Перша світова війна - Сторінка 11

Але поки що ніхто не схилявся укласти мир. Звичайний патріотизм правих, восіблений президентом Раймондом Пуанкаре, і запекле якобінство його найсуворішого критика Жоржа Клемансо злилися в затятості виграти війну та знищити сили Німеччини, зробивши ту неспроможною будь–коли знову почати нову війну.

Дуже відмінним був стан у Російській імперії. Незважаючи на велетенську людську силу та швидку індустріалізацію економіки, Росія страждала від двох головних і, зрештою, смертельних вад: географічної ізоляції та адміністративної невправності. Перша скалічила її економіку, друга зробила нездатною полагодити розгардіяш. З початком війни перервався важливий імпорт, а торгівля з закордоном — головним чином зерно з південної Росії, заблоковане в Дарданелах — занепала на 70 відсотків. Внутрішнє виробництво було не здатне залатати виниклу діру, хоча й місцеві спритники отримали на постачанні велетенські прибутки. Російські армії, як і всі інші, швидко вичерпали амуніцію — і не тільки набої, але й гармати, ба й навіть рушниці та пістолі. У грандіозних битвах 1914–15 рр. російські піхотинці змушені були атакувати без прикриття артилерії, ба часто навіть без рушниць. Не дивно, що на кінець 1915 р. російська армія втратила близько 4 мільйонів людей.

Нездатність лінивої нетямущої російської бюрократії виправити становище викликала суспільний протест та привела до створення неформальних спілок, земств, спершу щоб впоратися зі скрутою (включно з вийнятковим напливом біженців з місцевостей, захоплених війною) але потім і з рештою воєнно–адміністративних задач — продовольством, паливом, транспортом, ба навіть військовими справами. Але ж, коли в Західній Європі уряд заохочував і користався з таких добровільних спілкок, у Росії їхня робота викликала глибоке обурення — і з боку професійних бюрократів (також і тих у збройних силах), і з боку кліки аристократів, що панувала при дворі, яким правили цариця та її зловісний монах–ражник Распутін. Останній і без того взагалі був проти війни. В серпні 1915 р. ця група переконала царя усунути свого дядька Миколу від командування арміями та самому зайняти пост. За його відсутності цариці вдалося опанувати уряд і зупинити будь–які спроби подальшої реформи.

Результат був трагічний. На початок 1916 р. робота земств почала давати наслідки. Зброї та амуніції стало вдосталь, Верховне командування було перетрушено, після кадрових змін воно сягнуло нового рівня компетентності, що виявилося наступної весни під час ефектного успіху генерала Брусилова. Але вдома все розвалювалось. Транспортна система тріщала від збільшення перевезень, що обривало постачання палива та, важливіше, продуктів у міста. Взимку 1915–16 рр. виникла серйозна нестача обох у всіх російських містах, особливо в столиці Петрограді (як Санкт–Петербург було патріотично перейменовано в 1914 р.). В 1916 р. становище швидко погіршувалося далі: численні страйки виникали в містах , а за їх межами поширирювалося ухиляння від призову. На кінець року Росія стала некерованою.

Єдиною втіхою для Союзників було, що в Австро–Угорщині становище не багато краще. Єдиною перевагою Монархії — та її не завжди такою бачили — було, що німці могли надати пряму допомогу. Якби не це, австрійці могли би повалитися навіть раніше за росіян. Національна — чи радше міжнаціональна — солідарність, з якою зустріли війну, тривала недовго. На весну 1915 р. після згубної зимової кампанії Конрада австрійська армія, як ми бачили, втратила більше двої мільйонів солдат, в тім числі більшість професіональних кадрів, що єднали сили, які говорили на дюжині місцевих мов. Тільки посилені вливання німецьких "радників" та штабних офіцерів хоча б тримали їх докупи. В тилових справах угорці дедалі більше чинили, як захочуть, та, здатні самі себе забезпечити продуктами, мало потерпали від війни, що затягнулась. Австрійці не мали тої переваги. У харчах вони стали залежні від угорців, які не поспішали надавати провіант. Австрійська економіка страждала від союзницької блокади, як і німецька, але хронічно нездарлива бюрократія боялася хоч трохи захитати і без того сумнівну лояльність населення, тож не спромоглася й запланувати економіку на стан облоги чи ввести карткову систему. У Відні почали голодувати навіть раніше за Петроград.

Верденська кампанія

На кінець 1915 р. німецькі армії всюди перемагали, але їхні перемоги ніяк не наближали кінця війни. Терпіння цивільного населення, що їх тримало, почало вичерпуватись.Суттєва фронда вдома, очолювана Гіндебургом і Людендорфом в армії, але також підтримувана й канцлером Бетманом Голльвегом, закликала усунути Фалькенгайна. Фалькенгайн все ще користався довірою в кайзера, якого обурювала така спроба зазіхнути на справи його компетенції, та непохитно вірив, що перемоги можна досягнути тільки на заході. На доброму ґрунті від зважив, що головним його противником відтепер була не Франція, сили якої сягали виснаження, але Британія. Англійські армії були все ще свіжі та здебільшого не зав'язані до бою, а її влада над морями не тільки втримувала блокаду Німеччини, але лишала відкритими шляхи зв'язку зі Сполученими Штатами, від чиїх постачань Союзники дедалі більше залежали. Аби впоратися з цим останнім, Фалькенгайн спонукав до необмеженого ведення бойових дій підводними човнами, що ми ще розглянемо у свій час. На суші, однак, він вважав, що головною зброєю Британії були не її власні необстріляні армії, але ж арміїї союзниці її, Франції. Коли б вдалося завдати Франції такого нищівного удару, аби та запросила замирення, "англійський меч", за виразом Фалькенгайна, було би вибито в неї з рук. Але ж, зважаючи на випробувану й ладну тактику оборони на Західному фронті, як було це зробити?

