Перше кохання - Сторінка 8

Вони їхали поряд. Батько говорив їй щось, перегнувшись до неї всім станом і спершися рукою на шию коня; він усміхався; Зінаїда слухала його мовчки, строго опустивши очі й стуливши уста. Спочатку я побачив тільки їх; і вже через кілька хвилин з-за повороту долини виїхав Бєловзоров, в гусарському мундирі з ментиком, на змиленому вороному коні. Баский кінь крутив головою, форкав і гарцював: вершник і здержував його, і пришпорював. Я відійшов набік. Батько підібрав поводи, відхилився од Зінаїди, вона поволі звела на нього очі — і обоє поскакали... Бєловзоров промчав слідом за ними, брязкаючи шаблею. "Він червоний як рак,— подумав я,— а вона... чого це вона така бліда? Їздила верхи цілий ранок — і бліда?"

Я прискорив ходу — і поспів додому перед самим обідом. Батько вже сидів переодягнений, помитий і свіжий біля матусиного крісла і читав їй своїм рівним і гучним голосом фейлетон з "Journal des Débats"; але матінка слухала його неуважно і, побачивши мене, спитала, де я пропадав цілий день, і додала, що не любить, коли вештаються бозна-де і бозна з ким. "Та я гуляв сам",— хотів був я відповісти, але подивився на батька і чомусь промовчав.

XV

Протягом наступних п'яти-шести днів я майже не бачив Зінаїду: вона відмагалася хворобою, що не заважало, одначе, звичайним відвідувачам флігеля з'являтися, як вони казали, на своє чергування,— всім, окрім Майданова, який одразу занепадав духом і нудився, не маючи чим захоплюватися. Бєловзоров сидів похмурий у кутку, застебнутий на всі гудзики і червоний; на тонкому обличчі графа Малевського весь час снувала якась недобра усмішка; він і справді впав до Зінаїди у немилість і з особливою ретельністю запобігав перед старою княгинею, їздив з нею в ямській кареті до генерал-губернатора; але поїздка була невдалою, і Малевський навіть наразився на неприємність: йому нагадали якусь історію з якимись шляховими офіцерами, і він мусив у своїх поясненнях сказати, що був тоді недосвідченим. Лушин приїздив разів зо два на день, але залишався недовго; я трохи боявся його після нашої останньої розмови і водночас відчував до нього щиру симпатію. Якось він пішов зо мною гуляти по Нескучному саду, був дуже добродушний і ласкавий, знайомив мене з назвами й властивостями різних трав і квітів і зненацька, як то кажуть, ні сіло ні впало, вигукнув, ударивши себе по лобі: "А я, дурень, думав, що вона кокетка! Видно, офірувати собою солодко — для декого".

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

— Вам я нічого не хочу сказати,— уривчасто відказав Лушин.

Мене Зінаїда уникала: моя поява — я не міг цього не помітити — справляла на неї неприємне враження. Вона несамохіть відверталася од мене... несамохіть; от що було гірко, от що мене боляче вражало! Та нічого не вдієш — і я старався не попадатись їй на очі і лише здалека підстерігав її, в чому мені не завжди щастило. З нею, як і раніш, коїлося щось незрозуміле; її обличчя стало іншим, вся вона стала іншою. Особливо вразила мене ця переміна одного теплого, тихого вечора. Я сидів на низенькому ослінчику під розлогим кущем бузини; я любив цей куточок; звідти було видно вікно Зінаїдиної кімнати. Я сидів; над головою у мене в потемнілому листі заклопотано шаруділа маленька пташка; сіра кішка, витягнувши спину, обережно кралася в сад, і перші хрущі важко гули у повітрі, ще прозорому, хоч уже й не ясному. Я сидів і дивився на вікно — і ждав, чи не відчиниться воно: і справді, воно відчинилось, і в ньому показалася Зінаїда. Вона була в білій сукні — і сама вона, її обличчя, плечі, руки були бліді, аж білі. Вона довго лишалася нерухомою і довго дивилася нерухомо і прямо з-під насуплених брів. Я й не знав за нею такого погляду. Потім вона стиснула руки, міцно, міцно, піднесла їх до уст, до чола — і раптом, розчепивши пальці, відкинула волосся за вуха, струснула ним і, з якоюсь рішучістю кивнувши зверху вниз головою, зачинила вікно.

