Петер і червоний птах - Сторінка 6

Єва хотіла сховати його в маленьку берестяну коробочку, де вона зберігала всі зуби, що колись у мене випадали. Але ти сказав, що цей зуб ми посадимо в землю. І ми всі разом вийшли в садок. Я тримав у кулачку свого зуба, а ти—маленьку гостру зелену лопатку. Ми закопали того зуба серед трави на зеленому схилі. "Тепер почекаємо, коли виросте в нас велике й родюче зубне дерево",— сказав ти. Пригадую також, яким я уявляв те дерево: ніби гігантський каштан з зеленим та великим, як твої долоні, листям, а на ньому білі квіти, такі собі зеленкуваті стеблинки з гронами білих молочних зубів. Запахом ці лвіти нагадували бузок.

Оскаре, якби ти знав, як я втомився. Та скоро вже, мабуть, засну. Іноді мені хочеться, щоб нічого не мінялося. Щоб усе було завжди так само, як в Едде. Може, це нісенітниця? Адже нічого немає незмінного.

Іноді мені сниться, ніби я став Сталевим Хлопчиком, ніби дізнався таємницю надприродної сили, яка допоможе мені подолати зло. Але, на жаль, я не такий хлопчик.

7

Було ясно, як день, що так далі жити не можна.

— Ми повинні щось придумати,— звернувся я до Лотти, розбираючи Оскарову електричну бритву, яка цього райку працювала дуже невпевнено, а під кінець і зовсім замовкла. Я розкрив пластмасовий корпус і заглянув усередину.

— ІЦо придумати? — спитала Лотта, застібаючи плаття на одній із своїх ляльок.

— Я ще й сам не знаю,— відповів я, встромляючи викрутку у плетиво різнокольорових дротів.— Але, в усякому разі, далі так тривати не може. Чи хтось прокляв Оскара, чи вони з Євою прокляті обоє, чи Оскар просто скис, а прокляли тільки Єву —т— не знаю, але ми повинні їх розвеселити.

— Справді,— погодилася Лотта.— Але як? Вони ж не сміятимуться з того, з чого сміємось ми. Особливо зараз. Зараз їх нічим не розсмішиш.

. — Твоя правда,— сказав я, з'єднуючи докупи кінці дротиків.

Щиро кажучи, я не знав, що й куди прикручувати, але в мене був свій власний оригінальний метод: спершу я продумував, як буде краще, а потім робив усе навпаки. Це дуже гарний засіб обдурювати невдачу, котра чигає тебе на кожному кроці. Коли врешті виявляється, що ти зробив не так, то принаймні можеш тішитися думкою, що від самого початку мислив правильно.

Лотта слушно сказала. Нелегко передбачити, що сподобається Єві з Оскаром, а що ні. Тому й не було ніяких гарантій, що той чи інший спосіб розвеселити їх буде вдалий. Ніколи не можна вгадати, що припаде їм до душі. А як же бути дітям?

— Суссі хоче викупатися,— сказала Лотта.— Вона трошки підмочилася.

— Я ще поміркую про це,— вів я далі, вже не слухаючи її,— я знайду вихід, ось побачиш.

Лотта зникла у ванній кімнаті з лялькою в руках. А я зібрав нарешті Оскарову бритву й міцно закрутив усі гвинтики в чорному пластмасовому корпусі. Потім поклав апарат у футляр.

На душі стало трохи легше. Тепер уже я не почував себе накипом, бо, по-перше, відремонтував Оскарову бритву, а по-друге, мав намір поліпшити настрій батькам. Але як? Звісно, треба придумати щось надзвичайне. Звичайні речі тут не допоможуть, це я розумів.

І я вирішив, що краще порадитись із Стаффаном. У нього завжди багато ідей — тільки вибирай. До того ж Стаффан не з тих, хто відкладає здійснення своїх планів, якими б шаленими вони не були.

Правда, останнім часом моя віра в Стаффанові ідеї трохи підупала, бо наслідок не завжди був такий, як очікувалося.

