліс великий, здобичі досить.

Він знав, що лісовики не розуміють його, але, подібно до Уна, вірив у силу людської мови. І він не помилився: волохані прислухалися до його слів з цікавістю, яка поступово переходила в довіру.

Зур замовк, проте лісовики все ще стояли, похилені вперед. Потім жінка щось пробелькотала, але в її белькоті теж відчувалися звуки людської мови. Ун знов засміявся і, кинувши зброю додолу, показав на мигах, що не збирається битися. Жінка теж засміялася хрипким, утробним сміхом, якому чоловік почав незграбно вторувати.

Потім уламр і ва рушили до мастикового гаю, взявши з собою лише кийки. Вони йшли поволі, часто приставали. Лісовики з трепетом стежили за їхнім наближенням. Двічі вони поривалися тікати, але сміх уламра втримав їх на місці. Нарешті четвірка опинилася за два' кроки одне від одного.

Хвилина була тривожна і відповідальна. На простацьких обличчях тубільців знов з'явилися страх і недовіра, їхні очі стали круглі, чола знову насупилися. Несамохіть чоловік підняв руку з гострою каменюкою, але Ун, розреготавшись, показав свою важку довбешку.

— Що може вдіяти камінчик волоханя проти замашного кия?

Ва додав протягло:

— Ун і Зур — не леви й не вовки!

Лісовики втихомирилися. Перший крок зробила жінка. Щось лопочучи по-своєму, вона торкнулася до Зурового плеча. Страшного нічого не сталося, і жінка остаточно переконалась, що їх не збираються кривдити.

Зур подав чоловікові шмат сушеного м'яса, той його жадібно з'їв. Ун пригостив жінку їстівними корінцями.

Ще задовго до кінця дня вони здружилися так, ніби разом прожили кілька місяців.

Лісовиків не лякав вогонь. Вони з цікавістю дивились, як полум'я лиже хмизняк, і скоро звикли до його тепла.

Надвечір повіяв холодний вітер. Небо було ясне й чисте, нагріта за день земля швидко прочахала, немов бажаючи віддати своє тепло далеким зіркам.

Уламр і ва раділи, дивлячись, як їхні нові друзі гріються навпочіпки біля багаття. Ця картина нагадувала мандрівникам вечори в рідному таборі. Та гуртом як-не-як було й веселіше.

Зур намагався розібрати слова й жести нових товаришів. Він уже знав, що чоловіка звати Ра, а жінка відгукується на ім'я Вао.

Зур усе допитувався, чи є в лісі інші люди і чи вони одноплемінники.

Мало-помалу ва навчився розуміти лісовиків, особливо коли вони допомагали собі на мигах.

Наступні дні зміцнили їхню приязнь. Ні чоловік, ані жінка не виявляли недовіри до хлопців. У їхній свідомості, ще примітивнішій, ніж Унова й Зурова свідомість, уже виникла звичка.

Вроджена сумирність і готовність до послуху змінялася в лісовиків люттю й жорстокістю лише у хвилини гніву чи страху. Вони скорялися перед силою безстрашного уламра і перед хитрістю обачного ва.

Гостротою чуттів лісовики не поступалися синові Тура. А крім того, вони, подібно до леопардів, бачили в темряві так само добре, як при денному світлі. Лазили по деревах вони не гірше за резусів і тонкотілів. Вони залюбки їли м'ясо, але не гребували також листям дерев і кущів, молодими пагонами, корінцями й грибами. Бігали чоловік і жінка не так прудко, як Ун, але могли змагатися з Зуром. Фізичною силою вони, може, й переважали ва, зате незмірно поступалися уламрові-велетню. Вони не мали іншої зброї, окрім гострих каменюк. Цими крем'яхами лісовики зрізали памолодь або деревну кору. Добувати й зберігати вогонь вони не вміли.

Колись дуже давно в пущах третинної епохи предки цих лісових людей навчилися вимовляти перші слова й грубо тесати крем'яхи. Їхні нащадки розселилися по всій землі. І доки одні з них навчилися користуватися вогнем, а інші мистецтву добувати його кресалом, поки кам'яне знаряддя вдосконалювалося в умілих руках, лісовики, розбещені ситою їжею і легким життям, так і залишилися на рівні своїх предків. Їхня мова, майже не змінившись протягом тисячоліть, лишалася примітивною. Навики не розвивалися. А головне, вони погано пристосовувалися до нових життєвих умов.

