Петер і червоний птах - Сторінка 2

Та йому все одно довелося б піти з роботи, бо він завжди казав те, що думав про порядки на фабриці.

Приблуда жив, можна сказати, в самісінькому лісі. До цього я добирався вузькою стежкою. Сонце ледве пробивалося крізь віття сосен, голосно цвірінькали пташки.

Та ось дерева розступилися, і в мене перед очима постала Прйблудина хата з прихиленою до причілка дровітнею та яблунею біля дверей. Під самою стіною цвів пахучий бузок. Ніде ні душі, двері хатини зачинені. Лише десь недалеко дзюрчав струмок.

Я постукав, але мені ніхто не відповів. Та що тут дивного? Приблуда або вважав, що можна заходити без стуку, або просто недочував після довгих років праці на фабриці Блакитного Дядька. Зайшовши до хатини, я спершу нічого не побачив після яскравого сонячного світла. В хатині було дві кімнати: більша, з кухонною плитою, відкидним столиком та кількома стільцями, і маленька з ліжком.

Звідти я й почув голос Приблуди. Але озвався він зовсім не так, як завжди. Не свиснув, не заспівав і не вилаявся, як то з ним частенько бувало. Навіть нічого не пробурмотів собі під ніс — ні веселого, ні поганого, хоч любив різні примовки, особливо коли працював біля верстата або вирізував ножем дерев'яні фігурки. Він лише тоненько й протяжно заскиглив, наче маленька дитина або хвора тварина, і той біль, що чувся в його стогоні, заповнив усю кімнату.

Я підійшов ближче.

Його волосся злиплось на спітнілому чолі, обличчя посіріло, очі дивилися й нічого не бачили. Скрутившись на боці калачиком, він хапався за живіт.

— Що' з вами? — спитав я. Треба було щось казати, але я не знав, що саме.

Дивно було бачити його таким безпорадним — завжди веселого й повного життєвої сили, та ще й мастака на вигадки. Я просто не знав, що мені робити, що казати.

Він спробував підвести голову, але вона безсило впала на подушку. Він зцову застогнав — тепер ще дужче. Потілі хотів щось сказати, але не зміг. Очевидно, біль був такий дошкульний, що я собі й уявити не міг. По обличчі в нього градом котився піт, простирадло було мокре.

Я вибіг на кухню, змочив рушника у відрі з холодною водою, витер йому обличчя, а на чоло поклав холодний компрес. Він мляво усміхнувся на знак подяки. Принісши склянку води, я взяв його за потилицю, намагаючись підняти голову й напоїти. Але він не міг пити. Вода витікала з куточків рота.

— Дякую,— ледве чутно прошепотів він."

Потім, видно, йому знову стало гірше. Він зойкнув і відкинувся на спину. Очі його широко розплющилися, він затремтів усім тілом, а за мить застиг нерухомо. Невже помер?

Ні, я чув уривчасте дихання. Що ж робити? Зараз і мови не могло бути про те, щоб залишити його самого, піти додому й лягти в ліжко. Тепер я почував себе відповідальним за цю людину. Він же завжди був такий ласкавий до мене, особливо тоді, коли я сумував або сердився, і щоразу мене розвеселяв.

Тепер моя черга допомогти йому. Але як? Перш за все, треба подбати, щоб його взяли до лікарні.

Я вискочив з хатини, пробіг мимо дровітні, що водночас правила за свинарник, і щодуху помчав стежкою. Я й не знав, що вмію так швидко бігати. Отож біг я біг, аж поки стомився й зупинивсь трохи одхекатись. Коли дуже швидко біжиш, то в роті відчувається присмак крові.

Під лісом стояла невеличка молочна лавка тітки Брун-скуг. Тут іноді купували свіжі булочки виробництва власниці лавки. Коли я влетів у двері, тітка Брунскуг саме стояла й розмовляла з відвідувачкою.

— Хлопче! — вигукнула вона.— Чого ти носишся, як на-віжений? — І повела далі мову з відвідувачкою про погоду, про вітер та про свої болячки.

