Печерний лев - Сторінка 25

Отже, він і сам став для племені чужим.

Особливо ненавиділи Уна жінки. Вони з лайкою відверталися від Джеї, коли та проходила мимо, а якщо їх було кілька, зустрічали злісним ремством появу чужинки. Навіть Унові сестри, дочки Гамли, цуралися її.

Особливо своє приниження Ун відчував увечері, коли вони усамітнювалися з юною вовчицею і ва. Він ледве стримував себе, щоб не спалахнути страшним гнівом.

Через кілька днів горда Унова душа обурилася. Він не шукав більше близькості з своїми родаками і вперто усамітнювався разом з Джеєю та Зуром. На ловах вони і також трималися осторонь від інших мисливців, якщо тільки прямий наказ Нао не змушував його діяти заодно з усіма. Він знову пропадав цілі дні в печерах, блукав берегами підземної річки і часто, скоряючись несвідомому бажанню, опинявся раптом перед розколиною, що вела в країну, так палко ним люблену.

Якось уранці Ун заходився шукати слід леопарда. Леопарди подостатком водилися в навколишніх лісах. Великого зросту, проворні і сміливі, вони нападали на оленів, сайгаків, онагрів і навіть на молодих бізонів. Нао не полював на леопардів, забобонно вважаючи себе в якомусь містичному спорідненні з цими гарними хижаками. Решта воїнів побоювалася їх, і мало хто з мисливців наважувався вступати в двобій з леопардом.

Ун довго блукав пущею, але ніде не знайшов слідів леопарда. Нарешті біля маленького струмка, що весело котив свої води по кам'янистому ложі, він наткнувся на свіжий слід.

Ун сховався серед папороті і завмер. У верхів'ї струмка під зеленим склепінням дерев виднілася невисока скеля, біля обніжжя якої зірке мисливцеве око розрізнило невелику заглибину, схожу на печеру. Якийсь звір дрімав спокійно біля входу, поклавши голову на простягнені лапи. Хоч до нього було далеко і під деревами панували сутінки, Ун одразу впізнав леопарда. Понад тисячу ліктів відокремлювало мисливця від звіра. Йому пощастило просунутися на цілих шістсот ліктів, перш ніж леопард прокинувся. Тільки коли Ун заглибився в зарості високої трави, кругла голова хижака повільно піднеслася і два жовто-зелених вогні спалахнули в сутіні лігва,

Ун припав до землі. Леопард довго нюшкував носом. Кілька хвилин його огняні очі уважно вивчали густі зарості трав і кущів. Потім голова хижака опустилася на лапи, і плямисте тіло знов знерухоміло.

Ун перечекав якийсь час, перш ніж рушити вперед. До мети йому залишалося покрити ще двісті ліктів. А потім йому можна буде кинути дротик. З цієї відстані дротик не завдасть смертельної рани, але поранений звір, як сподівався Ун, розпалившись гнівом, неодмінно кинеться в бій.

Слабий вітрець відносив убік запах мисливця. Ун заквапився, проповз ще п'ятдесят ліктів і сховався за деревом. Леопард знову звів голову і прислухався. Потім неквапливо звівся на рівні і вийшов з лігва, щоб краще розібратися в підозрілих запахах.

Раптово в чагарях почувся крик оленя, і струнка лань промчала під шовковицями. Леопард кинувся за нею.

Лань забігла під дерево, за яким сховався Ун. Мисливець вискочив і метнув у хижака дротик. Просвиставши в повітрі, дротик впився в карк хижакові. Леопард люто занявкав, але кинутися па людину не зважився. Вій гайнув у хащі папороті і пропав з очей.

Бажаючи уникнути раптового нападу хижака, Ун вийшов на відкриту місцину, тримаючи в одній руці кия, а в другій пращу.

Проїв леопард не збирався нападати на мисливця перший. Крізь густолистя він добре бачив людину і збирався зайти непомітно з тилу і кинутися на її спину.

