Перша світова війна - Сторінка 10

Це займало час і знищувало несподіванку. Пізніше (як ми побачимо) вони розробили техніку "попередньої пристрілки", що зняло таку потребу. І накінець, складнощі зв'язку між атакуючими силами та резервами, необхідними для завершення прориву, робили командування та контроль за бойовищем практично неможливими.

Для англійців проблема додатково ускладнювалася тим, що сили складалися з майже не тренованих добровольців під командою офіцерів, яких просунули далеко за межу компетентності;але треба зазначити, що французам, підготовленим до геть інакших бойових дій, велося не краще. Проте на початок вересня безнадійне становище росіян вимагало маштабної дії на Заході, отож Союзники розпочали велику спільну наступальну операцію, що, як обіцяв Жоффре, "змусить німців відступити до Мейзе та, ймовірно, покладе кінець війні". Британська ділянка зосереджувалася на гірничому районі Лоос. Атака розпочалася масованим артобстрілом, в якому тепер приймали участь важкі гармати разом з польовими, і газ було вперше застосовано проти його винахідників. Англійці і справді прорвали німецьку лінію фрону на 5 миль завширшки і на 2 милі вглиб, але й німці теж були на уроках не били байдики та спорудили повну другу захисну лінію поза першою. З англійського боку слабка штабна робота, командне замішання та неминучий рейвах війни призвели, що не виявилося резервів, аби використати прорив. Операція волочилася ще з місяць, на кінець чого обидва боки втратили близько 200 000 солдат.

Попри це Союзники вважали, що тепер–то надибали формулу перемоги: більше гармат, довші попередні артобстріли, кращі комунікації та ліпша штабна робота. Все це вони сподівалися використати в 1916 р. у великому спільному наступі зі сходу й заходу, у листопаді планованому союзницькими Верховним командуванням у французькій штаб–квартирі в Шантільї. Жофре міцно тримався в сідлі головнокомандуючого найсильнішої союзницької армії на заході, але Британія ставала дедалі важливішим партнером з тим, що розміри Британського експедиційного загону роздулися від початкових шести до 56 дивізій, у шести арміях. Загально — і правильно — вважалося, що командир загону сер Джон Френч був уже не знатен впоратися з роботою, та його дії в Лоосі це довели. Його замінили на суворого мовчазного сера Дугласа Хейга, людину сталевої волі; і розпочалася підготовка до битві на Соммі.

5. 1916 рік: Війна на виснаження

Справи в тилу

На кінець 1915 року війна, що, як усі загально чекали, закінчиться місяців за шість, вже тривала блилько півтора року, і ніхто більше не сподівався на швидке завершення. Що ж зробило її такою затяжною?

Є тому одна проста відповідь: триваюча підтримка всіх воюючих народів, які не тільки зносили велетенські військові втрати, але й терпіли й приймали труднощі, не скаржачись на посилення утисків, контроль і труднощі, накинуті веденням війни. Всюди уряди набирали собі такої влади над громадянами, що тому не лише не було прецедентів, але й попередньо неможливо було уявити. Де уряди не встановлювали контроль, це робили добровільні організації. Фінансовий колапс, очікуваний від спалаху війни, не стався. Страхові ставки було заморожено, термін державних позик перенесено, паперові гроші замінили золото, від нестача робочих рук злетіли розміри платні, а державні контракти створили нечуваний розквіт і добробут для певної частки бізнесового прошарку. Сільськогосподарські виробники жорстоко страждали від нестачі робітників, але попит на їхню продукцію був більш ніж будь–коли. Насправді , після року війни багатьом групам населення воюючих країн велося краще, ніж доти. Але на кінець 1915 р. взаємна блокада почала кусатися. Експорт занепав; ціли виросли; інфляція, викликана повенню паперових грошей, вдарила по класах, що жили на платню; імпорт промислових сировин виснажувався чи зник. Сумісний тиск блокади та потреб збройних сил призвели до зростання дефіциту продуктів, палива й транспорту; тож під час 1916 р. цивільне населення почало серйозно страждати.

Добре організованим та єдиним суспільствам Західної Європи — Германії, Франції та Британії — з цим поралися найкраще. Війна тільки покращила їхню організованість та додала єдності. Класову боротьбу між капіталом і робітниками, що всюди домінувала в політиці першого десятиліття, було відставлено. Робітничих лідерів було висунуто на відповідальні адміністративні та політичні пости. Нестача робочих рук давала їм до рук нові козирі. Бюрократії, покріплені спеціалістами з університетів та бізнесменами, забирали контроль над дедалі більшими царинами національного життя, і в багатьох випадках ніколи після його не втратили. На кінець війни всі воюючі європейські держави, навіть волелюбна Англія, перетворилися на командні економіки — і більш за всіх Германія.

