Пес іде в світ

Пес іде в світ

Розділ перший ПЕС І ВЕПР-КАРТЯР

Коли діти повиростали, а дружина померла, пес пішов з дому. Пішов назавжди. Продав хату і яблуневий сад. Колекцію марок, телевізор, книжки й бабусині картини він також продав. Пес вирушив у дорогу з червоною валізою у правій передній лапі та синьою дорожньою сумкою в лівій. На голову він надів чорного капелюха-борзаліно, шию обмотав смугастим шаликом — тричі обмотав, щоб кінці не волочились по землі. А через плече перевісив зелену торбу.

Захотілося псові побачити світу. "Я вже так багато прожив,— мовив він сам до себе,— і ще так мало зазнав". І подумав: "А може, мене чекають десь у світі, може, я комусь потрібен".

До того ж пес умів багато чого робити. Він був досвідчений столяр і чудово вмів насвистувати аж дев'ять пісень. Був мастак вирощувати нові сорти троянд і доглядати кактуси, мав дипломи пожежника і рятувальника на воді. Бездоганно готував яєчну локшину, гуляш та ванільний пудинг і вмів класно плести в чотири різні вовняні нитки. Трохи знався й на мореплавстві, рільництві та астрономії.

Тож пес був би не зайвий у будь-якому ділі. І ноги мав він дужі та швидкі. І добрий слух, і гострий зір, і найвитонченіший нюх.

Сонце саме викотилося на пруг і забарвило небо в малиновий колір, коли пес покидав дім. Ключа від вхідних дверей він поклав біля порога під килимок. Так він домовився з ослом, якому продав хату. Аж до полудня пес ішов навпростець через поля. Коли на дзвіниці вдарили в дзвін дванадцять разів, пес мовив сам до себе: "Гадаю, час обідати!"

Пес любив розмовляти сам із собою. А призвичаївся він до цього не тоді, коли діти покинули домівку й не стало дружини. Ще дитиною пес полюбляв сам із собою розмовляти. Через це з нього часто кепкували. Та він мав досить глузду, аби через дрібні кпини не зректися своєї приємної звички.

Для полуденного спочинку пес підшукав місце у затінку під великим каштаном. Він умостився на своїй синій дорожній сумці. У сумці були дві подушки й стьобана ковдра. Тож сиділося йому м'якенько. Червону валізу він поклав долі перед собою. Із зеленої торби витяг рушника й розіслав його на валізі. Вийшов мало не справжній стіл! Потім він ще дістав із зеленої торби ножа й виделку, тарілку й серветки, пляшку пива та п'ять ковбасок, пакетик молока й коробочку шоколадного пудингу, слоїчок квашеної капусти й шматок сливового пирога, дві бляшанки сардин в олії та тюбик гірчиці, грудочку горіхового масла й три скибочки сиру.

Звичайно, пес ніколи не їв такого багатого обіду. То були просто всі припаси з його холодильника. Пес спорожнив його, коли йшов з дому, бо осел не схотів платити за все те три з половиною шилінги.

— Любий песику, навіщо воно мені? — гигикнув осел — Хіба собі шерсть ним мастити! Я ж харчуюсь лишень травою та сіном! Твої продукти, любий мій, для мене не варті і гроша!

Осел збрехав. Він досить жадібно поглядав на пляшку з пивом, шоколадний пудинг і сливовий пиріг. Жалюгідні три марки й п'ятдесят пфенігів осел волів заощадити. І пес подумав: "Зі скнарами треба й самому бути скнарою! Нехай осли зрозуміють, що їм треба змінити свій спосіб життя й самих себе!"

— Ні — то ні, любий ослику! — сказав він.

На прощання осел поплескав його по спині й мовив:

— Що ж, бажаю щастя в подальшому житті! Та якщо не з'їси всього, поки тобі вирушати, то спокійнісінько лишай решту в холодильнику! Я візьму на себе клопіт і залюбки віднесу все до урни.