Лють його потроху вщухала, він майже не відчував болю від рани. Хижак обійшов Уна по колу, але йому ніяк не вдавалося підійти до людини на відстань одного стрибка. Ун, помітивши серед листя плямисту шкуру, метнув дротик. Але дротик зав'яз у заростях папороті. Леопард відступив у глибину чагарів.

Тим часом у пущі з'явилися інші люди. Уламр відчував наближення цілого загону мисливців. Кинувши клич, Ун побіг навздогін за леопардом. Серед дерев замигтіли голови уламрів, услід звірові полетіли дротики, але жоден не влучив. Зненацька з нетрів виринула кремезна постать Куама. Змахнувши ратищем, він з силою кинув його в леопарда. Ратище вп'ялося в бік звірові. Хижак високо підскочив і обернувся, ладен боронити своє життя. Але Куам зник. Решта мисливців теж пропала. Один Ун залишився на видноті.

Леопард більше не вагався. Трьома стрибками він опинився перед сином Тура і кинувся на нього. Удар здоровенної довбешки зупинив хижака і кинув на землю. Наступний удар влучив прямо по масивному черепу звірові, і леопард гупнув без духу додолу.

Ту саму мить з-за дерев вигулькнув Куам, а за ним інші мисливці. Спершись на кия, Ун дивився, як вони наближалися. Він був певний, що мисливці почнуть захоплюватися його силою. Тепле почуття спорідненості з цими людьми охопило його. Але обличчя уламрів виражали лише відчуження. Один мисливець, що не відставав школи від Куама, як Зур від Уна, вигукнув улесливо:

— Куам переміг леопарда!

Схвальні вигуки підтримали його. Куам стояв перед забитим леопардом і показував на ратище, встромлене в бік звірові.

Ун обурився:

— Це не Куам переміг леопарда!

Уламри злорадно засміялися, показуючи на ратище. Мисливець, що озвався перший, вів далі:

— Це Куам! Ун тільки добив звіра.

Син Тура підняв довбешку. Гнів вирував у його грудях. Він гукнув презирливо:

— Що таке леопард? Ун переміг рудого звіра, тигра і людей-дхолів! Один тільки Нао такий самий дужий, як Ун!

Куам не відступив. Він знав, що мисливці підтримують його.

— Куам не боїться ні тигра, ні лева!

Гіркий сум охопив Уна. Він відчув себе чужим серед цих людей одного з ним племені. Схопивши здобич, він кинув її на землю до ніг мисливцям:

— Ось! Син Тура не зніме руки на уламрів! Він дарує їм леопарда!

Мисливці більше не сміялися. Вони зі страхом дивилися на могутню постать і замашну довбню сина Тура. Вони визнавали його силу, рівну силі великих хижаків. Але вони ненавиділи Уна за. цю силу і відкидали його великодушність.

Ун вернувся до табору з душею, повного гіркоти а огиди. Підійшовши до порфірового стрімчака, він побачив Джею. Вона сиділа, скорчившись, біля великого каменя. Побачивши Уна, Джея підвелася з жалібним зойканням: цівка крові текла по її щоці,

— Джея поранила собі личко? — запитав син Тура, поклавши руку на плече подрузі.

— Жінки кидали каміння, — відповіла вона тихим голосом.

— Вони кидали каміння в Джею?

Молодиця кивнула головою. Дрож охопив уламра. Вів побачив, що табір безлюдний, і запитав:

— А де ж вони?

— Не знаю.

Ун похнюпив голову, похмурий і пригнічений. Горе, що сповнювало його душу, стало нестерпним. Він збагнув, що де хоче більше жити разом з уламрами.

— Чи Джея хотіла б вернутися до вовчиць разом з Уном і Зуром? — запитав він тихо.

Вона звела на нього великі очі, в яких крізь сльози засвітилася радість. Сором'язлива і сумирна на вдачу, Джея страждала, живучи серед чужих. Вона мовчки терпіла ворожнечу і зневагу жінок, Зажурена тим, що ледве розуміє мову уламрів. Вона не сміла скаржитися чоловікові і, мабуть, і цього разу не заїкнулася б ні уловом, якби Ун не запитав її. Ще не вірячи своєму щастю, молодиця гукнула:

— Джея ніде туди, куди піде Ун!