За вирішенням Фалькенгайн звернувся до методу, який він уже використав з блискучим успіхом на сході: виснаження. Треба було буквально вицідити Франції кров до загину, винищивши її армії. Французів треба було змусити атакувати, аби повернути землі, які вони не можуть собі дозволити віддать, а зробити це малося на фортеці Верден. Сам Верден не мав жодного стратегічного значення, але знаходився на гребені вразливого виступу та був історичною пам'яткою, з якою пов'язані всі славетні військові звитяги Франції. Фалькенгайн вважав, що Жоффре просто не міг не захищати його, або втративши його, не здобути назад. Німецькі армії неминучо зазнали би втрат атакуючи, але ці, гадав він, буде зведено до найменших ефективним використанням прийомів, з яких він так успішно скористався при Горлиці–Тарнову: несподіванка, добра штабна робота, та над усе — значна перевага в артилерії. Отож 21 лютого 1916 р. після 9–годинного артобстрілу з майже 1000 гармат, почалась атака.

Фалькенгайн був правий. Жоффре вважав Верден стратегічно мізерним і ледве ніяк не розбудував захист, але політичний тиск внеможливив його залишити. Під командуванням генерала Філіппа Петена, чия вперта віра у могутність оборонної тактики досі позбавляла його просування по службі при начальниках, затятих до наступу, французькі війська виконували наказ битися за кожну п'ядь землі та контратакувати, аби відбити втрачене. Виснаження давалося взнаки на обидва боки: французи завдавали стільки ж втрат, скільки несли самі. Петен робив усе можливе, аби зберегти війська та чергував загони, аби дати перепочить, але Фалькенгайн мусив вкидати людей до бою з усе більшим відчаєм. Саме гармати правили на бойовищі: на кінець червня, коли німецькі атаки нарешті заникли, артилерія з обох боків витворила такий кошмарний краєвид, якого світ не бачив досі. До того додавалися жахи, накоєні газом та вогнеметами у близькому бою. Загальні втрати сягнули півмільона людей і скільки з них досі лежать поховані у землі тої застеленої тілами трупарні ми ігколи не дізнаємось. Верден лишився у французьких руках. Для французів це була звитяжна перемога, яка, одначе, ледве не зламала хребет їх армії. Для німців це була першою незаперечною поступкою, тяжким ударом по моралі і народу, й армії, та Фалькенгайн заплатив тому ціну. У серпні його усунули від командування, і кайзер прикликав Гінденбурга з вірним Людендорфом обіч, аби той зайняв пост голови Генерального штабу.

Битва на Соммі

На цей час на Західному фронті розгорталися наступні події. Ми вже бачили, як на конференції в Шантільї минулого листопада Верховне командування погодилося, що в 1916 р. Союзники з'єднають сили зі сходу та заходу у спільному наступі. Західним внеском мала стати атака англійської та французької армій на ділянці їхнього сусідства на схід від Ам'єна на річці Соммі. Первісно планувалося, що використані сили будуть з обох боків приблизно рівні, але коли наступ розпочався в липні, тажка зав'язаність під Верденом скоротила французьку частку до шести дивізій першої лінії фронту на противагу 19–ти англійським. Британці не скаржилися. Це було випробування, до якого їхні Нові армії готувалися попередніх два роки. Їхні приготування були такі ж скрупульозні, далекосяжні та яснозначні, як ті до висадки в Нормандії 28–ма роками пізніше. Наступу передував тиждень артилерійського бомбардування, де було витрачено півтора мільони снарядів. "Ніколи ще так легко не різали ми колючий дріт, — писав генерал Хейг напередодні битви, — і не проводили таку ретельну артпідготовку". Настільки ефективною він вважав її, що багато хто з 120 000 солдат, що вискочили з окопів вранці 1 липня навіть геть не були споряджені до атаки, а натомість обтяжені знаряддям на укріплення позицій вже завойованих для них артилерією.

Не так сталося, як гадалося.Значний відсоток вистрелених снарядів, нашвидку вироблені некваліфікованими руками, не розірвались. Ті, що таки вибухнули, не змогли зруйнувати захисні споруди, видовбані глибоко в вапнякових пагорбахах, звідки, перечекавши артобстріл, з'явилися кулеметники, аби впритул поливати вогнем довгі ряди переобтяжених військ, що тьопали до них по голих вапнякових схилах. Варто було початися битві, як налагоджена взаємодія між піхотою й артилерією, від якої стільки залежало, розтанула в тумані війни. Надвечір 21 000 людей загинули чи пропали безвісті.

Якби битва скінчилась ефектним успіхом, ці втрати, що були не гірші за багатокрот більші понесені французькою та російською арміями за минули два роки, ймовірно вважалися б сприйнятною ціною.