Пес іде в світ - Сторінка 7

Діти прикладали вуха до кулака, вони чули дзижчання й гудіння мухи і були щасливі.

Пес повернувся з дітьми до класу. Він став біля вчительського столу і розтулив кулака. Велика муха злетіла вгору, тричі покружляла довкола люстри й вилетіла у вікно.

— Супернезвичайно! — загукали діти.

Більші учні сіли й написали твір під назвою: "Як ми обернули привида на муху".

Малі оточили пса й оповіли йому історію про муху-привида.

Десятеро дітей розповідали псові історію, і всі десятеро присягалися на чім світ, що бачили привида. Він був величезний, запевняли вони, і неймовірно товстий. Ще й блищав, як цитриновий пудинг.

Пес хотів тишком-нишком піти собі своєю дорогою саме в обідню пору, після уроків. Але ж він пообіцяв дітям прочитати їхні твори і під кожним поставити велику червону одиницю1, тому хутенько повернувся до готелю, позичив у господаря червону кулькову ручку, сів у своїй кімнаті й заходився читати твори й малювати

1 Найвищий бал за п'ятибальною шкалою оцінювання шкільних знань у деяких країнах Західної Європи.

одиниці. Помилок не виправляв, подумав собі: "Навіщо бруднити такі гарні твори своєю червоною мазаниною!" Потім пес сів писати дітям листа. Він написав:

"Любі учні,

таких милих дітей, як ви, у мене ще ніколи не було і, напевне, більше ніколи не буде. На жаль, я мушу вас сьогодні покинути..."

Тут пес облишив писати, поклав кулькову ручку й мовив сам до себе: "У таких важливих справах дурити дітей не можна", подер листа й почав писати нового.

Він писав:

"Любі учні, я зовсім не вчитель, а звичайнісінький мандрівний пес. Не судіть мене, прошу. З вами було дуже приємно. Ваш пес,

який вас ніколи не забуде".

Пес спустився до зали, щоб узяти в господаря конверт для листа. Але господар не мав конверта. Тоді пес побіг до крамниці. Крамарка подарувала йому конверт і сказала:

— Мій син, його звати Ігнац, вчиться у вашому класі. Він розповів мені, що ви супернезвичайний учитель!

Коли пес із конвертом повернувся до своєї кімнати, Кармен-Ан-на і Лоліта-Єва сиділи на його ліжку. Вони були сумні.

— Ми хотіли принести тобі квіти,— сказала Кармен-Анна.

— Щоб тобі було затишно,— сказала Лоліта-Єва. —1 ми прочитали лист,— сказала Кармен-Анна.

— Адже ти писав його і нам,— сказала Лоліта-Єва.

Пес похилив голову і втупився в свої передні лапи. Йому стало страшенно соромно.

— Нам байдуже, що ти не справжній учитель,— сказала Кармен-Анна.

— І для решти дітей це також не має ніякого значення,— сказала Лоліта-Єва.

— Ми тебе дуже, дуже любимо,— сказала Кармен-Анна.

Пес був зворушений. Він дістав з торби носовичка й висякався.

— Побудь з нами ще хоч тиждень! — попросила Лоліта-Єва.

— Хоч один день! — попросила Кармен-Анна

— О'кей — промурмотів пес, витер дві сльозини розчулення і заховав носовичок у торбу.— Але тільки один день!

Людям, які його любили, він не міг відмовити в жодному проханні.

Ще десять днів пес учителював, бо діти щодень благали його залишитися ще на один-однісінький день. Весь його клас знав, що він не спражній вчитель. Кармен-Анна і Лоліта-Єва призналися дітям, і всі вони поклялися нікому про це не розповідати. Діти дотримали клятви, і їм із псом було дуже добре. Майже кожного дня вони ходили на екскурсії. Одного разу вони пішли до пекарні й навчилися пекти хліб та булочки. Іншого разу подалися до квітникарства й навчилися садити квіти з горщиків. Ходили до швейної майстерні, і до шевця, і на селянський двір. Якось вони посадили на шкільному подвір'ї дерева. Кожен — одне деревце. А ще грубезними пензлями фарбували в блакитний колір похмурі, сірі стіни школи. Пес навчив дітей також насвистувати мелодії.

