Петер і червоний птах - Сторінка 9

Взагалі, тут у нас, на півночі, все якось переплуталося. Думаю, їм буде краще, коли я піду геть і більше не заважатиму. Я сиджу їм у печінках, особливо останнім часом.

— Жаль, що роковини весілля відбулися так невдало,-— сказав Стаффан.— Безперечно, в цьому є й моя вина. От якби план був продуманий краще! А так усе нанівець! До речі, я дзвонив твоєму батькові й трохи побалакав з ним.

Я не знав про це нічого, бо два дні просидів у зачиненій кімнаті, як морська свинка.

— І про що ж ти з ним балакав?

— Правду кажучи, йому було не дуже цікаво, він одразу ж поклав трубку, а я собі подумав, що передзвонювати не варто.

— Тепер ти й сам бачиш,— мовив я.— Отакі вони останнім часом. З ними стало просто неможливо розмовляти. Думаю, це моя вина. Це я, мабуть, зробив щось таке, від чого все й почалося. Ми просто не підходимо одне одному, і з кожним днем стає дедалі гірше. Ось я й вирішив утекти.

— Утікай, коли вважаєш, що так буде краще. Але пам'ятай: від себе не втечеш.

Стаффанове зауваження мене здивувало.

— Хто ж це втікає від самого себе? І дурень знає, що це неможливо.

— В усякому разі, деякі люди намагаються це зробити. А ти добре продумав усі практичні деталі? У тебе є при собі все необхідне, чи ні?

Нарешті Стаффан сів на свого улюбленого коника! Я дуже радів цьому, бо знав, що зараз матиму все необхідне.

— Ні,— сумно відповів я.— На це в мене часу не вистачило.

— Так я й думав,— пробурмотів Стаффан.— Якщо добре поміркувати, втеча з дому — це все одно, що мандрівка до Африки або до Гренландії. Щоб не пропасти, треба мати при собі все необхідне. Без доладного спорядження людина легко стає здобиччю стихії, вона не може боротися з голодом, холодом, носорогами та спекою пустель. Просто не витримує. А скільки ти мандруватимеш?.

— Хто знає, як воно в мене вийде,— сказав я нерішуче.— Але думаю, що все життя.

Стаффан кліпнув очима.

— Це приблизно сімдесят-вісімдесят років,— підрахував він.— Звісно, якщо не трапиться чогось несподіваного. А куди ти підеш?

— Ще точно не знаю,— відказав я, бо й справді не знав. Ця думка раптом ударила мене, як електричний струм.

Я міг піти з дому, не обдумавши як слід своєї подорожі? Утік, а що далі? Єдине, про що я довго міркував, це необхідність самої втечі.

— Тоді тобі корисно знати, що людина па цьому світі може потрапити куди завгодно: від Монголії до Болівії. Дрібного капіталу тут аж ніяк не вистачить, тому, побродивши трохи, ти повинен знайти собі якусь роботу. Може, підеш на пошту розносити листи, або наймешся золотошукачем чи збиратимеш банани. Щоб мати хоч якісь гроші!

Нічого не вдієш: тепер я мусив сам на себе заробляти. "А чи зможу я?" — закралась несподівана тривога. Я, правда, й сам не знав, на що був здатний.

— Нічого, якось буде,— заспокоїв мене Стаффан.—На світі є багато директорів, капіталовкладників та хазяїв плантацій, які тільки й чекають тих, хто хотів би попрацювати, щоб збільшити їхні прибутки.

Він рішуче підвівся й почав метушитись по кімнаті, висовувати шухляди й порпатись в одежі, іграшках, паперах та книжках. Раз по раз підносив він до очей якусь річ, з виглядом фахівця розглядав її, наче оцінював, потім кидав або на підлогу, або назад, у схованку. Нишпорив він по всіх закутках, відбираючи, бракуючи те чи інше. Стаффанова кімната — це своєрідне Ельдорадо, де стільки всякого мотлоху, що з ним можна сміливо зустрічати будь-яку життєву знегоду. Він не з тих, хто віддає себе до рук безжалісної Долі.