— Тобі цього так хочеться,— промурмотів услід йому пес— То от же ані шкуриночки з сиру, ані крихти хліба, ані шкурки ковбаси тут не лишу! — І він дотримав своєї обіцянки — дочиста спорожнив холодильник. Навіть виколупав із формочки кубики льоду, щоб розтанули.

Пес завершив свою розкішну трапезу, гикнув, загорнув недоїдки в рушничок і заховав у торбу. Тоді сказав собі: "Гадаю, саме час поспати!"

Він ліг під каштаном, заплющив очі, ляснув відстовбурченими вухами по стулених повіках і спробував заснути. Та десь узялася страшенно набридлива муха. Вона сіла йому на писок. Пес махнув віялами вух, муха злетіла, сіла йому на живіт і почала по ньому лазити. Пес найбільше боявся, як йому лоскотали живіт. Він махнув хвостом. Муха злетіла з живота й сіла на писок. Пес ворухнув вухами. Муха знову сіла на живіт. Псові це вже допекло до живого. Хоч насправді йому не хотілося спати.

"Пообідній сон — то таки дурне діло,— промурмотів він і зірвався на рівні.-Скільки літ я спав пополудні, хоча о цій порі взагалі не відчував утоми! Годі! Усяким таким дурницям буде покладено край!"

Пес перевісив торбу через плече, взяв валізу у праву передню лапу, а дорожню сумку у ліву й помандрував навпростець через поле.

Коли сонце стало майже на прузі, пес натрапив на кав'ярню. Вона самотньо стояла серед лугу. Під дахом з червоної черепиці, з білими мурованими стінами й зеленими віконницями. Над парадними дверима висіла вивіска з написом: "До дикого Генріха".

На парадних дверях красувалося меню. Пес ретельно вивчив його.

"Людські страви, людські ціни",— промурмотів він і відчинив двері. За дверима побачив простору кімнату зі столами й шинква-сом.

За одним столом сиділи дві курки й півень, за другим — юний пес, за третім — кіт. На шинквас зіперся чоловік з великою лисиною і кущистими вусами. Уклонившись, він привітався:

-Доброго вечора, пане подорожній!

— Доброго вечора, дикий Генріху,— відказав пес і собі вклонився. Він сів за вільним столом біля вікна.

— Що пан пес бажають?

— Три порції м'яса з коренеплодами без хрону і великий кухоль світлого пива! — замовив пес.

— Три порції м'яса з коренеплодами в одну тарілку! — гукнув лисий вусань у двері на кухню, взяв великий кухоль і націдив пива — На здоров'я! — сказав він і поставив кухоль з пивом на стіл.

Пес підняв кухоль і одним духом спорожнив. Після тривалої подорожі йому хотілося пити.

— Ще великий кухоль пива, дикий Генріху,— попросив він і тричі відригнув.

— Диким Генріхом звали мого батька,— сказав господар — Я —лагідний Генріх! Просто я ще не зібрався перемалювати вивіску.

Лагідний Генріх побіг з порожнім кухлем до шинквасу. З кухні вийшла низенька жінка з тарелем, повним м'яса та морквяного, бурякового і бруквяного гарніру. Вона роззирнулася навкруги, попрямувала до пса і сказала:

— Це, мабуть, для вас.

Пес кивнув головою, узяв з її рук таріль і заходився наминати.

— Пан пес, напевне, проїздом? — запитала жінка.

— У широкий світ іду,— відповів пес, уминаючи за обидві щоки-Може, ще десь комусь знадоблюся.

Жінка дістала з кишені фартуха окуляри, сіла й почала уважно розглядати пса — од відстовбурчених вух аж до кігтів задніх лап. Потім вона вигукнула:

— Лагідний Генріху! А поглянь на цього пса! Гадаю, він знадобиться нам!

Лагідний Генріх повернувся з кухлем пива, поставив його на стіл, буркнув псові: "На здоров'я!", дістав з кишені фартуха окуляри, сів і пильно оглянув пса — од відстовбурчених вух аж до кігтів задніх лап —і мовив:

— Авжеж, він нам таки знадобиться!

