Перше кохання - Сторінка 9

Ви, Бєловзоров, викликали б його на дуель; ви, Майданов, написали б на нього епіграму. А втім, ні — ви не вмієте писати епіграм; ви написали б на нього довгий ямб, на зразок Барб'є, і вмістили б ваш твір у "Телеграф". Ви, Нірмацький, позичили б у нього... ні, дали б йому грошей у борг за проценти; ви, лікарю...— Вона спинилась.— От про вас я не знаю, що б ви зробили.

— Як лейб-медик королеви,— відповів Лушин,— я порадив би королеві не давати балів, коли їй не до гостей...

— Може, ви мали б рацію. А ви, граф...

— А я? — повторив із своєю недоброю усмішкою Малевський.

— А ви б піднесли йому отруєний цукерок.

Обличчя Малевського злегка скривилось і набрало на мить жидівського виразу, але він одразу ж зареготав.

— Щодо вас, Вольдемар...— вела далі Зінаїда,— а втім, досить; нумо грати у щось інше.

— Мсьє Вольдемар, як паж королеви, тримав би їй шлейф, коли б вона побігла в сад,— ущипливо кинув Малевський.

Я спалахнув, але Зінаїда, швиденько поклавши мені на плечі руки і трохи підвівшись, мовила злегка тремтячим голосом:

— Я ніколи не давала вашій вельможності права бути зухвалим і тому прошу вас вийти.— Вона вказала йому на двері.

— Що ви, княжна,— пробурмотів Малевський і аж побілів.

— Княжна має рацію,— скрикнув Бєловзоров і собі підвівся.

— Я, їй-богу, ніяк не сподівався,— казав далі Малевський,— в моїх словах, здається, не було нічого такого... У мене й на думці не було образити вас... Простіть мені.

Зінаїда кинула на нього холодний погляд і холодно посміхнулася.

— Про мене, хоч і залишайтесь,— промовила вона з недбалим рухом руки.— Ми з мсьє Вольдемаром даремно розсердилися. Вам любо жалітись... на здоров'я.

— Простіть мені,— ще раз повторив Малевський, а я, згадуючи Зінаїдин рух, подумав знову, що справжня королева не могла б з більшою гідністю вказати зухвальцеві на двері.

Гра у фанти тривала недовго після цієї невеликої сцени; всім стало якось не по собі, не так від самої цієї сцени, як від іншого, не зовсім виразного, але тяжкого почуття. Ніхто про нього не говорив, але кожен відчував його і в собі, і у свого сусіда. Майданов прочитав нам свої вірші — і Малевський з перебільшеним запалом розхвалював їх. "Як йому тепер хочеться показати себе добрим",— шепнув мені Лушин. Ми невдовзі розійшлися. Зінаїда раптом поринула в роздуми; княгиня прислала сказати, що в неї голова болить; Нірмацький почав скаржитись на свої ревматизми...

Я довго не міг заснути, мене вразило Зінаїдине оповідання. "Невже в ньому був натяк? — запитував я сам себе,— і на кого, на що вона натякала? І коли справді є на що натякнути... то як же зважитися?.. Ні, ні, не може бути",— шептав я, перевертаючись з однієї гарячої щоки на другу. Але я згадав вираз Зінаїдиного обличчя під час її розповіді... згадав вигук, що вихопився у Лушина в Нескучному, раптові зміни в її поводженні зо мною — і губився в догадках. "Хто він?" Ці два слова немов стояли перед моїми очима, накреслені в мороку; наче низька лиха хмара повисла надо мною — і я відчував, як вона гнітить мене, і ждав, що от-от вона вибухне грозою. Багато до чого я звик останнім часом, багато чого надивився у Засєкіних; їхнє безладдя, сальні недогарки, поламані ножі й виделки, похмурий Воніфатій, обшарпані покоївки, манери самої княгині — все це дивовижне життя не вражало мене більше... Але до того, що неясно вчувалося мені тепер в Зінаїді,— я звикнути не міг... "Авантюр'єрка"[2],— сказала про неї якось моя мати. Авантюр'єрка — вона, мій ідол, моє божество! Ця назва пекла мене, і я намагався піти від неї в подушку, я обурювався — і водночас на що б я не погодився, чого б не дав, аби тільки бути тим щасливцем біля фонтана!..

