Перша світова війна - Сторінка 8

Але ж тут ловко відкрився для них зручніший театр воєнних дій, коли наприкінці жовтня, Оттоманська імперія вступила в війну на боці Германії.

Дарданельська та Салонікійська кампанії

В склад головних діючих осіб на Європейській арені входила й Оттоманська імперія (чи коротше "Туреччина"), чию роль ми ще не розглянули. Після ста літ занепаду, поразок і приниження, де вона вижила переважно тому, що європейські держави вважали її існування необхідним, аби зберегти баланс у Східній Європі, в 1908 р. владу в Туреччині захопила група молодих офіцерів (так звані "Турченята"). Вони важили на модернізацію архаїчного державного і економічного устрою та відновлення національного престижу. Вони відвернулися від мусульманських традицій Оттоманської імперії, відмовились од її неозорих меж в Африці й Аравії на користь компактної етнічно однорідної Туреччини, що виключило б іноземні елементи — грецький, вірменський — на своїй власній землі, та дозволило б спонсорувати пантюркістський рух. Рух, який звільнив би й об'єднав тридцять мільйонів етнічних турків Кавказу, жителів півдня Росії та Центральної Азії під єдиною владою.

Росіяни спостерігали появу цього нового режиму із зрозумілою тривогою, тим більше загостреною, що в Німеччині він знайшов раду підтримку. Німецькі капітали затопили країну, як повінь, особливо охоче гроші давали на розвиток залізниць.

Німецькі дипломати заправляли в Константинополі, що років сто тому був Британською вотчиною, німецькі офіцери допомагали навчати і переозброїти турецьку армію — хоча й не встигли вберегти її від принизливої поразки в Першій балканській війні 1912 р. У Турецькому воєнно–історичному музеї в Стамбулі ще й досі стоїть осібна часовня, споруджена на честь німецьких наставників.

Британців це ніяк не турбувало. Закріпившися в Єгипті в 1880–х, вони облишили невдячну справу підпирати турків, як бар'єр проти російської експансії. Вони попервах навіть убачали в німецькій присутності корисну противагу Росії. Коли остання стала союзницею, протоки, що зв'язують Середземне море з Чорним (через них проходила третина всього російського експорту), набули нової стратегічної ваги. Але ж і тоді вважалося, що англo–французького контролю в Середземномор'ї вистачить, щоб гарантувати безпечне проходження суден. Крім того, якщо німці заправляли турецькою армією, англійці були подібно впливові в турецькій фльоті. Два сучасні лінійні кораблі будували для неї на англійських верфах, і в серпні 1914 р. вони були готові до спуску на воду. Але з початком війни британський уряд втрутився та перекупив судна для себе, чим і відчужив своїх прибічників у Константинополі. Звісна річ, турки тоді тільки–но уклали з Німеччиною угоду, направлену проти Росії, так що не могло бути ніякої гарантії, що кораблі не потраплять до рук німцям. Інцидент можливо, було би забуто, якби в самі перші дні війни двом німецьким військовим кораблям Goeben і Breslau не вдалося уникнути англійських переслідувачів в Середземному морі. 12 серпня вони стали на якір у Константинополі. Їх похмура присутність, сукупно з приголомшуючими успіхами германських армій на всіх фронтах, напоумила турецький уряд оголосити війну Росії — і 29 жовтня німецькі судна, відтепер під турецьким прапором, обстріляли Одесу, порт на Чорному морі. Тоді ж турки перейшли в наступ проти росіян, атакувавши на Кавказі, іісторичній арені турецько–російських змагань. Нерозсудливо було робити це на початку зими, що явно засвідчили турецькі втрати — 80 000 загиблих у наступні три місяці.

В Англії дипломатична поразка не зчинила ляменту. Цілком можливо, що британські політики свідомо такого й прагнули. Ветха Оттоманська імперія була їм корисніша як жертва, ніж як залежна союзниця. Департамент колоніальних справ та Індійський відділ здавна бачили в азіатських володіннях Турції законну здобич для Британської імперії. Королевська фльота, недавно почавши перехід од вугілля до нафти, накинула оком на нафтоочисні заводи Басри на краю Персидської затоки. Замавши Туреччину ворогом, Британія могла тепер узаконити сумнівну окупацію Єгипту, перетворивши її на повний протекторат. Лондон почувався настільки самовпевненим, що пообіцяв віддати Константинополь (який протягом 100 минулих років слугував бастіоном британської безпеки) росіянам, своїм новоспеченим союзникам. Все ще вважалося, що Туреччина, чиє політичне життя було зосереджено в Константинополі, легко піддалася би тиску британських морських сил. Для цього потрібно було тільки опанувати прохід через Дарданели — задачу ніхто не вважав заважкою; і на початку 1915 р. до цього повним ходом велася практична підготовка.

Дарданельська кампанія розпочалася в січні 1915 р. за проханням росіян. На них важко насідали, і Росія зажадала "демонстрації сили" проти Константинополя, щоб полегшити турецький тиск на Кавказі. У Вайтхолі ііснували впливові сили, що завжди сумнівалися, чи мудро втручувати англійську армію в сухопутні кампанії в Західній Європі замість використати морську силу Британії на блокаду ворога, а фінансову міць — на підтримку континентальних союзників. Саме така стратегія добре прислужилася їм в Наполеонівських війнах.

