Перша світова війна - Сторінка 2

У західній половині Монархії німецькі "австрійці" панували не лише над слов'янами на півночі (чехи), північному сході (поляки та рутени) і півдні (словени та серби), але й на італомовних землях на південних схилах Альпів, яких жадало нове Італійське королівство. На відміну від суворих мадярських попихачів Будапешту, помірковані бюрократи Відня намагалися терпимо ставитися до їм пілеглих національностей та надавали останнім права, рівні з німцями. Це в результаті геть паралізувало урядові механізми Відня та змусило імператора правити декреами. Багатюща суміш культур, безперечно, перетворила Відень на місто з унікально жвавим і блискучим розумовим і художнім життям, але віденська інтеллігенція дивилася в майбутнє з неспокоєм та інколи — з відчаєм.

Германія

І, наостанок, імперська Германія, наскладнійша й найпроблемніша держава з низ усіх.

Об'єднання Германії у 1871 р. створило націю, яка суміщувала економіку, найдинамічнішу в Європі, з режимом, що багато в чому ледве вишпортався з феодалізму. Династія Гогенцолернів правила Прусією за допомогою бюрократії та армії. Ті обидві набрані з лав "службових дворян" (Junkers, юнкери), що походили головне зі східних областей країни. Юнкерам гидувало саме існування Рейхстагу (парламенту), який невдало важив на владу ще з середини XIX століття. У новоз'єднаній імперії Рейхстаг представляв усі верстви германського населення, що побільшилося: аграрних консерваторів з величезними маєтками на сході, промисловців півночі та заходу, баварських фермерів–католиків півдня та, дедалі міцніше з розвитком економіки, промислові робочі класи долин Рейну та Руру, з їхніми лідерами–соціалістами. Рейхстаг голосував за бюджет, але уряд призначався монархом, кайзером, і монарху звітував. Канцлер був головним посередником між Рейхстагом і кайзером. Отто фон Бісмарк, хто першим тримав цю посаду, використав уповноваження, надавані кайзером, аби підкорити Рейхстаг власній волі. Його наступники були хіба посильними, що повідомляли Рейстагу вирішення Кайзера та маніпулювали парламентом, аби забезпечити схвалення бюджету. Самому кайзеру вони видавалися кимсь на подобу хатніх лакеїв, малозначними поряд з головою Генерального штабу.

В таких умовах особистість кайзера набувала крайньої ваги та значення. Тож на біду не тільки для Германії, ба й усього світу, на цей час дім Гогенцолернів призвів Вільгельма II. В ньому втілилися три риси, що можна назвати характерними для тогочасної германської правлячої еліти: архаїчний мілітаризм, роздуті амбіції та невротична підозрілість.

Установчо мілітаризм виявлявся в панівній ролі, яку армія грала в культурі старої Прусії. В Прусії вона головувала і багато в чому вона Прусію і створила; багато в чому подібно як перемоги армії над Австрією та Францією створили нову Германську імперію. В новій Германії армія соціально передувала, як то було в старій Прусії — домінування те просякало всі класи через обов'язкову трирічну загальну військову службу. Буржуазія набувала жаданого права носити уніформу, вступаючи до резерву, та охоче мавпувала звички військової еліти юнкерів. На нижчому рівні, відставні сержанти та прапорщики передували у своїх місцевих громадах. Кайзер завжди з'являвся у формі, яко Верховний воїтель, в оточенні військовиків. За кордоном їхній мілітаризм, з його безперервними парадами та святкуваннями перемог 1870 року, здавався радше кумедним, аніж загрозливим; таким би міг він буть і насправді, якби не був пов'язаний з другою рисою — амбіцією.

Сам Бісмарк, створивши Германську імперію, був уконтентований просто підтримувати її існування, але покоління наступників не так легко вдовольнялося. В них були всі причини важити на більше. Германія становила націю більше шестидесяти мільйонів людей, покріплену величним спадком у музиці, поезії та філософії. Її вченим, інженерам та мудрецям (не кажучи вже про солдатів) заздрив весь світ. Її промисловці вже перегнали Британію у видобутку вугілля та виробництві сталі, та разом з ученими початкували нову "інустріальну революцію", засновану на хімії та електриці. Німці пишалися своєю унікально вищою культурою, яка тримала рівновагу між деспотичним варварством східних сусідів та занепадницькою демократією Заходу. Однак, всередині цієї бучної, багатіючої та успішної нації зріла глибока розколина, що тільки поглиблювалася з нагромадженням здобутків і статків.

Зростання німецьких промислових галузей збільшувало число і вплив робітничого класу, чиї лідери, хоча й уже не революційні, дедалі сильніше наполягали на розширенні демократії та скасування суспільних привілеїв. Їхня партія, соціал–демократи, на 1914 рік стала найбільшою в Рейхстазі.

Маєтні класи мали свої суперечки, головним чином між землевласниками сходу та промисловцями заходу, але замирялися з огляду на спільну справу проти того, що ім виділося, як загроза соціалістичної революції. З початку ХХ століття вони взялися протидіяти тій "політикою поступу", заснованій на твердженні "національної величі". З кайзером на чолі, германські політики правого крила почали вимагати для Германії статусу не тільки Великої країни, але й Держави світового значення, Weltmacht. Єдиним суперником у цьому рангу була Британська імперія; але — якщо вона хотіла конкурувати з Британією — Германії потрібна була не тільки велика армія, але й велика фльота.