Я думав устряти в їхню розмову й сказати, що Приблуда лежить у своїй хаті й ось-ось помре. Але не встиг я й рота розтулити, як тітка Брунскуг докірливо кинула, що дітям слід почекати, поки дорослі скіпчать розмову, а по встрявати без дозволу. Далі вона ще й брови насупила, прикинувшись сердитою.

Мені здалося, що я мовчки стою біля них цілу вічність.

Нарешті мені урвався терпець:

— Тепер ви помовчте й послухайте мене! Приблуда лежить сам і ось-ось помре!

— Який приблуда? — спитала тітка Брунскуг.

— У нас вештається приблуда? — здивувалася відвідувачка, витріщивши очі.

— Ви що, не розумієте? Приблуда — це Лейф, що живе в лісі.

— Ага, це він,— мовила тітка Брунскуг.

— Саме він, і до того ж хворий. Лежить непритомний у своїй хатині. Я зайшов до нього в гості, коли дивлюся — а він лежить. Зовсім не може говорити, тільки знай тремтить. У вас є телефон? Треба викликати "швидку допомогу".

— Дитипко, чому ж ти одразу не сказав? Звісно, треба! Тітка Брунскуг швидко зникла за завісою, що відділяла

собою маленький закуток у крамниці. Я почув, як вона набирає номер. Бідолаха так хвилювалася, що замість лікарні потрапила до якогось м'ясника. Той подумав, що з ним Жартують, розповідаючи про лісову хатинку, де лежить напівмертва людина. Та врешті-решт потрапила вона куди с-ід і розповіла про нещасний випадок.

— Вони зараз приїдуть,— сказала тітка Брунскуг.

її кругленькі щічки геть порожевіли, і видно було, що вона збирається розпитувати мене про хворого.

— Заспокойся, Петере, мій маленький,— обізвалася вона збуджено.— Сядь тут і з'їж краще булочку.

— Ні, буде краще, коли я піду до нього й там почекаю "швидку допомогу"! — випалив я і шугнув у розчинені Двері.

Назад я вже не так швидко біг.

Ввійшовши в хатинку, я побачив, що Приблуда й досі лежить нерухомо, а обличчя його зробилося ще сіріше. Я знову витер йому піт рушником.

— Скоро приїде "швидка допомога",— сказав я, але вій, здавалося, нічого не чув.

Минуло з півгодини, поки— прибула карета з лікарями. Видно, їм було важко добиратися крутим і звивистим узвозом, обабіч якого густо росли кущі. Дорогою вони весь час сигналили, хоча попереджати не було кого, хіба що зайців чи пташок.

Саме на ту хвилину, коли заходили лікарі, Приблуда розплющив очі й глянув на мене. Потім підняв руку і взяв мою долоню в свою. Ох, і здоровенний же в нього кулачисько! Вся моя рука сховалася в ньому. А гарячий він був — як піч!

Приблуда легенько стис мою руку, наче хотів сказати, що він мене і впізнав і дуже дякує за все.

Невдовзі його поклали на ноші. Він знову застогнав, хоч підіймали його обережно, і все ще тримав мою руку в своїй.

Перед тим, як зникнути в машині, Приблуда повернув голову до мене й ледве чутно видавив:

— Петере, приглянь, будь ласка, за моїм кабанчиком.

— Обіцяю,— поклявся я.

Дверцята зачинились, і машина від'їхала. Ще довго було видно, як вона підскакувала по нерівній дорозі, поки зовсім зникла за поворотом.

Стало тихо. Лише кабанчик рохкав у хліві.

3

Тепер, як бачите, я мав у себе на шиї кабана. І це того самого дня, коли я вирішив пролежати в ліжку решту свого життя!

Оскар не дуже здивувався, коли побачив, що я не в постелі.

— Життя весь час підносить нам сюрпризи,— сказав він.— У ньому криється багато несподіванок.