Кров у мене зайнялась і зашумувала. "Сад... водограй...— подумав я.— Піду лишень я в сад". Я швиденько вдягся і вислизнув з дому. Ніч була темна; дерева ледве шепотіли; з неба падав легкий холодок, з городу пахло кропом. Я обійшов усі алеї; легкий звук моїх кроків і бентежив, і бадьорив, я зупинявся, ждав і слухав, як билось моє серце — сильно і швидко. Нарешті я наблизився до паркана і сперся на тонку жердину. Нараз — чи це мені здалося? — за кілька кроків од мене промайнула жіноча постать... Я напружено втупив очі в темряву — я затаїв подих. Що це? Чи це кроки мені вчуваються, чи це знову б'ється моє серце? "Хто тут? — пробелькотів я ледве чутно. Що це знову? приглушений сміх?.. чи шурхіт у листі... чи зітхання над самим вухом? Мені стало страшно... "Хто тут?" — повторив я ще тихіше.

Повітря заструменіло на мить; в небі блиснула вогняна смужка: покотилася зірка. "Зінаїда?" — хотів спитати я, але звук завмер на моїх устах. І раптом глибоке безгоміння запало довкола, як це часто буває серед ночі... Навіть коники перестали сюрчати на деревах — тільки десь дзвякнуло віконце. Я постояв, постояв і повернувся до себе в кімнату, до своєї холодної вже постелі. Я відчував дивне хвилювання: наче я ходив на побачення — і лишився самотній і пройшов мимо чужого щастя.

XVII

На другий день я бачив Зінаїду тільки мигцем: вона їздила кудись з княгинею візником. Зате я бачив Лушина, який, проте, ледь привітався зі мною, і Малевського. Молодий граф усміхнувся і дружньо заговорив зо мною. З усіх відвідувачів флігелька тільки він зумів втертися в наш дім і полюбився матусі. Батько його не жалував і поводився з ним якось зневажливо-чемно.

— Ah, monsieur le page![3] — почав Малевський,— дуже радий зустрітися з вами. Що робить ваша прекрасна королева?

Його свіже, вродливе обличчя було мені таким огидним в цю хвилину — і він дивився на мене так зневажливо-грайливо, що я не відповів йому зовсім.

— Ви все ще сердитесь? — казав він далі.— Даремно. Адже не я назвав вас пажем, а пажі бувають здебільшого у королев. Але дозвольте вам зауважити, що ви погано виконуєте свій обов'язок.

— Чому це?

— Пажі повинні бути невідлучно при своїх володарках; пажі повинні все знати, що вони роблять, вони повинні навіть стежити за ними,— додав він, знизивши голос,— вдень і вночі.

— Що ви хочете цим сказати?

— Що я хочу сказати? Я, здається, ясно висловлююсь. Вдень і вночі. Вдень ще сяк-так; вдень видно і людно; але вночі — тут уже біди не минути. Раджу вам не спати вночі і пильнувати, пильнувати невтомно. Пам'ятайте — в саду, вночі, біля водограю,— ось де треба чатувати. Ви мені спасибі скажете.