— Але вона хотіла б жити зі своїм племенем?

— Авжеж, — прошепотіла вона.

— Тоді ми вернемося на береги великої річки!

Зітхання полегкості вихопилося з грудей Джеї. Вона тихо схилила голову на плече своєму чоловікові.

Коли Зур повернувся ввечері з печер, син Тура відвів його вбік від табору, який уже наповнився воїнами к жінками.

— От що! — сказав він різко. — Ун хоче знову побачити вовчиць, печерного лева і базальтовий кряж!

Зур подивився на свого товариша туманним поглядом, і усмішка осяяла його обличчя. Він знав, що Ун страждає, живучи серед уламрів. Та й у самого Зура була важко на душі.

— Зур буде щасливий вернутися в базальтову печеру.

Слова товариша розвіяли останні Унові сумніви. Він підійшов до Нао, що відпочивав віддалік, у затінку порфірового виступу, і сказав:

— Уламри не люблять сина Тура. Він хоче знову піти по той бік гір. Він житиме з племенем жінок-вовчиць і стане спільником уламрів.

Нао слухав Унову мову мовчки. Він любив сина, але знав про неприязнь, яку відчували до нього уламри, і передбачав у майбутньому невпинні чвари і сварки.

— Плем'я невдоволене тим, що Ун віддає перевагу чужим! — сказав він нарешті. — Воно не вибачить йому цього, якщо Ун житиме з племенем. Проте уламри шанують спільників. Вони билися разом з безплічками. Вони перестануть ненавидіти Уна, як тільки він покине їх. А наступною весною Нао приведе уламрів по той бік гір. Вони оселяться на нагір'ї, а вовчиці залишаться на рівнині. Якщо під час холодів уламри спустяться вниз, вони не полюватимуть на Унових землях. Тоді спілка буде міцна й непохитна.

Вождь поклав руку на плече хлопцеві і додав:

— Син Тура став би великим вождем серед уламрів, якби не віддавав перевагу безплічку перед чоловіками, а чужинці перед жінками племені.

Ун визнав силу цих мудрих слів. Але він ні за чим не шкодував. Зур і Джея були йому дорожчі і ближчі за жорстокосердих і вороже настроєних родаків. Тільки розлука з Нао боліла йому.

— Ун приноситиме синові Леопарда зуби звірів і блискучі камінчики, — сказав він голосом, тремтячим від хвилювання.

Споночіло. Тиха журба сповнювала серце обох мужів, їхні душі так були споріднені між собою, але якими різними були їхні долі! Обидва провели юність у далеких скитаннях і мандрах. Вони звершили великі подвиги і перемогли могутніх ворогів. Але в нагороду за ці подвиги плем'я уламрів обрало Нао своїм вождем, а сина його зробило вигнанцем.

Епілог

Два Дні тому пара махайродів поселилася серед скель, за триста ліктів від печери, яку займали вовчиці. Жінки добре знали силу, підступність і зухвалість цих лютих хижаків. Жодна не зважувалася вийти надвір.

Минулої ночі махайроди довго шастали круг печери. Іноді вони підходили так близько, що чути було їхній хрипкий, переривчастий подих. Тоді жінки починали кричати і жбурляти в хижаків загострені каменюки. Але каміння, кинуте з-за валунів і завалів, зведених в каміння, гілля і колючок перед печерою, не досягало цілі Зрештою інша, легша здобич відвернула увагу хижаків. Але протягом наступного дня то самець, то самиця по черзі верталися до печери і спостерігали двоногих загадкових істот.

Наближався сезон дощів.

Збившись у купу позаду завалів з каміння і колючих гілок, жінки тужливо думали про велетня уламра, переможця людей-дхолів.

Син Тура зі своєю замашною довбнею і гострими дротиками, звісно, зумів би прогнати страшних хижаків.

Здобич, здобута махайродами напередодні, очевидно, не вдовольняла неситих хижаків, і вони з'явилися до печери задовго до смерку.