Та не забував він також ні про рахування, ні про писання й читання.

Якщо доводилося визначити, скільки фарби вистачить на всю шкільну будівлю, і скільки запари треба на тринадцять кілограмів житнього борошна, і скільки тканини піде на семеро штанів, то тут без рахування було не обійтися. Оскільки діти завжди описують те, що вони пережили, то й писання було чимало. Та й сам пес щовечора сідав за стіл і записував якусь історію зі свого життя. Наступного дня діти її читали.

На дванадцятий день песячого вчителювання вперіщив рясний дощ. Пес не повів дітей на екскурсію, а залишився з ними в класі. Він розповів їм трохи про свою мозкову фототеку і про всі хмари, які він у ній зібрав. Учні з учителем стояли біля вікна, бо ж діти, слухаючи вчителеву розповідь, і собі хотіли фотографувати мозком хмари. На жаль, небо було однотонне, темно-сіре, і вони не помітили на ньому жодної хмаринки. На жаль, помітили дещо зовсім інше на землі: вулицею їхав автомобіль і зупинився навпроти школи. З автомобіля вискочив чоловік, напнув парасольку й побіг до парадних дверей. Чоловік був високий і худий, а з обличчя — напівосел. Або напівлюдина. Це — як і хто на нього подивиться.

Пес тихо сказав до дітей:

— Напевне, чийсь батько. Хоче про щось довідатись!

Діти захитали головами. Вони знали батьків своїх однокласників. І навіть батьків дітей з інших класів.

Потім діти й пес зовсім замовкли. Вони так принишкли, що чули рипіння парадних дверей, коли той чоловік зайшов до школи. Вони чули, як лунали його кроки в коридорі, чули, як він відчинив двері до кабінету директора і як вигукнув:

— Де ж директор?

— Я вже йду! Горить там щось? — почули вони голос ведмедя, а потім його чвалання з сусіднього класу.

Ведмідь зайшов до кабінету.

Діти й пес затамували подих. Скрадаючись, вони підступили до стіни, що правила й за класну дошку.

За стіною містився кабінет директора. Стіна була тонка, з гіпсу. Діти дослухалися, наче до радіовистави, розрізняючи кожне слово, мовлене за стіною.

— Що ви бажаєте? — спитав ведмідь.

— Я інспектор із управління школами,— відповів чоловік.

— Дуже приємно,— мовив ведмідь.

-Ми одержали листа від тутешнього об'єднання батьків,-повідомив інспектор.— Вони просять залишити їм нового вчителя замість хворого.

— Так, так7— мовив ведмідь — Я також цілком за те. Діти полюбили його. Наш колега — справді неабиякий майстер!

— Але ми не посилали до вас ніякого нового вчителя,— здивувався інспектор.

Ведмідь гучно зареготав.

— Ви, напевно, жартуєте! — вигукнув він.— Новий вчитель уже два тижні в нас працює. Може, думаєте, в сусідній кімнаті якась мара стоїть?

— Якщо хтось там і стоїть,— вигукнув інспектор,— то він шахрай! У листі батьків сказано, що новим учителем у вас працює пес. Але ж ми не затверджували жодного пса на посаду вчителя в нашому районі!

— Збожеволіти можна! — здивувався ведмідь.

— Ви,— провадив інспектор далі,— довірили учнів ошуканцеві! Того псюру чекає буцегарня! Поліцію вже повідомлено! Та й вам це так не минеться!

— Діти, я мушу негайно піти звідси,— прошепотів пес, почувши останні речення.

— Але не через вхідні двері,— застерегла Кармен-Анна пошепки-Може, там уже чатує поліція!

— Я вилізу через вікно,— прошепотів пес.

— Тільки не через вікно! — Ігнац-Петер затримав пса за хвіст-Тебе ж побачать з вікна директорського кабінету!