— Шкода! — Пес спорожнив другий кухоль — Але я йду в широкий світ. Усього кілька годин у дорозі. А широкий світ далеко звідси.

— Світ круглий, як куля, голубе,— мовив лагідний Генріх — Широкий світ усюди.

— Хоч би куди ви прийшли, голубе, скрізь — широкий світ,— додала жінка.— Це — хто і як собі його уявляє.

"Вони обоє мають рацію",— подумав пес. Його завжди можна було переконати слушними аргументами. Він витер піну з писка й спитав: —1 ким би я у вас працював?

-Викидайлом, дорогий мій,— відповів лагідний Генріх.— Мені потрібен той, хто викидатиме відвідувачів із кав'ярні.

-Його батько, дикий Генріх, сам давав собі раду,— мовила жінка — Відчайдух був! А мій чоловік слабкий. Цідити пиво, подавати на стіл і викидати відвідувачів — це йому не до снаги.

Пес обвів поглядом залу. Дві курки й півень, юний пес і кіт пильно розглядали його.

Вони видалися псові досить симпатичними. Він не мав анінай-меншого бажання когось із них хапати, виносити з кав'ярні й садовити за дверима.

— Гадаю, це не для мене,— відмовився пес.

— Ідеться не про тих, кого ви тут бачите,— пояснила жінка.— Ці відвідувачі сумирні. Але ввечері сюди налізе всяка потолоч! Забіяки, шулери, неотеси всілякі!

— Якщо так триватиме далі, моя кав'ярня заживе недоброї слави,— поскаржився лагідний Генріх.— Порядні люди більш не прийдуть до нас, і ми зійдемо швидко на звичайну корчму!

Пес виїв таріль дочиста і розміркував: "Нехай і так! Я ж мріяв знайти щось нове, інакше, ніж було! Викидати бешкетників — для мене новина! Я стільки прожив, а ще не бачив потолочі. Отже, зазнаю чогось нового".

Пес відсунув жінці чисто вилизаний таріль і сказав:

— О'кей! Я згоден на цю роботу!

Лагідний Генріх із дружиною дуже зраділи. Пес нічого не заплатив за м'ясо з гарніром і пиво, бо харчування і житло, сказав лагідний Генріх, віднині для нього безкоштовні. А платня, додала жінка, відразу після виконаної роботи. Й уточнила:

— За кожного викинутого бешкетника, витуреного нечему —десять марок, якщо ви, звісно, згодні.

Пес кивнув головою. Адже гроші були для нього десяте діло.

Робочий день для пса починався по заході сонця і закінчувався опівночі. Роботи було небагато. Пес сидів за столом і попивав пиво або смакував солоні палички, читав газету чи просто дрімав, щось міркував чи тихенько насвистував, а коли лагідний Генріх підходив до нього й мурмотів: "Стіл номер три", або "Стіл номер сім", або "Стіл номер один", пес підхоплювався і наводив лад біля того чи іншого столу. До спражнього викидання майже не доходило. Адже ті, хто поводився, як нечема чи бешкетник, здебільшого були вдвічі нижчі й удвічі тонші, ніж пес, і кидалися навтікача до дверей, коли викидайло прямував до них.

Тільки на п'ятий день пес таки мусив удатися до "викидання". До кав'ярні зайшов рябий песик. Він підсів до старої кішки, хоч у залі було ще багато вільних столів. Кішка їла сардини в олії з тунцевою підливою. Рябий песик вихопив у неї з тарілки сардину. Кішка не-вдоволено пирхнула на нього, але рябий песик знехтував те і поцупив ще одну сардину з тарілки в старої. Кішка заверещала:

— Господарю, господарю, заберіть цього нахабу від моєї тарілки! —Стіл номер п'ять, рябий песик біля кішки! — прошепотів

лагідний Генріх до пса-викидайла.

Той підвівся й попрямував до п'ятого столу.