Одного разу надумали ми дресирувати Останнього Могіканина. Видно було, що свині бракувало виховання. Стаффан хотів підготувати нашого підопічного до осінньої собачої виставки, незважаючи на те, що свиню ніби й не можна ставити в один ряд з породистими псами.

— У нього бракує лише родовідної,— сказав він,— а з вигляду він не гірший від якого-небудь коллі, китайського мопса чи, скажімо, такси. Глянь, яка в нього шляхетна постава. А як гордо тримає він хвоста!

Стаффан вважав за негідне ділити собак на породи, а тварин на собак, свиней і так далі.

— На це здатні лише несправедливі й обмежені люди,— твердив він.

Щоб довести свою правоту, нам треба було якось витягти Останнього Могіканина на іспит з дресирування. Крім того, ми подовжили йому ім'я, і тепер він звався Останній

Могіканин Гроюизький. Ім'я, на думку Стаффана, має відіграти в нашому ділі неабияке значення. . Тепер треба було набратися терпіння.

Хто може підрахувати, скільки вечорів присвятили. ми Останньому Могіканинові; особливо старались навчити його ходити. "Рівно"! — кричали ми навперебій, але ходив він виключно перевальцем, незалежно від того, хто йшов попереду: він сам чи хтось із нас. Часом його заносило вліво, часом управо.

Стаффан перш за все заходився студіювати книжки про

.собаче виховання, які він позичив у свого батька. Численні номери газети "Собакознавство" ще довго валялися розкидані по всій його кімнаті. Потім він з великим завзяттям почав дресирувати кабанчика, то знижуючи голос, мов ласкава няня, то ревучи, мов старий зброяр. При цьому він виявляв надлюдську витримку й докладав неймовірної енергії.

Приблуда теж приєднався до нас. Він вистругав дерев'яного козла — через нього наш учень мав стрибати. Зробив

. ще й драбинку, по якій він мав вилазити вгору. Крім того, він давав нам також чимало корисних порад, піднімаючи наш

^ настрій веселими пісеньками під власний супровід на гітарі.

. Підтримував він нас і тоді, коли ми ладні були відступити й кинути все, бо дуже вже впертим створінням виявився той Останній Могіканин.

Приблуда вважав усе це дуже важливою справою. Для ньрго вона означала більше, ніж дитячі пустощі. Він сприймав нашу гру так само серйозно, як і Стаффан. Удвох вони могли просиджувати годинами, обговорюючи різні дресиру-вальні методи, а Останній Могіканин тим часом віддано терся об їхні ноги.

Що там не кажіть, а було в нас хоч якесь різноманіття! Та й Останній Могіканин з часом робився люб'язнішим і пристойнішим. Він уже впізнавав нас. Коли ми приходили, він біг нам назустріч і радісно мружив очі, ніби питав: "А що ми сьогодні будемо робити? Сьогодні я старатимусь, як ніколи!"

Він теж ставився до справи з повного серйозністю. Незважаючи на те, що від природи боявся висоти і мав схильність до запаморочення голови, одного вечора він виліз аж на четверту перекладину драбини. Правда, потім звалився на траву й голосно завищав, бідолаха, але все одно заслужив дружні аплодисменти. Приблуда помчав на велосипеді до лавки і, хоч було зачинено, купив у тітки Брунскуг велику кулю морозива і влаштував дам бенкет. Останньому Могіканинові теж дісталася велика порція; він її жадібно проковтнув, поки ми з Приблудою кружляли в танці. На деякий час Приблуда забув про свою хвору спину. — Вони ще взнають наших,— сказав він.— Вперед! Бий мопсів, пуделів, вівчарок та різних там доберман-пінчерів! Ще прийде той день, коли звичайні свийі кинуть виклик суспільству. Вони більш не будуть м'ясом для вередливих породистих собак!

Еге ж, вони ще побачать! Настане день, коли Останній Могіканин доведе, на що він здатен, і втре носа всім отим пещеним мазунчикам з родовідними.

