Петер і червоний птах - Сторінка 5

Мені все-таки не вірилось. Оскар з Євою були для мене ніби одна людина. Я навіть у думці припустити не міг, Що вони коли-небудь розійдуться в різні боки. Принаймні мені здавалося, що вони дуже високо цінують одне одного, а в їхніх очах завжди легко читалося, як вони люблять одне одного. І ось маєш! А може, все це — тільки моя фантазія? Хіба не дратували вони одне одного останній час? А про Що вони шепочуться щоночі?

Я нічогісінько не міг збагнути.

— Думаю, що та помиляєшся,— сказав я Стаффанові.

— Буває й так, але дуже рідко,— усміхнувся він.

Тепер ця думка не давала мені спокою. Вона засіла в мені й гризла, мов маленький звір. Що буде з нами — з Лоттою та зі мною? Невже нам теж доведеться зустрічатися з Оскаром тільки раз на рік улітку?

Стаффан утік од мене шкільним подвір'ям. Та це, врешті, й непогано, бо мені хотілося побути самому. Я тихо поплентався до воріт. Ішов і бачив лиш чорний асфальт у себе під ногами, на якому хтось крейдою понамальовував різні картинки. Деякі з них уже наполовину стерлися. Я був заглиблений у свої думки.

Раптом на мене налетів Карл-Ерік. Він був старший за мене на один рік, страх як любив дражнитися, одне слово, був справжній забіяка. Зустрітись із ним — означало нара-зитися на неприємності.

— Ану давай побалакаємо, чорти б тебе взяли! — крикнув несподівано він.

Я спробував відійти, але він уже вчепився в мою руку.

— ЗажДи хвилинку. Ти що, поспішаєш і не хочеш трохи побалакати зі мною?

— Нам з тобою нема про що говорити,— відповів я, намагаючись вирватися, але він тримав мене дуже міцно.

— Так, я бачу, що тобі вже не хочеться. Але, на жаль, я хочу з тобою говорити!

— Добре, говори, але мені все одно нічого тобі сказати.

Я відчував, що в мені починає закипати гнів, лютий гнів, і вже трусить усе тіло.

— Ну, гаразд. Ти, мабуть, уважаєш себе дуже сильним, чи не так? А чи знаєш ти, що буває з такими, як ти? Хочеш, я тобі покажу?

Перш ніж я встиг отямитися, він крутнув мою руку так, що я думав, вона переломиться. Мені стало боляче, аж сльози навернулися. Я закусив губу, щоб не закричати.

Біля нас уже зібралися учні. Вони стали в коло і з цікавістю чекали, що буде далі.

— А може, все-таки поговоримо? Кажуть, що твій батенько — комуніст.

— Хто каже? — ледве видавив я з себе.

— Сольвейг!

Сольвейг — донька Блакитного Дядька, вона вчилася в одному класі з Карлом-Еріком.

Я не знав, що відповісти. Комуністи в Гроюнзі вважалися прокаженими, і всі це знали. Але я чув, що й Приблуду називали комуністом. Отже, нічого страшного в цьому бути не могло.

— Признавайся,— вів далі Карл-Ерік.— Кажи: мій батько — чортів комуніст!

— Ні, цього не буде,— відповів я.

Він заламав мою руку сильніше. Я скрутився так, що ледве не впав на землю. Але тепер від злості навіть не відчував болю.

— Ну,— сказав Карл-Ерік суворо.

— Ні!,.

Я приловчився й ударив Карла-Еріка, влучивши в болюче місце — у підйом ноги. На мить він ослабив захват, і мені пощастило вивернутися. Не гаючи часу, я кинувся на нього з міцно стиснутими кулаками. Карл-Ерік сторопів. Він, певне, сподівався, що я дремену від нього світ за очі, тому й звалився від несподіваного удару. Я побачив подив у його очах, який швидко перейшов у лють.

Він, підвівся. Всі, хто юрмився навколо, під'юджували ьас вигуками.

— Ти ще пожалкуєш про це, маленька потворо! — прошипів Карл-Ерік і сильно вдарив мене в обличчя.

