Пес іде в світ - Сторінка 6

І як пояснювати одночасно одним одне, іншим — інше, він також не знав. Щоб виграти час, пес подумав і сказав:

— Дістаньте, будь ласка, зошити з математики! (Це колись звично говорив його вчитель. Так легше приховати обман, вважав пес).

Проте зошитів з математики діти не взяли з дому. Вони взяли лише зошити для уроків співів, бо впродовж останніх тижнів вони з ведмедем на всіх уроках тільки співали.

Псові спало на думку, що його наймолодший син любив рахувати кульками. І ще, що вишні — так то ж кульки і що була саме пора вишень.

— Чи є тут фруктова крамниця? — запитав пес.

— На протилежному боці села,— сказала Кармен-Анна.

— Зараз ми підемо туди,— мовив пес. Він не запитав їх, чи бажають вони цього, адже він міркував так: "Коли їх питаєш про їхні бажання, вони тільки роззявляють роти й витріщаються на тебе".

Хлопчина, що цікавився табелем, запитав:

— До якого шкільного предмета належить їти-до-фруктової-крамниці?

Пес відповів:

— Ходіння — це вивчення правил дорожнього руху, купування — це формування споживацьких смаків, повернення до школи — зарядка, оскільки ми стрибатимемо на одній нозі!

Пес із дітьми йшов селом. Він не мав змоги вивчити з ними правила дорожнього руху, адже ніякого транспорту в селі не було. Назустріч їм трапився лише трактор, що їхав серединою дороги. Пес пояснив дітям, що тракторист — цілковитий бевзь. І гукнув до нього:

— Гей, йолопе, тримайся правого боку!

Перш ніж відвідати фруктову крамницю, пес повів дітей до ощадної каси і розміняв дві стошилінгові асигнації на срібні п'ятаки.

— Скільки срібних п'ятаків ми отримаємо? — запитав він дітей.

— Сорок,— відповів хлопчина з четвертого класу.

— А скільки дітей у класі? — запитав пес дівчинку з першого класу.

— Я не знаю,— відповіла та.

— Полічи їх,— звелів пес.

Дівчинка полічила учнів. Вона налічила двадцять.

— І скільки п'ятаків отримає кожен, якщо в нас їх сорок, а вас є двадцять? — запитав пес.

— Два на двадцять — сорок! — вигукнув хлопчина з третього класу.

Пес кивнув головою і дав кожній дитині по два срібні п'ятаки.

Потім діти пішли до фруктової крамниці. Там були жовті, червонуваті і темно-червоні вишні. Пес прочитав лекцію про вишні. Про солодкі й кислі, гнилі й червиві, обприскані хімікатами й біологічно чисті.

Крамарці це не сподобалося.

— Не ганьбіть мого товару! — вигукнула вона, підозрюючи щось лихе. А коли пес запропонував дітям покуштувати всі сорти вишень, аби кожен для себе визначив їхню якість, крамарка геть спохмурніла— Таких покупців я з радістю не впустила б!— вигукнула вона.

— Милостива пані,— звернувся пес до крамарки — Ми не покупці, ми проводимо тут урок.

— Урок? У мене? — здивувалася крамарка.

-Авжеж,— мовив пес— Щоб жити, потрібні овочі та фрукти. Дітям вони необхідні!

Крамарка не зронила більше й слова. Вона спритно зважувала по чверті кілограма вишень кожній дитині, брала п'ятаки й давала здачу. Навіть не зреагувала, коли пес звернувся до дітей:

— Хай кожен полічить здачу, адже дітей часто ошукують!

Потім пес і діти вертали до школи, підстрибуючи навпереміну то на правій нозі — тринадцять разів, то на лівій — тринадцять. Світило сонце, і пес із дітьми залишилися на шкільному подвір'ї. Пес улаштував змагання: хто далі виплюне вишневу кісточку. Переможцем став Тарзан-Готліб з четвертого класу. Він виплюнув кісточку на 12 метрів 17 сантиметрів і 3 міліметри. На жаль, у змаганні були використані всі вишні. Для уроку математики не лишилося жодної.

