Печерний лев - Сторінка 22

Потім загін рушив у путь.

Дорога йшла багнистими, важкопрохідними землями.

Одначе надвечір Ун і Зур почали впізнавати місцевість.

Наступні два дні проминули без пригод. До базальтового пасма залишалося ще два дні. шляху. Зур вдавався до всяких хитрощів, щоб збити переслідувачів зі сліду.

П'ятого ранку на обрії забовваніли добре знайомі обриси базальтового пасма. З верху гори над закрутом річки було ясно видно його довгий гребінь, увінчаний зубцями. Ун, тіпаючись від лихоманки, викликаної втратою крові, дивився запаленими очима на темну масу базальту. Схопивши ва за плече, він пробурмотів:

— Ми знову побачимо нашого спільника!

Радісна усмішка освітила його змучене обличчя. Притулок, де вони з Зуром провели стільки спокійних безтурботних днів, могутній звір, зв'язаний з ними узами таємничої дружби, ясні зорі і тихі вечірні години біля багаття на високому майданчику перед печерою пронеслися в його уяві невиразними щасливими картинами. Повернувши до Джеї змарніле від лихоманки і втрати крові обличчя, син Тура сказав:

— У печері ми зможемо дати відсіч цілій сотні людей-дхолів!

Унові слова урвав тривожний вигук Ушр. Рука її показувала на пониззя річки. Обернувшись, усі виразно пси бачили вогневиків, вони простували по слідах на відстав ні семи-восьми тисяч ліктів.

Втікачі заквапилися вперед, наскільки їм дозволяла рани Уна та жінки-вождя. Треба було будь-що дістатися до базальтового пасма перше, ніж вороги наздоженуть їх.

Утікачам залишилося подолати відстань приблизна двадцять тисяч ліктів.

До середини дня половина дороги була позаду. Але вогневики виграли за цей час близько чотирьох тисяч ліктів. Видно було, як вони біжать по сліду, ніби зграя шакалів. Той, кого дхолі боялися найбільше, зовсім ослаб від ран. Вороги бачили, як він плентав, кульгаючи, позаду загону, і, передчуваючи легку перемогу, радісно вигукували.

На хвилю втікачі зупинилися. Запалені лихоманковим вогнем Унові очі дивилися на сина Землі з виразом болісної тривоги. Зненацька він ухопив Зура за плече, ніби намагаючись його утримати, поки не пізно, від фатального кроку. Але позаду почулися ворожі крики. Він озирнувся на Джею, подивився на своє закривавлене стегно, знову поглянув на ворогів, прикидаючи, скільки до них, і з важким зітханням відпустив плече другові. Зур кинувся в обхід базальтового пасма до лігва печерного лева, а Ун тим часом вів жінок і дітей до печери.

Розділ третій

ЛЕВ-ВЕЛЕТЕНЬ

Коли Ун і його супутниці опинилися нарешті біля печери, між ними й переслідувачами лишилося не більше двох тисяч ліктів.

Ун разом з Ушр опинились на майданчику. За ними полізла решта. Спершу підняли дітей, матері видерлися потім. Останні три жінки були ще на півдорозі, коли вогневики, надбігши, стали кидати в них свої загострені каменюки. Але каміння, кинуте здалеку, відскакувало від скель, не завдаючи жінкам шкоди.

Ун метнув у ворогів свого останнього дротика. Ушр та інші жінки засипали ворога градом каміння. Вогневика, ще надто нечисленні, щоб кинутися в атаку, відступили.

Коли ж наспів ворожий ар'єргард, було вже пізно: всі вовчиці щасливо добралися до верхнього майданчика.

Печера була зовсім неприступна. Лише одна людина — чоловік або жінка — могла одночасно забратися на вузький прискалок, а потім, ставши на плечі товариша, підтягнутися на руках до майданчика. Одного удару ратищем було досить, щоб урвати таку спробу і скинути напасника додолу.