Але я був такий розлючений, що не відчув болю. Зібрав-піи всю свою злість, усю лють, що була в мені, я дав йому здачі.

Несподівано з'явився вчитель і розвів нас у різні боки.

— Не треба битися,— сказав він.— Це ж ні на що не схо-Же. Дайте один одному руки.

Але я не подав руки Карлу-Ерікові. Я не міг цього зробити.

— Знаєш, хто ти? — спитав я його.— Знаєш хто? Ти накип, чуєш? Накип!

Я пішов до туалету й заходився вмиватися холодною водою. Все тіло боліло, в розбитих губах щось калатало, ніби туди перемістилося серце. Я відчув солоний присмак крові. Глянувши в дзеркало, побачив там справжнє опудало: руде волосся злиплося від поту й стирчало на всі боки, блакитні очі дивилися на мене гнівно й виклично. Нічого собі пика, та найгірше, що вона — моя.

Того дня я не пішов додому найкоротшим шляхом, бо вчитель пригрозив подзвонити батькам. Він сказав, що далі так тривати не може.

— Спершу ти десь, витаєш думками на уроках, міркуєш про сторонні речі, потім затіваєш бійку. Якщо так буде й далі, я вимушений буду зателефонувати твоїм батькам і поговорити з ними. Думаю, так буде краще. ^

Та він дуже помилявся, бо насправді Єві з Оскаром тільки цього й бракувало. Вистачало в них і без мене клопоту.

Я пішов стежкою вниз, далі — берегом Блакитного озера, де густо росли впереміш берези й горобини. Усівшись на камені, я дивився на водну гладінь.' яка брижилася під легеньким вітерцем. Немов блакитна ковдра простяглася над глибиною, прикриваючи невидимий ландшафт.

"Чому б не здійнятися бурі? — думав я.— Іноді приємно, коли шумить злива і спалахують блискавки".

6

Оскаре, хіба я винний у тому, що все так сталося? Любий Оскаре, я знаю, ти мене не бачиш і не можеш почути моїх запитань. Але мені зараз ні за що в світі не заснути. Тепер уже я не склеплю очей, як лежав колись ти без сну. І в грудях болить, як тільки подумаю про тебе. Ось я бачу тебе в місячному сяйві, хоча добре знаю, що ти зараз спиш.

и

Ти живеш у мені, розумієш? Я чую твій сміх, хоч ти давно вже не смієшся. Твій образ приходить до мене вночі, коли я сплю. Він з'являється переді мною і вдень. Так якось зненацька ти приходиш, береш мене на руки, я відчуваю тепло твоїх рук, що пронизує мене до самого серця.

Я знаю, це безглуздя — розмовляти з тобою, коли тебе тут нема, коли ти спиш. З цього нічого вийти не може. А як важко розмовляти, коли конче треба поговорити, а настрою ніякого нема! В кожному разі, це неприємно. Я знаю, що й тобі теж неприємно. Людина завжди боїться, що її не зрозуміють. Тому вона або нічого не каже, або каже зовсім не те, що хотіла сказати. Ось і виходить, що ніхто нікого не може зрозуміти. Тоді людина й зовсім відмовляється говорити, боячись налякати іншу людину, зробити їй боляче або зіпсувати настрій. Усе це, звичайно, дуже страшно, але набагато страшніша невідомість!

Ти все ще вважаєш мене за дурника, за непутящого? Знаєш, мені теж було страшно. Я боявся, що ти мене розлюбиш і я втрачу тебе назавжди. Стаффанові слова про вас із Свою — про те, що ви маєте розлучитися,— страх як мене налякали. Не розлучення, а просто мені стало моторошно від думки, що ми .можемо втратити одне одного, що ти зненацька підеш од нас і оселишся десь далеко.

