Петер і червоний птах - Сторінка 11

Мені приснилася Лотта. Вона сиділа на траві, гризла билинку і мружилась на сонці.

— Дурненький,— сказала вона.— Це ж ти від мене втік.

— Куди чимчикуєш, хлопче?

Якийсь молодик висунув товсту рожеву пику з вікна автофургона. Його біле кучеряве волосся стирчало в різні боки, мов пір'я з рваної подушки.

Що я мав відповісти? Нікуди спеціально я не йшов, а просто втік собі з дому. Однак чому б не скористатися нагодою й не проїхатись задурно машиною? Тим більше, що мені наступали на п'яти.

— Недалеко. В Монголію, а може, в Болівію. Я ще не вирішив.

— Тоді залазь у кабіну,— мовив він цілком серйозно.

Я заліз у кабіну білого рефрижератора, на якому синіми літерами стояло: "М'ЯСО І ХОЛОД". Мотор спочатку $ахурт чав, а коли молодик натис на акселератор, завив, мов поранений звір.

Всю дорогу мій новий знайомий прилипав носом до лобового скла.

"Недобачає",— подумав я. Яке щастя! Він же не зможе запам'ятати ані моєї зовнішності, ані впізнати мене на фото, коли почнуться розшуки". Я ще й назад відкинувся, вгрузнувши в спинку сидіння, і водночас посунувся вбік настільки, наскільки це було можливо. Встрявати в довгі розмови було небезпечно, бо тоді я міг себе викрити. З мене брехун нікудишній, хоч у житті доводилось часто брехати. В декого це виходить легко. От хоча б Стаффан: по ньому ніколи не видно, каже він правду чи бреше.

Молодик гнав машину так, наче вважав себе спортивним гонщиком, раз по раз кидаючись то вправо, то вліво. Виробляв він таке, що тим, кого він обганяв, нічого не лишалося, як тільки підбадьорливо сигналити йому вслід.

— Ще одного обігнали,— бурмотів водій собі під носа.— Ці черепахи тільки плутаються під ногами й створюють дорожню небезпеку. Щороку люди тисячами гинуть у аваріях! Страшно уявити, скільки горя й страждання, а заради чого? Я б на місці поліцаїв, не дуже панькався з отими тихоходами.

Він витяг несвіжого носовичка й висякався. А тим часом рефрижератор обігнав ще й чорного "мерседеса".

— Ти ходив до школи? — спитав молодик.

— Ні,— відповів я трохи невпевнено.— Саме недавно закінчив. Взагалі науки мене ніколи не цікавили, бо я людина практична. До того ж, треба подумати й про засоби існування. Я змушений сам на себе заробляти.

— У такому віці?! — зітхнув мій новий знайомий.— Яке складне життя. Скільки ж тобі років?

— Сімнадцять,— відповів я баском.

— Сімнадцять! — скрикнув він.— А я думав, що...

— Еге ж, усі дають мені менше, через те, що я зростом не вийшов. У цьому винна залоза, де містяться гормони росту. Нічого, після операції все стане на своє місце.

— Бідолаха,— сказав молодик і знову витяг носовичка, щоб витерти носа.— Бідолашна дитина! Декому таки трапляється відчути на собі руку безжальної долі!

Мене дуже тішило співчуття, яке він виявляв до моєї вигаданої ситуації. Я смакував його слова, мов карамельки. Зараз мені, як ніколи, потрібне було чиєсь співчуття.

— Це зовсім не страшно,— вів далі я.— Елементарне хірургічне втручання. Спочатку трохи надріжуть шкіру ось тут, на шиї ззаду, а потім ампутують зайвий шматочок залози. Тільки вони повинні бути обережні, бо якщо, не приведи господи, відріжуть забагато чи замало, я одразу ж помру, як муха. Тут один шанс із десяти.

— А нехай йому біс! — вилаявся молодик.— Скільки ж на цьому світі всякого страждання! Я тепер весь час уболіватиму за тебе, можеш мені повірити.

