Підозра - Сторінка 6

Але найви-триваліша серед них — Надія, навіть у мене, іудея Гул-лівера, вона вимальована червоною фарбою на тілі. Любов і Віра, ті у Штутгофі розвіялися порохом, але Надія зосталась, і люди з нею разом розвіювалися порохом. Надія, Надія! Нееле тримав її в кишені напохваті й пропонував кожному, хто хотів її мати, а її хотіло мати багато людей. Не можна повірити, комісаре, але сотні, надивившись із жахом на те, як на операційному столі конає їхній попередник, зголошувалися, щоб Нееле оперував без наркозу, дарма що могли ще сказати "ні", і все це заради єдиної надії одержати свободу, яку обіцяв їм Нееле. Свободу! Як повинна любити її людина, коли вона згодна витерпіти усе, аби її одержати, настільки любити, що вона тоді у Штутгофі добровільно йшла у палаюче пекло, аби лише обняти це позашлюбне дитя — Свободу, яку їй там пропонували. Свобода, вона поводиться то як повія, то як свята і з КОЖНИМ трохи інакше: з робітником трохи інакше, ніж із священиком, із банкіром трохи інакше, ніж із бідним євреєм у таборі смерті, наприклад, в Освенцімі, Любліні, Майданеку, Нацвайлері і Штутгофі, увесь час трохи інакше. Свободою називалося все, що було поза цими таборами, а не прекрасний божий світ, о ні, у незмірній скромності ЛЮДИ сподівалися лише на те, що їх знову відправлять у такі "гарні" місця, як Бухенвальд або Дахау, які їм здавалися нині втіленням золотої Свободи, де їм не загрожувало отруєння газом,— там їх могли лише побити до смерті, там була хоч тисячна дрібочка надії на те, що якийсь неймовірний випадок може їх врятувати, тоді як табори смерті давали тільки абсолютну гарантію знищення. Боже мій, комісаре, борімося за те, щоб свобода була однаковою для всіх, щоб 'ніхто не мав соромитися за свою свободу перед людьми! Бо смішно: надія потрапити в якийсь інший концентраційний табір гнала людей масами або принаймні великою кількістю до шкуродера Нееле на стіл; це смішно (тут єврей справді вибухнув злим сміхом розпачу й люті), і я теж, комісаре, ліг на цей кривавий катафалк, туманно бачив над собою у світлі прожектора ніж Нееле та його обценьки, а тоді поринув униз нескінченними сходами до царини мук, у ці лискучі дзеркальні кабінети, де нас роздягали, дедалі збільшуючи наші муки! Я теж прийшов до нього з надією хоч якось вибратися звідти, хоч якось покинути той проклятий Богом табір; а що той Нееле, чудовий психолог, виявився зрештою послужливим і надійним, то нещасні йому повірили, як завжди вірить людина в диво, коли приходить найгірша біда. Він таки справді додержав слова! Коли я єдиний витримав непотрібну резекцію шлунка, він звелів виходити мене й у перші дні лютого відіслав назад до Бухенвальда, однак туди через нескінченні перевезення мені так і не судилося дістатися; адже поблизу міста Айслебена настав отой прекрасний травневий день із розквітлим бузком, під кущем якого я й заховався. Це пригоди бувалого чоловіка, отого, що сидить перед тобою, біля твого ліжка, комісаре, його страждання й подорожі на кривавих морях безглуздя нашої доби, й усе-таки рештки мого тіла й моєї душі вир нашого часу несе далі, вир, що поглинає мільйони за мільйонами людей, байдуже — невинних чи винних. Але ось випита і друга пляшка горілки, і треба, щоб "Вічний жид" вирушив своєю автострадою через виступ стіни і водостічну ринву назад до будинку Файтельбаха у сирий підвал.

Але старий не дав піти Гулліверові, який уже був піднявся і від його тіні половина палати опинилася в темряві,

— Що ж то за людина був Нееле? — спитав Берлах уже пошепки.