— Ми сховаємо тебе,— мовила Лоліта-Єва.

У класі стояла лише одна шафа, що могла бути сховком для пса. У ній на полицях зберігалися зошити, фарби, крейда, мапи, тюбики клею, кольоровий папір, гумки для стирання і кольорові олівці.

Псові не хотілося лізти в шафу. Непорядно ховатися від напівос-ла, вважав він. Та оскільки йому від страху дрижали коліна, діти змогли затягти його в шафу.

Одна дитина відчинила дверцята шафи, ще двоє дітей підняли нижні полиці вгору, троє інших запхнули пса в шафу, а ще четверо притиснули дверцята. І тоді Петер-Ігнац замкнув їх, сховав ключа до кишені штанів і вигукнув:

— А зараз усі на свої місця!

Тільки-но діти посідали за парти, до класу зайшли інспектор з ведмедем.

— Де пес? — запитав інспектор.

Кармен-Анна підвелася. Вона зробила невинне, ангельське личко.

І сказала:

— Пан учитель як вихор вилетів у двері!

— Гадаю, до туалету! — Ігнац-Петер показав у той бік.— Напевне, в нього заболів живіт.

Інспектор кинувся з класу просто в туалет. Він помітив, що вікно в туалеті відчинене, висунувся з вікна й промурмотів:

— За мною! Він ще десь недалечко!

За школою простягався широкий луг, а за лугом починався ліс. Скраю на узліссі хтось стояв.

— Пане директоре, та йдіть-бо сюди! — гримнув інспектор. Ведмідь почалапав до туалету. Діти юрбою посунули за ним.

Ведмідь зазирнув у туалет.

— До ваших послуг,— люб'язно мовив він до інспектора управління школами.

— Чого стоїте, біжіть, голубе! — гримнув інспектор. Він показав на узлісся — Чи не пес ген там стоїть?

Ведмідь примружився, щоб краще бачити. Постать, що бовваніла на узліссі, була в яскраво-блакитному капелюсі. Такого яскраво-блакитного капелюха — і про це знав кожен у селі,— носив лише старий баран, що жив зі збирання грибів.

— Дощ заважає мені розгледіти як слід,— мовив ведмідь,— але я гадаю, що це, найвірогідніше, пес!

— То чого ж ви зволікаєте?! — закричав інспектор. Він розкрив парасоль і побіг через луг у напрямку яскраво-блакитного капелюха.

Ведмідь зітхнув і виліз на підвіконня.

— Трохи й собі займуся спортом,— промурмотів він. Перед тим, як сплигнути з підвіконня, сказав до дітей:

— А ви вертайтесь до класу й спорожніть там свою шафу, зрозуміли?

— Зрозуміли! — загукали діти й миттю кинулися до класу. Петер-Ігнац хотів відімкнути шафу, але не знайшов у своїй кишені ключа. Кишеня була дірява. Ключ, мабуть, випав крізь дірку. Діти були в розпачі, оглянули підлогу — в класі, коридорі й туалеті. Але ключа так і не знайшли, бо страшенно хвилювались і раз у раз натикалися одне на одне.

— Так ми його не знайдемо,— вигукнула Лоліта-Єва,— треба винести шафу!

Діти обережно поклали шафу на підлогу. Семеро дітей взяли її з правого боку, семеро — з лівого. Троє взялися за днище, троє — за верхній край шафи. Шафа була важкенька, але двадцятеро дітей, якщо об'єднають сили, здатні, безумовно, й гору зрушити.

Діти витягли шафу зі школи.

— А далі куди? — засапався Петер-Ігнац.

-До нас додому,— віддихувалися Кармен-Анна і Лоліта-Єва-Там йому буде безпечно.

Діти тягли шафу до готелю під рясним дощем. Двоє перехожих, які їм зустрілись, нітрохи не здивувалися. Вони подумали: "А, це в них знову урок-екскурсія!" Всі промокли до рубця, поки доправили шафу до зали готелю.

— Що ви принесли? — здивувався господар готелю.