Вогневики це одразу збагнули. Вони бродили вздовж базальтового пасма, сподіваючись знайти інший підхід до печери. Але довкола височіли тільки гладенькі, прямовисні скелі.

А втім, дхолі не дуже засмутилися. Вони знали: досить почекати кілька днів, і голод, а головне, спрага, віддадуть обложених до їхніх рук. Там, в ущелині, втікачам пощастило відірватись від переслідувачів і перемахнуши черев річку. Той же день, коли вони висунуться зі свого притулку, стане їхнім останнім днем.

Що можуть вдіяти одинадцятеро жінок і двоє чоловіків проти двадцятьох воїнів у розквіті сили?

Коли жінки опинилися в безпеці, Уж залишив на майданчику двох дозорців, запалив смолоскип і, заборонивши іншим іти слідом, спустився коридором до нижньої печери. Серце його стискалося від тривоги за товариша.

А що як печерний лев не впізнав Зура?

Не пройшовши й половини шляху, уламр почув глухий рик і наддав ходи. Ось і щілина, крізь яку вони з другом стільки разів дивилися на царя звірів. Нараз уламр полегшено зітхнув. Він побачив Зура поряд з хижаком, чиї очі блищали фосфоричним огнем, почув уривчастий схвильований подих величезного звіра.

— Печерний лев усе ще спільник сина Землі і сина Тура, — сказав молодий ва.

Радісне хвилювання охопило Уна.

— Люди-дхолі не пішли по Зуровому сліду? — запитав він.

— Вони не помітили, що син Землі збочив. Зур причаївся за валунами.

Величезний звір довго обнюхував Уна. Потім, заспокоївшись, ліг па землю й задрімав. Уламр озвався знову:

— Зур виходитиме з лігва лише ночами, разом з печерним левом. Він не зробить нічого проти вогневиків, поки Ун не вигоїть рани й не окріпне.

— Удень Зур ходитиме лише до мочарів. Мочарі зовсім поруч. Унові й жінкам потрібна вода, щоб пити.

Уламр тяжко зітхнув. Він думав про болота й джерела, про струмки й річки. Спрага, посилена лихоманкою від рани, мучила його. Не втримавшись, Ун промурмотів:

— Спрага палить Уна. Але він потерпить до вечора.

— Мочарі поряд! — повторив ва. — Ун повинен шити, щоб швидше одужати. Я дійду до мочарів.

Він подався до виходу. Хижак блимнув очима, але не відчув нічого підозрілого. Зур швидко дістався до мочарів. Дуже нерівна місцевість робила його невидимим для ворогів. Він напився спершу сам, потім опустив у воду бурдюк з оленячої шкіри, скріплений колючками. Бурдюк вміщав досить води, щоб напоїти кілька душ. Зур наповнив його водою й вернувся до печери.

Ун пив великими ковтками свіжу прохолодну воду, і йому здавалося, ніби сили знову вертаються до нього.

— Ушр теж поранена! — сказав він. — Решта нап'ється ввечері.

І уламр поніс бурдюк до верхньої печери. Коли Ушр втамувала спрагу, він дав кілька ковтків води Джеї.

Потому Ун влігся на долівці печери і проспав міцним сном аж до вечора. Прокинувшись, він відчув, що лихоманка спала, рани перестали кривавити. Коли над пущею запали сутінки, уламр вийшов надвір, щоб пильнувати за вогневиками. Вони розклали неподалік багаття і сиділи круг нього, раз у раз обертаючи голови, до базальтового пасма. Широкі обличчя виражали вперте завзяття.

Зморені довгою гонитвою, жінки, так само як і Ун, спали до пізнього вечора. Збудив їх не так голод, як спрага. Жінки дивилися на уламра очима, повними туги І страху, і думали про воду, принесену їм з глибини печери. Тільки Ушр і Джея дістали її. І довіра, яку досі мали ці істоти до сина Тура, змінилася у їхній душі неспокоєм і невпевненістю.

Ушр запитала:

— Куди пішов Зур?