Через три дні вона зустріла мене в саду. Я хотів звернути убік, але вона сама мене спинила.

— Дайте мені руку,— сказала вона мені з колишньою ласкою.— Ми давно з вами не розмовляли.

Я глянув на неї: очі її тихо світилися, і обличчя усміхалось, наче крізь імлу.

— Ви й досі нездужаєте? — спитав я її.

— Ні, тепер все минулося,— відповіла вона і зірвала невелику червону троянду.— Я трохи стомилась, але й це минеться.

— І ви знову будете такою, як раніше? — спитав я.

Зінаїда піднесла троянду до обличчя, і мені здалося, ніби відблиск яскравих пелюсток упав їй на лице.

— Хіба я змінилася? — спитала вона мене.

— Так, змінилися,— відповів я півголосом.

— Я з вами була холодною — я знаю,— почала Зінаїда,— але ви не повинні були звертати на це уваги... Я не могла інакше... Та що про це казати!

— Ви не хочете, щоб я кохав вас, от що! — вигукнув я сумно, в нестримному пориванні.

— Ні, любіть мене, але не так, як раніше.

— А як?

— Будемо друзями — от як.— Зінаїда дала мені понюхати троянду.— Послухайте, я ж бо далеко старша за вас — я могла б бути вам тіткою, далебі; ну, не тіткою, старшою сестрою. А ви...

— Я для вас дитина,— перебив я її.

— Правда, дитина, але люба, хороша, розумна, яку я дуже люблю. Знаєте що? Я від сьогодні призначаю вас своїм пажем; а ви не забувайте, що пажі не повинні відлучатися од своїх володарок. Ось вам знак вашої нової гідності,— додала вона, втикаючи троянду в петлю моєї курточки,— знак нашої до вас милості.

— Я від вас раніше мав інші милості,— пробурмотів я.

— А! — мовила Зінаїда і збоку глянула на мене.— Яка у нього пам'ять! Ну, що ж! Я і тепер можу...

І, схилившись до мене, вона поцілувала мене в чоло чистим, спокійним поцілунком.

Я тільки подивився на неї, а вона відвернулась і, сказавши: "Ідіть за мною, мій паже",— пішла до флігеля. Я поплівся слідом за нею і нічого не міг збагнути.

"Невже,— думав я,— ця лагідна, розсудлива дівчина — та сама Зінаїда, яку я знав?" І хода її видалася мені тихішою — вся її постать величнішою і стрункішою...

Але ж боже ти мій! З якою новою силою розгоралося в мені кохання!

[1] Жінкою, здатною на все (франц.).

[2] Віч-на-віч (франц.).

XVI

По обіді знову зійшлись у флігелі гості — і княжна вийшла до них. Все товариство було тут у повному складі, як у той перший, незабутній для мене вечір: навіть Нірмацький приплентався; Майданов прийшов цього разу раніше за всіх — він приніс нові вірші. Почалися знову ігри у фанти, але вже без колишніх дивних вихваток, без пустощів і шуму — циганський елемент зник. Зінаїда дала новий напрям нашим зборам. Я сидів поряд неї на правах пажа. Між іншим, вона запропонувала, щоб той, кому випаде фант, розповів свій сон, але з цього нічого не вийшло. Сни були або нецікаві (Бєловзоров бачив уві сні, що нагодував свого коня карасями і що в нього дерев'яна голова), або неприродні, надумані. Майданов почастував нас цілою повістю: тут були і могильні склепи, і ангели з лірами, і квіти, що можуть говорити, і звуки, що линуть з далечини... Зінаїда не дала йому докінчити.

— Коли вже діло пішло на твори,— сказала вона,— то нехай кожен розповість щось неодмінно вигадане.

Першому припало говорити тому ж таки Бєловзорову.