— Християнине,— відповів єврей, знову заховавши пляшки й келишки у свій брудний каптан,— хто б зміг відповісти на твоє запитання? Нееле — мертвий, він позбавив себе життя, а його таємниця — у Бога, який керує небом і пеклом, та Бог нікому не викаже його таємниці, навіть богословам. Страх як небезпечно наводити довідки там, де самі, мерці. Часто я намагався зазирнути під маску цього лікаря, з яким неможливо було завести розмову, він ані з ким не спілкувався, навіть із есесівцями чи бодай із іншими лікарями, не кажучи вже про нещасних в'язнів! Як часто намагався я збагнути, що відбувається за лискучими скельцями його окулярів! Що було робити бідному євреєві, коли він бачив свого ката не інакше, ніж з напівзапнутим обличчям та в операційному халаті? Бо таким, яким я, ризикуючи життям, сфотографував Нееле,— нічого не було небезпечнішого, ніж фотографувати в концентраційному таборі! — він був завжди: запнута в біле, худорлява постать, ледь-ледь згорблена, безмовна, обережна, ніби він боявся заразитись, але сам обходив ці бараки, сповнені горем і стражданням. Він завжди намагався бути обережним. І, мабуть, розраховував на те, що одного прекрасного дня вся ця пекельна нечисть концентраційних таборів може зникнути, аби десь в іншому місці, з іншими катами й іншими політичними системами, ніби проказа, вирватися з глибин людського інстинкту. Тож він, очевидно, вже давно підготувався до втечі у світ приватного життя, ніби працювати йому в цьому пеклі було необов'язково. Відповідно з цим я й розрахував свій удар, комісаре, а цілився я добре: коли фото з'явилося в часописі "Лайф", Нееле застрелився; для цього вистачило того, що на весь світ стало відоме його прізвище, комісаре, бо обережні люди приховують своє прізвище (це було останнє,, що старий почув від Гуллівера, й звучало це ніби приглушений удар мідного дзвона, який жахливо гудів у вухах хворого),— своє прізвище!

Відтак горілка зробила своє. Правда, хворому ще здавалося, ніби штори на вікні надимались, як вітрила корабля, що зникав з його поля зору; а ще причулося йому, як, піднімаючись догори, гуркотять жалюзі; а тоді, Ще більш невиразно,— ніби донизу в ніч пірнуло велетенське, масивне тіло, але, коли крізь зяючу рану відчиненого вікна увірвалося безліч зірок, в душі старого почала наростати непогамовна впертість — вистояти у цьому світі й боротися за інший, кращий світ, боротися цим своїм жалюгідним тілом, яке пожирав рак, пожирав жадібно й невтримно, і якому відведено було ще рік життя и не більше. А коли горілка вогнем почала обпалювати нУтрощі старого, він, порушуючи лікарняну тишу, заспівав на все горло "Бернський марш", заспівав так, що занепокоїлися хворі. Щось кращого йому не спало на думку, однак коли розгублена нічна сестра влетіла до палати, він уже спав.