— Зур принесе нам м'ясо і воду ще до ранку, — відповів уламр.

— А чому він не з нами?

— Ушр дізнається про це згодом.

І побачивши, що жінка-вождь дивиться в. пітьму, він додав:

— Ун один спускатиметься в глибину печери. Інакше всіх нас чекає смерть!

Ця загадкова фраза здивувала жінок, але вони не довго думали над нею: їм досить, щоб Ун подав надію. Суворе, сповнене нестатків життя навчило вовчиць стійко переносити голод і спрагу. Всі, навіть найменші діти, звикли до суворих умов і вміли терпеливо чекати.

Нічні світила бігли своїм одвічним тором. Люди-дхолі спали. Жінки, змучені тривогою, теж поснули. Ун дрімав, прихилившись до стіни.

Десь опівночі з темних надр печери долетів далекий клич. Уламр підхопився, запалив смолоскип Ь спустився вниз. Печерний лев з Зуром щойно повернулися з полювання: посеред лігва лежала туша великого оленя. Без-плічко відрубав від неї стегно і передав у щілину товаришеві. Потім подався до мочарів, захопивши з собою бурдюк з оленячої шкіри.

Коли Ун з'явився у верхній печері з водою і м'ясом, жінки завмерли з подиву, змішаного з забобонним захватом. У печері збереглося трошки хмизу, припасеного колись Уном і Зуром. Сходивши ще раз по воду, Ун розклав багаття і почав смажити оленину. Це було викликом і необачністю. Вартові вогневиків одразу ж побачили в печері світло і збудили вождя. Схопившись на ноги, він отетеріло втупився в огонь.

По недовгій розвазі вождь подумав, що в печері міг бути припас палива. Що ж до м'яса, смаженого на вогні, то це, мабуть, була якась тварина, забита втікачами під час гонитви. Якщо є другий вихід, то втікачі могли ним скористатися для втечі. А проте він послав кількох воїнів обстежити на всяк випадок базальтове пасмо з протилежного боку.

Обійшовши південну відногу масиву, ворожі воїни заходилися обдивлятися при світлі місяця численні розколини і тріщини, що прорізали базальтовий кряж. Проте їм пощастило відкрити лише вузькі щілини, неглибокі складки та кілька заглибин під навислими скелями. Кам'яний перехід, яким колись Зур рятувався від чорного лева, привернув їх увагу. Поминувши його, вогневики опинилися перед широким темним входом. Сильний звірячий дух ударив їм у ніздрі.

Воїни зрозуміли, що хижак неподалік, і зупинилися.

Тим часом їхні власні випари проникли до печери. Величезна постать лева стала при виході, громовий рик потряс повітря, і вогневики, нажахані, побігли геть, упізнавши в господарі печери найгрізнішого з усіх тодішніх хижаків.

По цьому випадку ворожий вождь остаточно переконався, що печера, де ховалися втікачі, не мала другого виходу, окрім того, який стерегли його воїни. Якщо у вождя й залишилися якісь сумніви, то в наступні дні вони всі розвіялися. Ун і жінки весь час показувалися на майданчику перед печерою. Отже, втеча з неї неможлива. Вогневикам треба запастися терпінням, стерегти і ждати. І тоді вони. влаштують справжню різню.

Ун швидко одужував. Лихоманка минула, рани почали гоїтися. Він учив жінок загострювати каміння, що правило їм за зброю. Зур, як і колись, постачав обложених м'ясом і водою. Він привчив печерного лева ходити з собою, і звір усе охочіше слухався людину. Зур угадував усі спонуки хижака, передбачав, як до обставин, його вчинки. Він так добре підмічав зміни настрою у звіра і так спритно пристосовувався до них, що лев зрештою прихилився до ва міцніше, ніж до тварини однієї з ним породи.

На восьму ніч Ун, спустившись униз, щоб узяти наготовлену Зуром воду і їжу, сказав йому:

— Рана загоїлася.