Сльозинки покотились по його товстих рожевих щоках.

Він витирав їх носовичком, а віражі ставали дедалі крутішими.

— Найгірше те,— вів я далі,— що в нас, у Швеції, ніхто не вміє робити цієї операції. Ніхто й не візьметься за таке, в жодному разі. Надія тільки на Італію.

— О господи,— сказав молодик, і сльози покотилися рясніше.

— Але й тут є перешкода,— мовив я.— Треба мати гроші, щоб одержати хоча б консультацію італійського спеціаліста. Це може коштувати сотні тисяч крон — разом із дорогою.

— А що ж твої батьки? — здивувався молодик.

— Я сирота. Але нічого, якось воно буде. Я звик до самостійності. От тільки треба знайти роботу, щоб можна було почати відкладати гроші. Не вішай носа — і все буде гаразд!

— Боже святий,— прогугнявив він у носовичок.—Який же ти відважний, хлопче! Це кажу тобі я, ти мені тепер як син. Хоча дітей я, звісно, не маю, бо як подивишся, що коїться в світі, то дякуватимеш долі за те, що вона не дала тобі дітей!

Він вірив кожному моєму слову. Та я вже й сам почав вірити: моя власна історія зворушила мене до сліз, і тильною .стороною долоні я витер у себе дві сльозинки.

— Все це пусте! — вигукнув я хоробро.— Боятися нічого, треба тільки роботу собі підшукати. Правда, це діло не таке вже й легке, бо мій молодий вигляд завжди стоїть мені на заваді. Обличчя — як задок у немовляти!

— Ну ні,— заперечив молодик, повертаючись до мене.— Коли до тебе гарненько придивишся, ти виглядаєш дорослішим, ніж здається спочатку. Принаймні соліднішим!

— Так воно і є, але ніхто особливо не придивляється, приймаючи на роботу. Там сидять байдужі люди, їм усе одно, матиму я гроші на операцію, чи ні. Моє життя їх не хвилює. І чому це так, га?

— Твоя правда,— сказав молодик.— На цьому світі не зустрінеш ні милосердя, ні співчуття. Але я тобі дуже співчуваго, можеш мені повірити. Якби я тільки міг щось для тебе зробити! Твоя мужність мене зворушила.

Щоб довести це, він витер носа обома руками. Як тільки він випустив кермо, машина різко змінила напрямок, і ми ледве не врізалися в грузовика.

— Думаю, тобі найкраще звернутися на біржу праці,-^ сказав молодик,—^і викласти все так, як воно є. Вони вже там щось придумають.

У мене одразу ж відпала охота продовжувати цю тему. Пора було закруглятися, бо одним необережним словом я міг себе розкрити. За вікном кабіни швидко миготіли, змінюючи одна одну, картини довколишнього краєвиду. Очевидно, ми під'їздили до якогось селища, бо обабіч потяглися рядочки вілл, що тісно тулилися одна до одної на невеличких зелених галявах.

З нагрудної кишені сорочки молодик витяг сигарету і ввімкнув запальничку на щитку приладів.

— У вас не знайдеться зайвої сигарети? — спитав я, аби розвіяти всі сумніви щодо мого віку.

— Будь ласка, дуже прошу,— похопився молодик, простягаючи мені цілу пачку.

Я взяв сигарету, припалив її й глибоко затягнувся. їдкий дим дер у горлі, мов наждачний папір. Я думав, лусну, але не кашляну. Та де там! Мене так розібрало, що вдіяти я вже нічого не зміг.

— Що з тобою? — занепокоївся молодик.

— Горло,— видавив я, не перестаючи кашляти. Я схопив себе за горло, імітуючи передсмертні муки.— Хвороба,— пояснив я.— Не можу вдихати дим... Забув... Дайте повітря! Швидше!

Все це було, мабуть, дуже правдиво, бо молодик щосили натис на гальма, і машина, що їхала за нами, мало не влетіла в рефрижератор. Я виліз із кабіни, міцно тримаючи валізку, і почав вдихати свіже повітря.