Та одного дня на нас звалилась неприємна новина. Увечері прийшов Приблуда й сказав, що виставку переносять з вересня на червень. Отже, в нас залишалося всього два-три тижні.

— Ні за що не встигнемо! — гірко бідкався Стаффан.— У, бісові гавкалки!

Численні вади Останнього Могіканина лишалися, на жаль, при ньому. Йому ще так багато треба було вчитися! Сам він не дуже-то побивався з цього приводу. Сидів, як звичайно, коло наших ніг і терся рилом об штани.

— Не годиться так легко здаватися,— сказав Приблуда.— Ми повинні боротися, вести далі боротьбу. Інакше ким ми виявимося? Брехунами й нікчемами! Працюватимемо довше й частіше, не гаятимемо часу. Я підмінятиму вас, коли ви будете в школі, а особливо будемо старатися ввечері.

— О'кей! — погодився Стаффан.

— Гаразд,— підтримав його я.

— Ох-ох-ох! — зітхнув Остапній Могіканин.

У цьому навчанні я, звісно, проявляв велику старанність, але особливого ентузіазму не відчував.

Який настрій був у Останнього Могіканина — па це важко відповісти.

Причина моєї апатії крилася в іншому.

Бажання якось розвеселити Оскара і Єву не зменшилося. Навпаки, невдовзі з'ясувалося, що Оскарову бритву я полагодив невдало. Коли Оскар знову увімкнув її, вона спочатку несамовито заторохтіла, потім з неї пішов дим, і по всій квартирі запахло підгорілим хлібом. Оскар висмикнув шнур й поклав оте нещастя перед собою на кухонну плиту.

— Що, не працює? — співчутливо спитав я, глянувши на чорного пластмасового демона, з якого й далі вився дим.

Оскар підозріло глипнув на мене.

— Чому ж ні? Працює,— прошипів він.— Правда, так чудово, як ручна граната, пляшка з бензином та смердюча бомба разом узяті!

Він вийшов з кімнати, не сказавши більше ні слова. Двері грюкнули вслід за ним так, наче й справді вибухнула граната. Мені зробилося боляче в грудях. "Накип",— стукотіло в голові. Саме так: накип і нікчема.

Наступного дня я вирішив порадитись із Стаффаном. І хоча його ідеї не викликали в мене особливої довіри, мої власні видавалися ще нерозважливішими.

Стаффан, лежачи в ліжку, читав книжку під назвою "Як ти дресируєш свого собаку?" На долівці валялися газети та книжки. Деякі статті він вирізав і почепив на стіні. На живіт собі він поклав велику подушку.

— Чому в тебе на животі подушка? — спитав я.

— Мені так легше — думається,—сказав Стаффан.—Живіт слід тримати в теплі, а голову в холоді. У мене завдяки Цьому вже дещо прояснюється. Знаєш, якщо нам навіть не вдасться виграти головний приз, то принаймні місце в першій десятці нам забезпечене. Що не кажи, а це вже буде прогрес. Чорт забирай! Так скоро можна буде видресирувати і будь-яку істоту. Уяви собі: дресировані гуси, мухи, блохи...

— Як ти гадаєш, батьків теж можна дресирувати? Н-н-і,— він сказав це якось нерішуче. — Хіба що

у винятковому становищі. А що таке? — Він сів і витріщив на мене очі.

Я розповів йому все як є про бву й Оскара, додавши, що далі так жити не можна, треба їх якось розвеселити.

— Не хвилюйся, хлопче. Цьому якось можна зарадити, треба тільки знайти щось підходяще. Звичайним інструментом, як кажуть, тут не впораєшся.

Я теж був такої думки.

— Готово! — сказав Стеффан після недовгих роздумів.— Що б ти сказав про святкування роковин весілля?

— Роковини весілля? — здивувався я.— Але ж я навіть не знаю, коли вони побралися.

— Це не має значення, якщо людям конче потрібні роковини весілля!

— А як усе це буде?

Я навіть не уявляв, як робляться такі речі.