Але, наскільки я пам'ятаю, в їхньому з Євою житті майже нічого такого не крилося. Щоранку вони вставали в одну й ту саму пору, йшли на фабрику, робили там день при дні одне й те саме, потім верталися додому, дещо порали по хазяйству, балакали трохи між собою, дивилися телевізор і нарешті йшли спати. І в усіх людей, що мешкали біля нас, дні були точнісінько такі самі.

Я чув, як Єва з Оскаром розмовляли вечорами про роботу, про те, як вона висмоктувала з них останні соки, як тієї роботи ставало дедалі більше, а грошей ніхто й не думав набавляти.

— Треба покласти край цьому визискові,— казав щоразу Оскар, але таким тоном, ніби й сам не'вірив, що це колись буде. А трохи згодом додавав:--3 людьми обходяться як із свиньми.

Не знаю, як де обходяться зі свиньми, а Приблудиного кабанчика я доглядав як слід. Я пестив його, мов рідну дитину. Часто допомагав мені в цьому Стаффан. Ми охрестили кабанчика Останнім Могіканином, побризкавши водою на його рожевенький писок.

— Відсьогодні ти зватимешся Останній Могіканин,— промовили ми урочисто.

Останній Могіканин вислухав нас незворушно. Видно, йому було байдуже.

Якось після уроків Стаффанові, котрий був мастак на вигадки, спала на думку одна ідея. Він вирішив, що Останній Могіканин не може почувати себе зручно в отому крихітному свинарнику. До того ж, йому може стати моторошно однієї ночі, коли ліс заллє голубувато-біле місячне сяйво, коли заухкають сови й затріпочуть крилами кажани. Негоже нам кидати його самого в лісі, бо це було б, як сказав Стаффан, справжнісіньке шкуродерство.

Ми зійшлися на тому, що Останньому Могіканинові краще жити у нас вдома.

І ось ми прийшли за ним — забрати й відвести його до лгодей, туди, де тепло, де, як кажуть, усі зручності. Виманивши його з дровітні їжею, ми швиденько накинули й зав'язали йому на шиї мотузку. Він здивовано зиркнув на нас, хрумкаючи те, що йому принесли.

Далі ми із Стаффаном одчинили хвіртку й потягли за мотузку. Дуже неохоче поплівся Останній Могіканин за нами. Він раз у раз спинявся й тикався рилом у землю або намагався повернути нас у зовсім інший бік.

— Ні, Останній Могіканин ще не вмер, він одчайдушно чіпляється за ліани, з'їдаючи по дорозі кокосові горіхи та банани! — вигукували ми із Стаффаном і щосили натягували уявного каната.

Коли вийшли з лісу, стало трохи легше. Тепер усі ми рухалися повільно: Стаффан, я і Останній Могіканин. На тротуарі нам зустрілася якась жінка — вона мало не сіла в канаву обіч, угледівши нашу процесію. Вона ще довго дивилася нам услід, не вірячи власним очам.

Далі, вже вибираючись на пагорб стежиною, що вела до нашого будинку, ми зустріли дядька Янсопа. Короткозорий дядько Янсон завжди носив окуляри з товстими скельцями й капелюх.

— Добрий день, дітки,— привітався він.— Вигулюєте собачку?

Сильно примружившись, він уважно розглядав Останнього Могіканина. А той усівся, як укопаний, і ані руш з місця.

— Якої ж породи ваш песик? — спитав дядько Янсон.

— Самі бачите, це бультер'єр,— самовпевнено відповів Стаффан. До речі, він дуже добре знався на породах, бо його батько працював суддею на собачих виставках.

— Трохи незвичайний вигляд такої породи,—пробурмотів собі під ніс дядько Янсон.

— Дуже рідкісний вид для Швеції, — не вгавав Стаффан.— Раніше з ним полювали на биків.

Тут ми мусили покинути дядька Янсона. бо Останній Могіканин несподівано рвонув мотузок і потрюхикав так, що

ми із Стаффаном ледве встигали за ним чвалом.