— Може, я чимось допоможу? — перелякався, аж зблід молодик.

— Спасибі, не треба,— прохрипів я.— Я вже сам собі допоможу. Воно швидко мине, не хвилюйтесь. Ви й так мене підвезли, дякую.

Я стояв, зігнувшись у дугу, тримаючись за горло. Молодик поклав мені на плече свою малу пухкеньку ручку.

— Тобі й справді не потрібна моя допомога? Може, відвезти тебе до лікарні? Я б охоче це зробив!

— Не треба,— заспокоїв я його.— Мені нічого не загрожує. Якщо я помру, то на цей випадок завжди ношу при собі папірець: "Тут спочиває хлопчина, який сам давав собі раду". Саме це і має бути написано на моїй могилі.

— Тоді бувай здоровий, бажаю успіхів. Я вболіватиму за тебе, пам'ятай!

Він витяг з кишені десятку і дав мені як внесок на мою операцію. Ще й підморгнув, від'їжджаючи. Що ж тепер мені робити?

11

Лотта — ось кого мені найбільше бракувало.

Тікати з дому виявилося справою нелегкою. "Від себе не втечеш",— сказав Стаффан, і то таки правда. Лотта була частиною мене самого. Я дорого зараз заплатив би лише за те, аби почути, як вона плаче, хоч плакала вона не часто; аби побачити, як мчить вона на велосипеді по Кульвейєну, тримаючи руля однією рукою, й волосся її тріпотить на вітрі! А як приємно, коли її худеньке тільце залазить до тебе у постіль, щоб розповісти страшну таємницю!

Але платити було нічим. Вісімнадцять крон двадцять п'ять єре — ото й увесь мій капітал. Решту грошей я віддав за биточки з картоплею й солоним огірком у невеличкій кав'ярні, де на вікнах висіли червоні смугасті гардини.

Мені ставало млосно, коли я згадував про Лотту. Взагалі маленькі дівчатка всіх тільки дратують, бо вони, як відомо, недотепи, і з ними соромно з'являтися на люди. Це ж не секрет. Але Лотта не така. Вона кмітливіша за будь-кого з моїх знайомих. Одніею-єдиною гримасою могла вона розвіяти найгірший настрій.

Я вже казав, вона вміла кривитися. Свою маленьку гарненьку мордочку вона могла скривити так, що всі плакали зо сміху. Могла зробитися таким чудовиськом, що найпоряд-ніша мати, і та відмовилась би від дитини, якби їй показали отаке. Одне слово, була вона великим майстром прекрасного і складного мистецтва кривитися. Я цілком упевнений в тому, що якби їй довелося втекти з дому, вона заробляла б собі на хліб лише гримасами, а потім стала б великою акторкою.

Може, це трохи дивно, але я ніколи раніше не замислювався над тим, як я її люблю. Вона була чудова, що там не кажи, і от тепер виходило так, що я її, мабуть, ніколи більше не побачу. Сама ця думка була нестерпна. Я не міг навіть їсти ті биточки, бо вони нагадували мені старих пацюків. Здавалося, мій відчай перемішався з фаршем, і утворився відповідний смак.

Щоб підбадьорити себе хоч трохи, я вирішив подати Лот-ті якусь звістку. Я напишу їй, що почуваю себе дуже добре, що справи мої йдуть якнайкраще, і одного дня я з'явлюся до неї багатий, мов троль, з повними кишенями подарунків.

Я вирішив пройтися селищем і пошукати якусь крамничку, де продавалися б конверти й папір. Селите виявилося маленьким, усього-на-всього наріст на широкому проїжджому шляху. Чотири-п'ять будинків навколо площі, за ними декілька будиночків трохи менших, а далі — вілли, так зване зовнішнє коло. Оце й усе.

До того ж, було воно нудне, те селище. Я не дуже поспішав купувати, ходив собі та роздивлявся вітрини. Спинившись біля крамниці ювеліра, я почав розглядати обручки, свічники, брелки і все, що там було.