Перша світова війна - Сторінка 3

вона залюбки склала угоду з Британією щодо спірних кордонів Персії та Афганістану, таким чином створивши "Троїстий союз". Поза Європою, Британія пильнувала лишатися у дружніх стосунках зі Сполученими Штатами. Американський апетит до морської експансії, розгорівся від перемоги над Іспанією в 1899 р. та анексії володінь тої на Тихому океані, але британські політики розуміли, що велетенські ресурси Америки значать — сутички з нею треба уникати будь–якою ціною. Отож традиційні суперечки було приборкано, практично повністю відмовившись од присутності британської фльоти у Західній півкулі та ретельно плекаючи гармонію британської та американської еліти, базовану на "англо–саксонській" спорідненості та спільних політичних цінностях.

Хоча Британія не кріпила формальних союзів, крім Японії, німці жалілися, що англійці плетуть сітку, аби зловити й поневолити їх, і стосунки дедалі погіршувалися. У 1911 р., коли німці намірилися втерти носа французам — кинути виклик їхньому впливу в Марокко, влаштувавши флотові маневри коло Агадіру, британці відкрито стали на бік Франції. Багато хто в Англії та Німеччині почали вважати іншу країну природно ворожою, а війну між ними — неминучою.

Але, коли війна таки вибухнула трома роками пізніше, сталося це на іншому боці Європи, на Балканах, як сам Бісмарк похмуро передрік.

Балканська криза

Без заспокійливої правиці Бісмарка, стосунки між Австро–Угорщиною та Росією занепали так само гірко, як в Англії з Німеччиною. Проміж балканських держав австрійців більш за все тривожила Сербія, особливо тому, що їхній протекторат над Боснією–Герцеговиною ставив багатьох сербів під австрійський контроль. У 1903 р. заколот у Белграді повалив династію Обреновичів, яка трималася курсу погодження з Двоїстою монархією, та встановив натомість режим, що стояв на розширенні меж Сербії через звільнення сербів, підпалих чужоземній владі — насамперед тих, що в Боснії. Через п'ять років Австрія формально анексувала Боснію–Герцеговину, аби полегшити контроль над тими провінціями. Сербський уряд відповів на це, створивши відкритий "визвільний рух" для боснійських сербів з таємним терористичним угруповуванням "Чорна рука", агентів якої тренували й підтримували однодумці в сербській армії. В той же час, Сербія, з російської намови, стала в голові формування "Балканської ліги" сукупно з Грецією, Болгарією та Чорногорією. Ліга присягалася остаточно вичавити турків з півострова. Слушна їм нагода настала в 1912 р., коли турки заопікувались, обороняючи свої володіння в Лівії від нападу Італії. Італійський уряд плекав грандіозні амбіції (наперед Мусоліні поколінням пізніше) — повернути бучну велич Рисмької імперії. У Першій Балканській війні того року балканські союзники вигнали турків геть з усього півострова, крім клаптя землі під Адріанополем. У другій війні наступного року союзники–переможці чубилися між собою за розподіл здобичі.

Внаслідок цих двох воєн територія та населення Сербії подвоїлись, а заміри було стокрот заохочено. Але ж у Відні переважали страх і прикрість: страх од вочевидь необорно навального походу Сербії, що притьма заохочувало слов'ян–дисидентів в обох половинах Монархії; та прикрість од власної неспроможності дати сьому будь–якої ради. Отоді ж бо 28 липня 1914 року наступника трону Габсбургів ерц–герцога Франца Фердінанда в Сараєві, столиці Боснії–Герцеговини, забив Гаврило Принцип, підліток–терорист, навчений та озброєний сербською "Чорною рукою".

2. Незабаром війна

Криза 1914 року

Криза, яку зчинило вбивство ерц–герцога, попервах здавалася не гіршою за десь півдюжини попередніх, що виникали на Балканах з 1908 року на Балканах та мирно владналися за втручання Великих держав. Але тепер австрійці затялися остаточно роздавити сербського ворога. Вони висунули ультиматум, який за прийняття перетворив би Сербію на край, підлеглий Двоїстій монархії. Такого росіяни не стерпіли б, і австрійці те розуміли; тож перед тим, як оголосити вимогу, отримали від Берліну що називається "карт–бланш", запевнення в германській допомозі на випадок війни. Видавши такий порожній чек, германський уряд знав, що ризикує щонайменше європейською війною, але на сей час така війна в Берліні вбачалася чи не вповні неминучою. Військові лідери Германії розраховували що, чим раніше — тим краще, поки Росія ще не доповідно оклигала від поразки 1905 року, аніж трьома роками пізніше, коли закінчиться будівництво велетенських залізниць, профінансоване Францією, та запрацює програма мобілізації, що вивело б Росію в якісно іншу клясу військової сили. Сама Франція переживала фазу войовничого націоналізму після Анадірської кризи, та військово й психологічно була готова до війни. В Росії панслов'янські суспільні погляди сильно наполягали на війні, хай навіть уряд надто добре знав, наскільки слабка не лише армія, ба й режим у цілому, вже струшений в 1905 р. революцією, відлуння якої ще не завмерло. Що стосується англійців, їх інтерес до балканських справ був мізерний, а власні домашні негаразди — незчисленні; але якщо навернеться на Європейську війну, вони навряд чи стояли б осторонь, спостерігаючи, як Франція зазнає поразки від Германії. Тим пак від Германії, багато чиїх публіцистів не так давно визначали Англію своїм головним ворогом, від Германії, для якої перемога в Європі була тільки приступкою настановитися не тільки великою, а й Світовою державою.