Малевський засміявся і повернувся до мене спиною. Він, певно, не надавав особливого значення своїм словам; він мав репутацію неперевершеного містифікатора і славився своїм умінням дурити людей на маскарадах, цьому немало сприяла та майже несвідома облудність, якою була пройнята вся його істота... Він хотів тільки подражнити мене; але кожне його слово отрутою розтікалося по всіх моїх жилах. Кров ударила мені в голову... "А! он воно що! — сказав я сам до себе,— добре ж! Значить, моє вчорашнє передчуття не підвело мене! Так не бувати ж цьому!" — голосно вигукнув я і ударив кулаком себе в груди, хоч я, власне, і не знав — чому не бувати. "Чи завітає в сад сам Малевський,— думав я (він, може, вибовкав: на це зухвальства у нього стане),— чи хто інший (огорожа нашого саду дуже низька і перелізти через неї було неважко),— а тільки лихо буде тому, хто мені попадеться! Нікому не раджу зустрічатися зо мною! Я доведу всьому світові і їй, зрадниці (я так-таки і назвав її зрадницею), що я вмію мститися!"

Я повернувся до себе в кімнату, дістав з письмового стола недавно куплений англійський ножик, попробував вістря леза і, насупившись, з холодною і зосередженою рішучістю поклав його собі в кишеню, так наче такі справи були мені не диво і не первина. Серце в мені злобливо закалатало й скам'яніло; я до самої ночі так і ходив з насупленими бровами і стуленими губами — все походжав взад і вперед, стискаючи рукою в кишені розігрітий ніж і вже готуючись до чогось страшного. Ці нові, не звідані досі відчуття так захоплювали мене і навіть веселили, що, власне, про Зінаїду я мало думав. Мені все ввижалися: Алеко, молодий циган — "Куди ти, красню молодий? Лежи...", а потім: "Ти весь залитий кров'ю!.. О, що ти вдіяв?.." — "Те, що слід". З якою жорстокою усмішкою я ще і ще раз проказував це: "Те, що слід!" Батька не було вдома; а матінка, що від якогось часу майже завжди перебувала в стані глухого роздратування, звернула увагу на мій фатальний вигляд і сказала мені під час вечері: "Чого ти надувся, як сич на віхолу?" Я тільки поблажливо всміхнувся їй у відповідь і подумав: "Коли б вони знали!" Пробила одинадцята година; я пішов до себе, але не роздягався: я чекав півночі; нарешті пробила й вона. "Пора!" — шепнув я крізь зуби і, застебнувшись доверху, закасавши навіть рукави, пішов у сад.

Я вже заздалегідь вибрав собі місце, де чатувати. В кінці саду, там, де паркан, що відділяв наші володіння од засєкінських, упирався в спільний мур, росла самотня ялина. Стоячи під її низьким густим віттям, я міг добре бачити, скільки дозволяла нічна темрява, що робилося довкола; тут же звивалася стежка, яка завжди здавалася мені таємничою: вона гадюкою повзла попід парканом в тому місці, де було видно сліди ніг, що перелазили через паркан, і вела до круглої альтанки з суцільних акацій. Я добрався до ялини, притулився до її стовбура і почав чатувати.

Ніч була така ж тиха, які і напередодні; тільки на небі було менше хмар — і обриси кущів, навіть високих квітів проступали виразніше. Перші хвилини чекання були нестерпні, навіть страшні. Я зважився на все, я тільки міркував: що мені зробити? Чи гримнути: "Куди йдеш? Стій! Признайся — інакше смерть!", або просто ударити... Кожний звук, кожний шурхіт і шелест видавався мені значливим, незвичайним... Я готувався... Я нахилився вперед... Але минуло півгодини, минула година; кров моя ущухала, холола; свідомість того, що я даремно все це роблю, що я навіть трохи смішний, що Малевський пожартував зо мною, стала прокрадатися мені в душу. Я покинув свою засідку і обійшов весь сад. Як на те, ніде не було чутно анінайменшого шереху; все спочивало; навіть собака наш спав, згорнувшись клубочком біля хвіртки. Я зліз на руїну оранжереї, побачив перед собою далеке поле, згадав зустріч з Зінаїдою і замислився...

Я здригнувся... Мені почувся скрип дверей, потім легкий тріск переламаного сучка...