Німецька, чи радше пруська бюрократія, як і пруська армія, завжди вважалася в своєму роді зразковою. У підготовці до війни вона грала дріб'язкову роль: мобілізація та все, з нею пов'язане, було в руках військової влади. У Рейхсбанку було складено добрячу "воєнну скарбничку", але тим цивільні заходи й обмежувались. Не зважаючи на германську вразливість до блокади, нічого не було зроблено, аби накопичити імпортовані сировини, необхідні для воєнного виробництва. Тільки з ініціативи Вальтера Ратенау, засновника AEG, велетня електротехнічної галузі, Міністерство у справах війни зорганізувало Департамент воєнних матеріалів спершу під його орудою, щоб контролювати та направляти необхідні запаси. Одночасно транспортний магнат Альберт Баллін взявся за створення Центральної організації по закупівлі, аби навести лад у встановленні та придбанні необхідних імпортних матеріалів. Обома закладами здебільшого керували самі ділки, чиї дії організації контролювали. Німецька хемічна промисловість, найліпша в Європі, знову зробила перший крок у розробці замінників (ersatz) для відсутніх сировин — відходи деревини на текстиль, синтетична гума та нітрати на добрива, та вибухівка, синтезована з елементів атмосфери. Але все одно на кінець 1915 р. стало бракувати і продуктів, і одягу. Продуктові пайки та ціновий контроль було введено та загально сприйнято, як справедливий захід; але, незважаючи на перемоги армій, німці задрипались, непокоїлись та, у містах, дедалі більше голодували.

Англія була не краще підготовлена до тривалої війни, але уряд був налаштувався до початкових військових та політичних заходів. "Воєнна книга" вже була розроблена до встановлення контролю за портами, залізницями, перевезеннями та страховими ставками, і Акт про захист королівства було враз одноголосно ухвалено парламентом, надавши уряду правдиво необмеженої влади. Сам уряд, ліберальний та пацифістський під м'яким керівництвом Герберта Асквіта, початково лишив ведення війни на Кітченера. Як і в багатьох інших британських військових лідерів, кар'єра Кітченера головним чином складалася за морями і на цьому посту він почувався не в своїй тарілці, але на відміну від більшості своїх сучасників він зрозумів — війна буде довга, на її ведення знадобляться великі армія та фльота. Він запланув розширення існуючих шести дивізій Експедиційного загону до семидесяти, та закликав добровольців ставати до лав. І враз отримав відгук. До кінця 1914 р. мільйон людей стали до служби, значно більше, ніж була змога настачити й озброїти. Але й це число становило менше чверті того, що зрештою знадобилося, і на літо 1915 р. потік добровольців почав висихати. Призов був анатемою для ліберального уряду, тож спробували низку таких–сяких заходів, поки у травні 1916 р. вельми неохоче ввели обов'язкову військову службу для всіх чоловіків віком від 18 до 41.

Робочі місця тих, що пішли на фронт, почасти зайняли жінки. Жінки ще до війни почали організуватися у русі "суфражисток", вимагаючи права голосу, і тепер лідери того руху доклали свого впливу на користь воєнних заходів. Жінким швидко стали незамінними не тільки як медсестри та працвники соціальної служби, але і в офісах, на фабриках та на полях, похідно змінивши весь баланс сил у суспільстві. На початок 1918 р. цю зміну відобразив Закон про народне представництво, що поширив право голосу з 7 до 21 мільйона осіб, включно з жінками старше тридцяти. Ледве як не побічним продуктом війни, Британія стала майже повністю демократичною.

Добровольці та резервісти може й заповнили армійські лави, але настачити їх зброєю та набоями була зовсім інша річ. На кінець 1914 р. практично всі воюючі армії виснажили запаси амуніції, і ставало ясно, що не лише чоловікв, але й промисловість треба мобілізувати до війни. В Німеччині це було зроблено під орудою військовиків, в Англії — цивільних. Почин належав найметкішому члену уряду, Девіду Ллойд Джорджу, хто попри протести Кітченера створив спершу Комітет а у травні 1915 р. і Міністерство військового постачання, яке об' єднало промисловість, трудові ресурси та громадські служби під керівництвом уряду з необмеженими повноваженнями в усіх царинах постачання. У 1917 р. було додатково створено подібні ж установи, як–от Міністерства продовольства та перевезень, здебільшого укомплектовані спеціалістами з самих же галузей, аби вирішувати складнощі з нормуванням товарів, що виникли від тиску блокади, що посилювався. Внаслідок, хоча на 1918 р. велика частка населення недоїдала, англійці так і не занепали до голоду та злиднів, від яких на кінець війни мучилися їхні вороги.

Франція втратила 40% запасів вугілля та 90% залізної руди через німецьку окупацію; але вона все ще була переважно аграрною країною, та, попри своє химерно мінливе політичне керівництво, адміністративне кермо перебувало в руках вельми вмілої бюрократії, створеної Наполеоном. Щн важливіше — в неї лишився доступ до ресурсів Західної півкулі, тож її визначна збройна галузь не постраждала. Її уряд, що спирався, як і в Англії, на широку коаліцію центру та лівого крила, попервах лишив війну генералові Жофре, герою Марни. На кінець 1915 р. французька армія зазнала таких страшних втрат і добилася таких мізерних результатів, що почали зростати сумніви щодо уміння Жофре вести війну — сумніви, які підтвердила його неспроможність передбачити німецький наступ на Верден наступною весною.