У липні 1914 року Європа тож хилиталася на краю війни. Аби зрозуміти, чому вона шкопиртнула в прірву, ми тепер мусимо поглянути на інші дві частини, складові для Клавзевіцевої трійці: дії військовиків та пристрасті народів.

Стан військ на 1914 рік

Німецькі перемоги 1866–70 рр. відкрили нову главу у військовій та й політтичній історії Європи. Германський тріюмф загально бачили наслідком двох чинників, стратегічного і тактичного. Перший чинник — здатність Германії розгорнути на полі бою сили, значно більші, ніж були спроможні супротивники, і це з двої причин. Одна — розвиток залізниць і телеграфу, що вможливив швидке висування до театру бойових дій беспрецедентного числа людей. Друга — впровадження загального призову в мирний час, що забеспечувало не тільки наявність тих людей, але й те, що вони були вповні навчені й могли бути швидко мобілізовані в разі потреби. Такі армії — а на 1871 р. німецька, наприклад, уже перевищувала мільон солдатів — вимагали безприкланого рівня організації, що був завданням командного складу, чільник якого насправді ставав головнокомандуючим усіма силами. Це також вимагало передачі командних повноважень, що накладало нові обв'язки на офіцерів середньої та нижчої ланок. Битви більше не можна було вести й вирішувати на очах єдиного командуючого генерала. Бої могли поширюватися, як це було в Русько–японську війну на багато десятків миль. Розташувавши сили на полі бою, головнокомандуючий далі міг тільки сидіти у своїй штаб–квартирі на багато миль позаду лінії фронту та сподіватися на краще.

Таке розпоширення фронту підсилював другий фактор — розробка далекобійного озброєння. Введення затворів та гвинтової нарізки для піхотної зброї подовжили віддаль та точність стрільби настільки, що про фронтальні атаки не могло бути би й мови, якби одночасні зрушення в артилерії не забезпечували їм вогневу підтримку. З 1870–х віддаль вогню величезно збільшилася. На 1900–ті всі європейські армії були озброєні піхотними рушницями з прицілом до 1000 ярдів (~ 914 метрів) і вбивчо точними на половині тої відстані. Польові гармати, здатні робити до 20 пострілів на хвилину, тепер було устатковано прицілами до п'яти миль. Важка артилерія, яку досі використовували тільки для осадної роботи, зробили мобільною на залізницях і дорогах, і вона могла бити по цілях на відстані більше 25 миль. Армії, таким чином, потрапляли би під вогонь задовго до того, як навіть побачать ворога, не кажучи вже атакують його позиції.

У новаторській праці операційного аналізу La Guerre future ("Майбутня війна"), виданій у 1899 р., польський автор Іван Блох (Ivan Bloch) обрахував: у війнах , що ведуться з таким озброєнням, наступальні операції внеможливляться. Битви швидко вироджуються у кривавий безвихідний затор. Кошти на утримання велетенських армій у полі карколомно й невтримно ростуть. Економіки войовничих держав перенапружуються, і внаслідок — тягар, накладений на цивільне населення, всюди призводив би до революцій, що їх маєтні класи Європи почали жахатися. Книжка настільки точно провиділа хід і результат Першої світової війни, що наступні історики чудувалися, чому в той час до слів тих не прислухались. Але через пару літ по виходу книжки, пройшли дві війни, які показали що, хоча нові озброєння справді спричиняють до страшних втрат, рішучі битви все ж можливо вести та в них перемагати. В Південній Африці у 1899–1902 рр., не зважаючи на вміння та звитягу бурських стрілків, англійці зрештою перемогли у війні та приборкали землі — багато в чому завдяки кавалерії, чию кончину роками були пророчили й передрікали військові реформатори. Ще значніше, у 1904–5 рр., у війні, що з обох боків велася наймодернішою зброєю, японцям вдалося, поєднавши вмілу тактику піхоти й артилерії з самогубчою відвагою військ, завдавати росіянам поразки за поразкою та змусити їх запросити миру. Урок, узятий з цього європейськими арміями, був у тім, що перемога і зараз можлива для сучасно озброєних армій, чиї солдати не бояться смерти. Але наступний урок — перемога мала бути швидкою. Кампанія, що протривала трохи більше року, призвела до революції в Росії та поставила Японію на край прірви економічного колапсу. Прогноз Блоха, що жодна нація не зможе довго витримати воєнні дії в яких зайняті (словами Альфреда фон Шліффена, начальника Германського генштабу) "армії з мільйонів людей, що коштують мільярди марок", було сприйнято всім серцем. Всі держави Європи готувалися до швидкої війни, бо не могли реалістично зважати на ведення довгої; а єдиним шляхом скоротити війну було — атакувати першим.

"Гонка озброєнь"

У першій декаді ХХ століття європейські держави були зайняті конкурентною модернізацією збройних сил, що отримала доста неточну назву "гонки озброєнь".