Однієї ночі мені приснилося, ніби ти раптом зник, і ніхто не знає, куди саме. Ми шукали тебе скрізь, ходили по всіх кімнатах, заглядали до платяної шафи, зазирали до шухляд комода, лазили до комори, на горище. Але зник не тільки ти сам — разом з тобою зникли всі ті речі, що могли б нагадувати нам про тебе: твій одяг, твоє причандалля, люлька, бритва — одне слово, все. Ніби тебе ніколи й не було. Раптом я згадав про наш фотоальбом. Спершу я довго не міг його знайти, і мене охопив страшний відчай, я навіть заплакав. "

Зрештою, знайшов я його. Він лежав у помийному відрі в кУхні під лавкою, його червоні 'палітурки були геть заляпані гущею кави, обсипані яєчною шкаралупою. Я всівся на підлозі, просто на зеленому плямистому лінолеумі. Мої руки тремтіли так, ніби я щойно вискочив з-під коліс автомобіля. Мені бракувало сміливості перегорнути товсту негнучку обкладинку. Єва з Лоттою стояли, нахилившись до мене. Тебе не було на жодному фото! Ось мої фЬтокартки. Це коли я ще був немовлям, а це ми з Лоттою будуємо хатинку на піску; а ось ми з Євою стоїмо на березі моря — це саме тоді, коли я вчився плавати. Усе є, тільки тебе немає. Наче тебе витерли з життя, не залишивши ані сліду. Знаєш, це теж дуже неприємно. Так неприємно, що в мене світ поплив перед очима. Я спитав Єву: "Хто кинув альбом у помийницю?" Спитав таким тоном, ніби звинувачував когось. Той, хто викинув альбом, мусив же він відчути хоч крихту каяття! "Хто ж це міг зробити ІНШИЙ, крім тебе?" — відповіла вона. Я! Оце новина! Невже я міг зробити таке, чи я вам робив колись щось подібне?

Далі ми всі разом спробували уявити тебе. Я хотів бачити перед собою твій образ, але в мене нічого не вийшло. Та й навряд чи хто з нас зміг би тоді намалювати в уяві твоє обличчя. Який, наприклад, у тебе ніс? Довгий чи короткий? Рівний чи з горбинкою? А щоки запалі чи товсті? Ми силкувалися, як могли, але чим далі, тим невпевненіше себе почували, тим більше розходилися наші думки. Ніхто з нас не міг назвати хоча б одну з твоїх рис, згадати щось таке, що було властиве тільки тобі. Ти був од нас далеко, Оскаре. Ти зник безслідно.

Я прокинувся від того, що плакав. Подушка була геть уся мокра. Я не міг більше лежати, тому підвівся, вийшов на кухню і на столі побачив твою люльку. Заглянувши до передпокою, помітив, що там висів разом із курткою твій плащ. Тоді я шмигонув у спальню й підкрався до ліжка. На ньому лежали ви з Євою, тісно притулившись одне до одного. Ти скинув із себе простирадло, бо тобі було жарко. Коли я схилився над тобою, ти розплющив очі, ніби відчув мене біля себе.

— Який я радий, що ти тут,— прошепотів я.

А ти підняв руки й притяг мене до себе:

— Що ти тут робиш серед ночі, моє маленьке поросятко?

— Нічого, просто йшов до туалету,— відповів я, бо й гадки не мав, як пояснити все, що мене мучило.

— Отже, ти збився з дороги, чоловіче. Лягай краще спати,— мовив ти.

Пам'ятаєш?

Що б там не було, але ти з нами. Це головне. Ти знову живеш у мені, я можу відчувати тепло твого тіла, а голова моя повна-повнісінька різних спогадів і картин.

Ось пригадую, як усі ми жили в Едде. Давно це було, ще коли ти працював садівником. Я пам'ятаю запах землі, що йшов од твоїх рук. А ти? Ти пам'ятаєш, як ми з тобою майстрували опудала для пташок? Ми одягали їх, ніби справжніх людей, і всім давали імена. "Це в нас буде дядько Еверт,— казав ти.— А це тітка Хільда". Паркова земля була повна родичів, справжніх і вигаданих. Коли я заплющую очі, то бачу їх усіх перед собою: вони так широко розставляють руки, наче й справді хочуть упіймати всіх птахів: ворон, зябликів, ялівників.

А ще пригадую, як у мене випав молочний зуб.