"Що ж,— міркував пес,— діти полічили в ощадній касі гроші і полічили дітей, поділили п'ятишилінгові п'ятаки та дрібняки між собою! Кожен перелічив свою здачу у фруктовій крамниці, а також свої стрибки до тринадцяти, коли вертали назад, а коли плювалися кісточками, то вимірювали відстань до міліметра. Досить математики на один день".

— Досить лічби на сьогодні! — сказав пес-учитель дітям.

Діти побігли додому, а пес позбирав вишневі кісточки, хоча йому було важко: він ще не міг як слід випростати спину. Але він знав, що діти неохоче прибирають після себе. І добре знав, що вони не люблять тих, хто їх примушує прибирати.

І чомусь — він не знав достеменно чому — він хотів, аби в дітей залишився про нього добрий спогад.

Пес покинув школу. На. головному майдані він побачив привітний готель. Пес винайняв кімнату й ліг у ліжко. Через біль у спині. Він хотів одужати до світанку, щоб весело мандрувати далі.

Наступного ранку зі спиною у пса все було гаразд. Але він відчував страшенний голод. Він спустився до зали й замовив сніданок —яєчню зі шкварками, сир, каву й малинове повидло.

Пес усмак наминав сніданок. Водночас розглядав мапу мандрівника, яку розіклав на столі, й міркував, куди йому краще податися.

Він вирішив іти на південь, оскільки на мапі в цьому напрямку на відстані одного дня ходи було велике озеро. Біля великих водоймищ, міркував пес, завжди багато всякої роботи, і там можна до чогось прилаштуватися. Може, екскурсоводом або рятувальником на воді.

Коли пес підвів очі від мапи, перед ним стояли Кармен-Анна з першого ряду і Лоліта-Єва з третього.

— Як ви тут опинилися? — сполошився пес.

— Ми дочки господаря готелю,— сказала Кармен-Анна, а Лоліта-Єва додала:

— Час іти, пане вчителю, вже восьма година!

— Біжіть, я зараз! — мовив пес. Він почервонів, бо йому було соромно за свою брехню. Але діти цього не помітили, адже його обличчя було вкрите шерстю.

— Поки ви не в школі,— зауважила Лоліта-Єва,— ми не спізнимося!

— Я вас пережену,— сказав пес— Я швидше бігаю.

— Навряд! — засумнівалася Лоліта-Єва.— Ми тут бігаємо найшвидше. Нас не пережене ніхто!

Господар готелю гукнув з-за шинквасу:

— Це правда! Меткіших за них немає, пане вчителю. Мої дочки переженуть вас!

Пес зрозумів: йому не вдасться викрутитись! Він витер рота й підвівся. "Доведеться ще один шкільний день відпрацювати",— подумав він. Але краще побути чотири години вчителем, ніж чотири місяці арештантом!

(Адже пес уже двічі порушив закон. Першого разу, коли заліз у школу, а вдруге, коли став за вчителя. Незаконне виконання функцій посадової особи, оцінив він).

Пес побіг із дочками господаря готелю до школи. Хоча на фініші він рвонув щосили, Кармен-Анна і Лоліта-Єва добігли до шкільної брами з випередженням на три його довжини. Коло брами стояв ведмідь і розмахував якимсь листом.

— Колего, подивіться-но сюди,— вигукнув він — В управлінні шкіл панує безлад — І тицьнув листа псові під ніс.

Пес прочитав: "...лише за три тижні, на жаль, зможемо прислати вам учителя на заміну..."

— Один відділ не знає, що робить інший! — вигукнув ведмідь.-Вони присилають учителя і водночас пишуть, що не можуть його прислати!

Пес зрадів, коли задзеленчав дзвоник. Можна було мерщій піти до свого класу, щоб не обговорювати з ведмедем листа.

— Сьогодні,— сказав він дітям,— ми писатимемо твір. Ті, хто вже вміє писати, писатимуть його; хто ще не вміє писати, розкажуть його мені.

— На яку тему? — спитала Дезіре-Роза.