Нагромадити кошти на створення такого флоту можна було тільки через велику пропагандистську кампанію; а пропаганда ставала дієвою, тільки якщо Англію зобразити наступним затятим ворогом, що його німці мусять подолати, аби опосісти місце, яке вони вірили належало їм по праву.

Союзи–суперники

Німеччина вже бачила себе в оточенні ворогів. Коли Бісмарк створив Германську імперію в 1871 році, він дуже добре знав, що природним відгуком її сусідів буде об'єднатися проти неї, і він поклопотався, аби того не трапилося. Францію, з доброї причини, він вбачав непримиренною, хоча б уже тому, що та була змушена віддати свої провінції Ельзас і Лотарінгію. Тож він намагався укоськати її, заохочуючи колоніальні амбіції, які зіткнули б її лобами з Британією; та забезпечив, що вона не знайшла би союзників між інших держав Європи, зав'язавши останніх до власної системи альянсів. З Двоїстою монархією не виникало труднощів. В облозі внутрішніх проблем, вона була щаслива укласти Двоїстий союз з Германією в 1879 р. Її власним природним ворогом була новооб'єднана Італія, що важила на італомовні землі на південних схилах Альпів та на побережжі Адріатики, що все ще лишалося в руках Австрії; але Бісмарк зв'язав їх обох у Троїстому союзі, підтримавши італійські територіальні претензії проти Франції та її середземноморських володінь.

По тому залишалися дві флангові держави, Росія та Англія. Росія могла би стати, коли б дати їй шанс, грізним союзником Франції. Бісмарк твердо вирішив її такої можливості позбавити. Він ретельно плекав дружбу з нею та приєднав Росію до своєї "системи" через угоду 1881 року, що була потім поновлена у вигляді "Відновної угоди", по шести роках. Щодо Англії, Франція та Росія були її природними супротивниками, тож сильна центральна держава, що мала б стримувати тих обох, дуже пасувала британським державцям. Єдине, чого Бісмарк мав добру причину боятися, була війна на Балканах між Австрією та Росією, що розбурило би баланс, з таким клопотом встановлений. На Берлінському конгресі в 1878 р. він проштовхнув угоду, що поділяла Балкани на сфери впливу між Росією та Двоїстою монархією, та надав останній "протекторат" над більшою частиною найпівнічної і бунтівливої оттоманської провінції, Боснії–Герцеговини. Ця угода призвела до тривожного миру, що протривав до кінця століття, але бісмаркова "система" почала розвалюватися задовго до того.

Наступникам Бісмарка, з цілого жужма причин, забракло поновити угоду з Росією, таким чином лишивши ту відкритою до союзу з Францією. Це було страшною помилкою. Для Росії нова могутня Германія, якщо не була союзницею, то становила загрозу — таку, що їй можна було протистояти тільки військовим альянсом із Францією. Тим більше, що Франція становила джерело рясного інвестиційного капіталу, якого Росія потребувала, аби фінансувати оновлення своєї економіки. Отож у 1891 р. дві держави склали союз, Двоїсту Антанту, аби протистояти Троістому союзу, і групи–суперниці ночали змагатися у підсиленні військової могутності.

Британців спершу стривожив альянс межи її традиційними супротивниками, а динаміка міжнародних стосунків нормально диктувала би союз з Німеччиною, як природний наслідок.Те, що цього не сталося, почасти пояснюється традиційною англійською неохотою зав'язуватися в будь–які заплутані континентальні альянси, а почасти — надзвичайно незграбною германською дипломатією.Більш важливим за ті два, однак, стало вже згадане німецьке вирішення — збудувати флот, здатний кинути виклик британській владі на морях.

Зважаючи, що Германія вже мала найпотужнішу армію в світі, не було зразу очевидно — принаймні для англійців — нащо Германії взагалі знадобилася ще й океанська фльота. Досі, не зважаючи на промислове суперництво, британські стосунки з Німеччиною лишалися радше дружніми. Але відтак за якісну й кількісну вищість у кораблях почалися "морські перегони", що поступово змінили британську суспільну думку. На 1914 р. Англія рішучо вирвалася вперед, вже хоча б тому, що була готова приділяти більше ресурсів на суднобудування і не мала потреби, як німці, витримувати тягар гонки озброєнь ще й на суходолі. Але Англію не полишав клопіт не стільки щодо флоту, який Германія вже збудувала, як щодо того, який вона ще може зладнати — особливо якщо успішна війна надасть їй військову гегемонію над Континентом.

Тому Британія замирялася зі звичними суперниками. У 1904 р. вона владнала незгоди з Францією в Африці, встановивши стосунки, що стали знані як l'entente cordiale ("сердечна згода" — Пер.) . Лишалася ще Російська імперія, чия південна експансія до кордонів Індії тривало не давала спокою вікторіанським політикам, і підштовхнула англійців у 1902 році скласти формальний союз, перши за майше сто літ, з Японією, що набирала сили. Трьома роками пізніше Росія зазнала поразки у війні з Японією та ступила на край революції, тож у 1907 р.