Молодий гусар засоромився.

— Я нічого вигадати не можу! — скрикнув він.

— Дурниці! — підхопила Зінаїда.— Ну, уявіть собі, наприклад, що ви одружені, і розкажіть, як би ви проводили час із своєю дружиною. Ви б її замкнули?

— Я б її замкнув.

— І самі б сиділи з нею?

— І сам неодмінно сидів би з нею.

— Чудово. Ну, а коли б їй це набридло, і вона зрадила б вас?

— Я б її убив.

— А коли б вона втекла?

— Я б наздогнав її і все-таки убив.

— Гаразд. Ну, а припустимо, я була б вашою дружиною, що б ви тоді зробили?

Бєловзоров помовчав.

— Я б убив себе...

Зінаїда засміялась.

— Я бачу, недовга у вас пісня.

Другий фант припав Зінаїді. Вона звела очі до стелі і замислилась.

— От, послухайте,— почала вона нарешті,— що я вигадала. Уявіть собі розкішний чертог, літню ніч і дивовижний бал. Бал цей дає молода королева. Всюди золото, мармур, кришталь, шовк, вогні, алмази, квіти, пахощі, всі примхи розкошів.

— Ви любите розкіш?—перепинив її Лушин.

— Розкіш красива,— одказала вона,— я люблю все красиве.

— Більше від прекрасного? — спитав він.

— Це щось дуже мудре, не розумію. Не заважайте мені. Отже, бал розкішний. Гостей сила-силенна, всі вони молоді, вродливі, хоробрі, всі до нестями закохані в королеву.

— Жінок серед гостей немає? — спитав Малевський.

— Ні... чи стривайте — є.

— Всі негарні?

— Чарівні, але чоловіки закохані в королеву. Вона висока і струнка; у неї маленька золота діадема на чорному волоссі.

Я глянув на Зінаїду — і в цю мить вона здалася мені незмірно вищою за всіх нас, від її білого чола, від нерухомих брів віяло таким ясним розумом і такою владою, що я подумав: "Ти сама та королева!"

— Всі пориваються до неї,— казала далі Зінаїда,— всі розсипають перед нею найдобірніші лестощі.

— А вона любить лестощі? — спитав Лушин.

— Ото нестерпний! все перебиває... Хто ж не любить лестощів?

— Ще одне, останнє, запитання,— докинув Малевський.— У королеви є чоловік?

— Я про це й не подумала. Ні, навіщо чоловік?

— Авжеж,— підхопив Малевський,— навіщо чоловік?

— Silence![1] — вигукнув Майданов, який по-французькому говорив погано.

— Merci,— сказала йому Зінаїда.— Отож, королева слухає ці лестощі, слухає музику, але не дивиться ні на кого з гостей. Шість вікон розчинені згори донизу, від стелі до підлоги, а за ними темне небо з великими зорями і темний сад з великими деревами. Королева дивиться в сад. Там, коло дерев, водограй; він біліє в пітьмі — довгий-довгий, як привид. Королева чує крізь гомін і музику тихий сплеск води. Вона дивиться і думає: всі ви, панове, благородні, розумні, багаті, ви оточили мене, ви шануєте кожне моє слово, всі ви ладні вмерти біля моїх ніг, я володію вами... А там, коло водограю, там, де плеще вода, стоїть і жде мене той, кого я кохаю, хто володіє мною. На ньому немає ні багатого вбрання, ні коштовного каміння, ніхто його не знає, але він жде мене і певен, що я прийду,— і я прийду, і немає такої сили, яка б спинила мене, коли я захочу піти до нього, і залишитися з ним, і загубитися з ним там, у темряві саду, під шелест дерев, під плескіт водограю...

Зінаїда замовкла.

— Це вигадка? — хитро спитав Малевський.

Зінаїда навіть не глянула на нього.

— А що б ми зробили, панове,— заговорив раптом Лушин,— коли б ми були серед гостей і знали про цього щасливця біля водограю?

— Стривайте, стривайте,— перебила Зінаїда,— я сама скажу, що б зробив кожен з вас.