— Скажімо, про щось супернезвичайне,— мовив пес— Що ви пережили останнім часом супернезвичайне?

Кармен-Анна вигукнула:

— Змагання сьогодні вранці! Петер-Ігнац вигукнув:

— Купування вишень учора перед обідом!

— А ще що? — Пес був трохи розчарований.

Діти сказали, що вони сьогодні, на жаль, не зазнали ще чогось су-пернезвичайного. їхнє життя зазвичай нудне. Тут мало буває незвичайного.

Пес замислився.

— Тоді треба нам,— сказав він,— пережити щось супернезвичайне, щоб потім написати про це твір. А що може бути супернезвичайним?

— Політ на Місяць! — вигукнув один хлопчина.

— На жаль, нас не візьмуть,— мовив пес

— То ми спіймаємо грабіжників банку! — вигукнув якийсь малюк.

— Так швидко ми їх не знайдемо,— сказав пес. —То шукатимемо скарб! — вигукнув інший малюк.

— Де? — спитав пес.

— А я не знаю,— відповів малюк.

— На жаль, я також,— мовив пес.

— Ми зустрінемо привида! — вигукнув третій малюк.

— Так, так! — загукали діти — Привид — це супернезвичайно!

— Гаразд,— погодився пес— Зустрінемо привида. Ану ж він мешкає у шкільному підвалі!

Пес повів дітей із класу. Тихо, навшпиньках спускалися вони сходами. Коли всі діти зібралися в підвалі, пес вимкнув світло, адже привиди розмовляють тільки, коли темно.

— Дорогий привиде, вибачте, що ми порушуємо ваш денний спокій,— пробубонів пес у темряву.

Потім пес тихенько заскімлив. Потім пес пробубонів:

— Мої учні хочуть познайомитися з вами! Потім пес знову заскімлив.

Потім пес пробубонів:

— Якщо ви тільки скімлите, ми вас не розуміємо!

— Вибачте,— мовив пес пронизливо тужливим голосом,— у своїй самотності я відвик говорити!

Пес пробубонів:

— Навіщо вам цей підвал? Ідіть до нас нагору й матимете товариство!

Пес заскімлив:

— Привиди не живуть при світлі! Пес пробубонів:

— Що ви за привид? Пес заскімлив:

— На жаль, я забув! Пес пробубонів:

— Можливо, ми вас визволимо? Пес заскімлив:

— Ох, це було б чудово! Пес пробубонів:

— Що нам треба зробити? Пес заскімлиив:

— На жаль, я це також забув!

Діти слухали затамувавши подих, але псу його діалог поволі став набридати. Він пробубонів:

— Ну, гаразд! Якщо ви все забули, тоді ми не зможемо вам допомогти! Бувайте!

Діти запротестували.

Привид розчулив їх. їм захотілось будь-що його визволити.

"Як нам,— подумки запитав пес себе,— визволити привида, якого взагалі не існує?" Коли він сушив над цим голову, велика муха, заблукавши в підвалі, продзижчала довкола його вух. Спритний мухолов, пес тут же хвацько спіймав набридливу муху на своєму вусі. Затиснувши її в кулаці, він ураз дещо зметикував.

— Привиде,— пробубонів він,— ми не зможемо тебе визволити, бо ти, йолопе, геть забув, яке на тобі лежить прокляття. Але ми обернемо тебе на когось іншого. Скажімо, на велику муху. А в подобі мухи ти вже не боятимешся денного світла й літатимеш собі скрізь по світі. Згода?

— Це було б супернезвичайно,— заскімлив пес.

— Тоді ми прокажемо закляття,— пробубонів пес і почав:

— Привиди бідні, безликі, Оберніться на мухи великі. З темряви, бруду й ганчір'я Летіть в золоте надвечір'я, І будете сонцю радіти, Як квіти, як діти!

Діти повторювали за псом усі рядки, пес махнув правою лапою, ніби "визволяв" скиглія, і знову ввімкнув підвальне світло.

— Де муха?! — загукали діти.

Пес показав їм свого правого переднього кулака.