А проте лісовики успішно боролися з леопардами, пантерами, вовками і дхолями, які тепер рідко нападали на них. Умілі верхолази, вони були недосяжні для левів і тигрів. Невибагливі до їжі, лісовики рідко голодували і навіть узимку легко знаходили їстівні корінці й гриби. До того ж їм не доводилося потерпати від холоду, як уламрам, безплічкам, рудим карликам і кзамам, племенам, що мешкали по той бік гір, у країнах заходу і півночі.

І все ж лісовики, що населяли раніше багато лісів і пущ, поступово вимирали. Причина їхньої загибелі на сході і на півдні залишилася нез'ясована. Інші, дужчі племена, з тих, хто мав розвинутішу мову, хто вмів робити кращі знаряддя і користуватися вогнем, помалу відтіснили лісовиків з рівнин на плато. За останнє тисячоліття переможці лише двічі-тричі піднімалися сюди, але ніколи не осідали надовго. При їхній появі люди-лемури, пойняті жахом, забилися в лісові хащі. Це були часи суворих випробувань, спогад про які довго потьмарював потім свідомість лісовиків, передаючись від роду до роду.

Ра і Вао нічого не знали про це лихоліття. Вони були молоді й ні разу не постраждали від ворожої напасті.

Кілька разів, підходячи до краю плато, вони бачили внизу на рівнині вогні далеких таборів. Але пам'ять зберегла про це лише невиразний спогад, який ожив тепер перед вогниськом, розкладеним хлопцями.

З кожним днем Зур і Вао все краще розуміли одне одного. Ва довідався, що в лісі мешкали інші лісовики, і попередив про це товариша. Син Тура вислухав цю новину з притаманною йому безтурботністю. Уклавши спілку з Ра, він був певний, що йому не доведеться мати мороки з іншими лісовиками. Ті, звичайно, не зважаться вчинити наскок. Але Зур не поділяв цієї думки. Хоча він не помічав особливої войовничості за лемурами, — Ра і Вао на хижих звірів не полювали, — лісовики, чого доброю, можуть запідозрити їх в агресивних намірах.

Якось увечері, коли язички полум'я весело пожирали хмиз, Ра і Вао блаженно сиділи почіпки коло багаття і, навчені Зуром, розважались тим, що підкладали дрова. Мисливці настромили на рожен частину ланячої туші, і вона смажилася на вогні, ширячи смачний дух. Поруч на плескатому камені пеклися гриби. Крізь листя дерев витикалися роги молодика, викувані на зоряному небі.

Коли м'ясо й гриби засмажились, Ун віддав, частину лісовикам, а решту поділив навпіл з товаришем. Хоча цього вечора їхній притулок був не дуже надійним, люди відчували себе в безпеці. Табір оточували височенні дерева з гладенькими стовбурами. Для тигра такі дерева були недосяжні, а люди завжди встигли б видряпатися на них, перше ніж хижак кинеться в атаку.

Година була тиха й погідна. Недовіра більше не різнила суворих напівдиких людей, ладних гуртом відбити будь-який напад. Люди блаженствували в здоров'ї і в ситості

Зненацька Ун і Ра, а потім Ва здригнулися. Вітерець доніс незнайомий, ледь уловимий запах. Ра і Вао засміялися дивним сміхом. Уламр, стурбований, обернувся до Зура:

— До нас наближаються нові люди.

Ва й собі обернувся до жінки. Похиливши голову, вона вдивлялася в пітьму своїми зіркими очима. Зур торкнув її за плече і словами и знаками запитав, кого вона бачить. Запитання було поставлене ясно, і збагнути його можна було одразу. Вао, кивнувши головою, витягла вперед обидві руни і ствердно буркнула,

— Ун каже правду, — озвався сан Землі — Прийшли нові лісовики.

Уламр схопився на ноги. Ра майнув у зарості високої трави. Запала хвилина замішання. Унове обличчя виражало недовіру. Зур похнюпив голову. Ра спробував утекти, але Зур покликав його назад. На лиці лісовика з'явився вираз невпевненості. Він був явно розгублений. Ра поривався бігти назустріч одноплемінникам, але боявся розгнівити Уна.

По хвилі вагання син Тура схопив свою зброю і рішуче подався назустріч незнайомим запахам.