АБСТРАКТНІ МІРКУВАННЯ

Того ранку, в четвер, Берлах прокинувся, як і можна було гадати, лише близько дванадцятої години, незадовго до обіду. Голова здавалася йому трохи важкою, але, зрештою, він почувався добре, чого вже давно з ним не бувало, й він подумав, що часом добряче хильнути — це найкращі ліки, надто як ти вже прикутий до ліжка й тобі заборонено пити. На тумбочці лежала пошта; Лютц прислав йому інформацію про Нееле. На оперативність поліції йому нині й справді не було чого нарікати, тим паче що його посилають на пенсію, а це, хвалити Бога, станеться вже післязавтра; в Константинополі колись місяцями доводилося чекати на довідку. Однак перш ніж старий зміг прочитати цю інформацію, медсестра принесла обід. Цю медсестру, на ім'я Ліна, він особливо любив, однак сьогодні вона видалася йому стриманою, зовсім не такою, як завжди. Комісар відчув якийсь неспокій. "Мабуть, дізналися про сьогоднішню ніч,— подумав він.— Неймовірно. Правда, щось згадується, ніби наос-танок він заспівав "Бернський марш", коли Гуллівер уже пішов, але це, мабуть, галюцинації, він же взагалі не був патріотично настроєний. Прокляття,— подумав він,— якби ж то можна було згадати!" Старий, сьорбаючи вівсянку, недовірливо озирнувся по кімнаті. (Завжди та вівсянка!) На умивальнику стояло кілька пляшок, лежали медикаменти, яких раніше тут не було. Що ж це все має означати? Він нічому не йняв віри. До того ж через кожні десять хвилин заходили щораз інші сестри, аби щось забрати, пошукати чи принести; одна хихотіла в коридорі, це він добре чув. Про Гунгертобеля він не наважився спитати^ і його цілком влаштовувало, що той прийшов аж надвечір, бо в обідній час мав години прийому в місті. Берлах понуро ковтав свою манну кашу з яблучним мусом (і на друге не принесли чогось іншого), але потім здивувався, коли на десерт подали міцну каву з цукром— за спеціальною вказівкою доктора Гунгертобеля, як про це докірливо висловилася сестра. Зроду такого не було.

Кава добряче смакувала й підбадьорила його. А тоді він заглибився в папери, це було найрозумніше, що можна було зробити, але вже за годину на його подив до палати зайшов Гунгертобель, вигляд у нього був заклопотаний, як це зауважив старий, непомітно зиркнувши на нього й вдаючи, що уважно читає свої папери.

— Гансе,— сказав Гунгертобель й рішуче підійшов до ліжка,— що тут, на ласку божу, сталося? Я заприсягнувся б, а зі мною й усі сестри, що ти добре хильнув!

— Невже? — спитав старий, відриваючись од своїх паперів. А тоді вигукнув: — Ой!

— Авжеж,— відповів Гунгертобель,— з усього видно. Я цілий ранок даремно намагався тебе збудити.

— Дуже шкодую,— поспівчував комісар.

— Практично це просто неможливо, щоб ти пив спиртне, тобі треба було б тоді і пляшку проковтнути!— розпачливо вигукнув лікар.

— Я теж так гадаю,— посміхнувся старий.

— Ти для мене просто загадка,— сказав Гунгертобель і протер собі окуляри. Так він робив, коли хвилювався.

— Дорогий Самуелю,— мовив комісар,— мабуть, не завжди легко приховати в собі криміналіста, я з цим погоджусь, а підозру, що я затаєний п'яничка, мушу визнати цілком справедливою, і я лиш прошу тебе подзвонити до Цюріха у клініку "Зонненштайн" й передати, що Блеза Крамера,— нехай мене так зватимуть — щойно прооперовано, у нього постільний режим, але він багатий пацієнт.

— Ти хочеш до Емменбергера? — спитав вражений Гунгертобель і сів.

— Звичайно,— відповів Берлах.

— Гансе, я тебе не розумію. Нееле — мертвий.

— Один Нееле мертвий,— поправив старий.— Ми мусимо тепер з'ясувати, який саме.

— Боже мій, хіба ж було двоє Нееле? — спитав, затамувавши подих, лікар.

Берлах узяв у руки свої папери.

— Подумаймо про цей випадок разом,— провадив він спокійно далі,— і розслідуймо те, що при цьому нам впаде в око. Ти побачиш, що майстерність криміналіста — це трохи математики й дуже багато фантазії.

— Нічого не розумію,— простогнав Гунгертобель,— я Цілий ранок нічого вже не розумію.

— Я читаю прикмети,— вів далі комісар,— висока худорлява постать, волосся сиве, колись було коричнево-руде, очі зеленкувато-сірі, вуха відстовбурчені, обличчя довгасте й бліде, під очима —мішки, зуби здорові.