— Я підібрав тобі все необхідне. Валізка не повиппа бути заважкою. Ось кальсони й майка з довгими рукавами, вони берегтимуть тебе від холоду. Далі пара вовняних шкарпеток, плащ, будильник, карта Вестергетланду , пакет сухого молока, багатоколірна авторучка. Все.

Стаффан поскладав усе це до шкіряної валізки і, замкнувши її, простяг мені маленького ключика.

— Жаль,— сказав він.— Жаль, що ти йдеш. Але, в усякому разі, у тебе є при собі все необхідне на випадок несподіваних пригод. Зажди! На, візьми.

Він подав мені дві плитки шоколаду й коробочку чхального порошку. Все це я поклав у кишеню, де лежить моя дерев'яна свинка. Там же зникають і штучні вуса.

— У шоколаді багато поживних речовин,— сказав Стаффан.— Льотчики завжди мають його повні кишені. Це на той випадок, якщо їм доведеться сісти десь на безлюдному острові. Чхальним порошком ти зможеш оборонитися, коли на тебе нападе тигр або носоріг. Як тільки хтось із них стрибне на тебе, ти зразу ж пхай їм у ніздрі трохи порошку. Приступ чхання їх паралізує, а ти підеш собі далі. Вуса пригодяться, коли треба буде негайно змінити зовнішність.

— Велике тобі спасибі,— сказав я.— Ти справжній товариш. А зараз мені вже треба йти.

— Іди,— мовив Стаффан.— Мені жаль, як я вже казав. А що ж тепер буде з Останнім Могіканином? Хто ж тепер його тренуватиме, невже я сам?

— Кланяйся Приблуді,— сказав я, відчуваючи клубок у горлі.— Привіт!

Я взяв валізку й пішов до все ще напіврозчиненого вікна, крізь яке можна було вийти в нічну темряву, у невідомість. Стаффан узяв мене за плечі. У нього справді був засмучений вигляд.

— Ми ще зустрінемось! — крикнув він мені вслід.— Не пізніше, як настане новий місяць!

Провінція у Швеції.

З маленькою коричневою валізкою, на яку були наліплені яскраві знаки іноземних готелів, вирушив я в подорож до чужих континентів. На валізці можна було прочитати: "Мангаймер Гоф, Гранд-отель, Хаглунг, Ґетеборг", "Готель Фюрстенгоф", "Пансіон Марти Рооз" і тому подібне.

Хмари вже не закривали місяць, але світив він якось непевно. Дерева край дороги відкидали свої бліді тіні, а самій Дорозі, здавалося, не буде кінця. Одна дорога вливалася в Другу, а та собі в нову. Уся земна поверхня — це тенета, сплетені з великих і малих доріг. Можна стомитись від самої Дише думки про них.

Скоро я відчув, що стомився. Валізка відтягувала праву руку. Час від часу повз мене проносилися автомобілі, освітлюючи фарами довколишні краєвиди. Селище лишилося лозаду, а обабіч дороги розкинулись поля і луки. Сонні коні біля конов'язей нагадували музейні опудала, а дерев'яні будинки з господарськими будівлями — розкидані по землі чорні гральні фішки. —

Я звернув на путівець, бо мені набридло весь час стрибати в кювети, зачувши гуркіт машини. Тут мені впав у вічі вказівник з написом: "ВЕДБАКЕН". А чому, власне, не піти б мені до того Ведбакена? Назва не гірша за будь-яку іншу, а мені все одно треба десь переночувати.

Легенький вітерець ніс із собою гидкий запах, такий їдкий, що й позіхнути спокійно не можна було: він ліз у горло, бив у ніс. Там, звідки чувся сморід, стриміла вивіска: "БРАТИ ПЕРСОН. НОРКИ Й ЛИСИЦІ". За нею стояли довгі бараки з клітками для тварин. Я нарахував їх одинадцять, і всі вони обнесені парканом з металевої сітки. Гладенький жерстяний дах відбивав місячне сяйво.