Тепер–то якраз їм трапилася слушна нагода — особливо тому, що армії не вдалося забезпечити розв'язку на Західному фронті, чого від неї так упевнено чекали. Уїнстон Черчіль, молодий Перший лорд Адміралтейства, закликав до Дарданельського походу, розсипаючи перли незрівнянного красномовства. Його колега з Департаменту воєнних справ, лорд Кітченер, солдат імперії, що ледь не все життя провів на Близькому Сході, теж схилявся до того. З одного боку, це відновило би шляхи в Росію, звільняючи ту до експорту пшениці, що становила життєву частку її економіки. З іншого, відкривалися "бічні двері" через Балкани на поміч сербам, які все ще успішно опиралися австрійським атакам; а Болгарію та Грацію, колишніх союзників Сербії по Балканських війнах, можливо було б спробувати переконать також надати допомогу. Надії на Болгарію, звісна річ, були вилами по воді писані. Зазвичай неприязна до Сербії, у Другій балканській війні вона ще й поступилася тій землями в Македонії, які вважала справедливою нагородою за свою борню в Першій війні і жадала перебрати їх назад. Союзники сподівалися компенсувати їй за рахунок Австро–Угорщини, але Центральні держави стояли значно вигідніше для залицяння до Болгаріїї, як дипломатично, так і збройно. Ніхто тому й не здивувався, коли в жовтні 1915 р. Болгарія вступила в війну на боці Центральних держав.

Зовсім інша річ — Греція. Вона виступала союзницею Сербії в обох Балканських війнах. Її ділки та торговці були виразними англофілами.. Армія і суд навпаки трималися по німецьку руку — і не дивно, зважаючи, що король був Кайзеру зятем (більшість нових Балканських держав базарювала собі князя–коровевича саме в Німеччині). Прем'єр–міністр, крітянин Елевтеріос Венізелос, був–то сильний прихильник Союзників, але за грецьку підтримку вивставляв високу ціну — Константинополь, який, на жаль, вже було обіцяно росіянам. Проте сербські перемоги над австрійцями взимку 1914 року та союзницькі висадки в Дарданелах наступного березня дали Венізелосу досить козирів, щоби на союзницьке прохання (яке в значній мірі надихнули французи) спромогтись згоди на висадку невеличкої армії в Салоніках, щоб надати пряму допомогу сербам. Цей загін висадився в жовтні 1915 року.

На той час багато чого сталося. Дарданельський похід провалився. Його військові цілі від самого початку були плутані. Королевській фльоті було наказано просто "обстріляти й захопити Галліпольський півострів, з виходом на Константинополь у перспективі". Але коли вона атакувала в березні 1915 р., Союзницькі (англо–французькі) військово–морські сили завернули назад, натрапивши на ворожі мінні поля, та прикликали на поміч піхоту. Війська вроздріб було кинуто на Галліпольський півострів, вони зазнали важких втрат під час висадки, та були здатні хіба зачепитися на вузьких берегових плацдармах, прострілюваних міцною турецькою обороною. Головний англійський наступ у серпні в бухті Сулва захлинувся з вини ненетямкуватих командирів. До жовтня стало ясно, що з операції вийшов повний пшик. Від довічної ганьби врятували тільки мужність і витримка солдатів, особливо прибулих з Австралії та Нової Зеландії, що билися до останнього, та хіба й те, що наприкінці року вдалося успішно забратися з півострова. В результаті Союзники геть–таки втратили авторитет у східному Середземномор'ї. У Греції батькували й ганили Венізелоса, що стидко осоромився; а коли Союзницький загін врешті–решт висадився в Салоніках, новообраний грецький уряд гірко скаржився на порушення нейтралітету. Особливо дошкульним це було для британських лібералів, які проголошували, що борються за права малих народів.

Аби ще на додачу втерти маку, Центральні держави пішли в наступ на Балканах і з набагато більшим успіхом. У листопаді 1915 р. австрійські та німецькі сили під німецьким командуванням, при участі болгар вторглися в Сербію з трьох боків, попередивши Союзницький підхід від Салоніків на допомогу. Сербію було зім'ято й окуповано, залишки її розбитої армії проволочилися через над Чорногорські перевали в середині зими, щоб втекти через порти Адріатики. Ті, хто вижив, приєдналися до Союзницького загону в Салоніках, що лишився майже комічно безсилим. Відтак австрійці мали тепер змогу зосередити сили на улюблених недругах своїх, ііталійцях.

Італія вступає в війну

Італія, як ми вже бачили, оголосила нейтралітет, коли вибухнула війна. Їй анітрохи не кортіло втручатися до бою: скарбницю вже спорожнила війна проти турків, а промисловість було паралізувано страйками. Церква та більшість аристократії співчувала змаганням католицької Австрії проти ліберального Заходу. Але прагнення загалу до Risorgimento (остаточного об'єднання італійської нації) надали Союзницькій справі велику народну підтримку, яку Центральні держави могли укоськати тільки поступившись італомовними землями, які все ще утримувала Австрія. Німці тяжко тиснули на австрійських союзників, аби ті погодилися, але Відень, ясна річ, опирався.

Врешті–решт, вони воювали за збереження Монархії, а не її демонтаж.