Поминувши дерев'яні ящики з обрізками м'яса, над якими кружляли мухи, я підійшов до кліток, де щось цвірінькало, ніби пташки. Очі таємничих істот виблискували в темряві, немов ліхтарики.

Мені стало скрутно на душі. Здавалось, наче всі ті запахи, ті звуки, ті пронизливі очі взяли мене в полон; враження було таке, ніби я сам сиджу в такій одній дротяній клітці. Все моє тіло стогнало, в голові шуміло від перевтоми. Останніми ночами я погано спав, і тепер це давалося взнаки.

Край дороги на дерев'яному помості стояв світло-сірий "Опель-капітан" без коліс. З усіх боків його обступали малинові й вербові кущі, а зверху нависало ще й віття горобини. Я відчинив дверцята й посвітив ліхтариком усередину. На підлозі машини валялося кілька пляшок од пива. Очевидно, хтось колись уже тут ночував.

Я вмостився як міг зручніше на задньому сидінні, поставивши будильник на переднє, бо він так голосно цокав, що заглушити його міг тільки писк, який долинав од бараків. Я поставив будильника на пів на сьому, аби поспати хоч п'ять годин. Дерев'яну свинку поклав поруч із собою, бо засинати самому було якось невесело.

Дуже скоро мене здолав важкий сон без сновидінь, хоч я раз у раз прокидався й дослухався до зовнішніх звуків. Останні передранішні години спав я більш-менш добре, натягані на голову свою куртку.

"Д-р-р-р-р!" — заторохтів будильник.

Я підхопився і в одну мить надягнув на себе куртку. Сонце золотою плівкою лягло на давно не миті вікна автомобіля. Минуло з півхвилини, перш ніж я здогадався припинити те диявольське торохтіння. Де це я? Ага! На задньому сидінні таратайки по дорозі на край світу!

Краще було скоріше ушитися звідси, поки мене ніхто не надибав.

Я вивалився з "опеля", тягнучи за собою валізку. Звірі пильнували за мною з-за ґрат сторожкими полохливими очима. Поставивши валізку долі, я увійшов до їхньої в'язниці. Норки одразу уткнулися коричневими носиками до дверцят маленької довгастої клітки, на дротяній стелі якої було навалене щось не дуже смачне, а крізь таку саму дротяну підлогу виднілися купи кізяків. В кожному бараці стояло по декілька таких кліток.

Мені зробилося млосно. Навіщо їх отут замкнули? Хіба вони зробили щось погане? Що буде з ними далі? Я відчував, як у мені все клекотіло, і не розумів, як людина може бути такою жорстокою.

Лишивши позаду заіржавілу машину й ті похилені сараї, я пішов туди, де починався бір. Далі на галявині я побачив іще кілька кліток, обгороджених штахетами.

Витягши дерев'яну засувку, я відчинив хвіртку загорожі. Тут були лисиці. Вони снували в своїх тісних клітках по дротяній підлозі, яка, мабуть, дуже боляче врізалася їм у лапки. Далі, в зовсім крихітних кліточках, лише півтора метра завдовжки, завширшки й заввишки, тулилися маленькі лисенята, схожі на кудлатих цуценят. У деяких клітках сиділо їх штук по п'ятнадцять! їм навіть не було де повернутись, та ще й страхітливі обгризені коров'ячі щелепи валялися біля них і немов би позіхали. Я просто не міг витерпіти

такого знущання! Звірята дивились па мене перелякано й благаюче водночас, ніби хотіли сказати: "Випусти нас! Ми не хочемо, щоб нас убивали, не хочемо сидіти тут зачинені! Ми хочемо бути вільними, бігати в лісі по мохові й траві!"

Не дуже ясно усвідомлюючи те, що роблю, я відімкнув замок і обережно розчинив дверцята клітки. Зсередини почулося дзявкання, і в ту ж мить сірі клубочки покотились звідтіля, один за одним зникаючи в дверях бараку.

— Чорт забирай, що там таке?!

То гукав якийсь чолов'яга, що його важкі кроки гупотіли все ближче й ближче.

Перелякавшись на смерть, я метнувся назад.