Піонери - Сторінка 40

От якби я був капітаном на нашому річковому шлюпі, а ти — капітаном на своїй хваленій "Бовдурцеї", ми б іще подивилися, в кого шкура міцніша — у янкі чи в англійця.

Бенджамін так зареготав, що аж від горбів, які були від місця риболовлі принаймні на відстані півмилі, вернулася назад гучна луна, — можна було подумати, що там, у гірських лісах, оселилася юрба глузливих демонів.

— Спустімося на берег, — прошепотів Мармедюк, — бо вони, чого доброго, ще й поб'ються. Бенджамін — страшенний хвалько і ні перед ким не поступиться, а Біллі Кербі, хоч і добродушної вдачі, як справжній син лісів гадає, що один американець вартий шістьох англійців. Як це Дік мовчить — тут така чудова нагода поговорити про все велике!

Поява судді та обох дівчат якщо й не примирила супротивні сторони, то, принаймні, поклала край воєнним діям. За вказівками Джонса рибалки наготувалися спустити на воду човен, у якому на кормі лежав великий невід. Річард почав був дорікати новоприбулим за спізнення, але зрештою пристрасті вщухли й запанував мир, лагідний і ясний, ніби тиша, що оповивала ці чудові води, у яких рибалки мали намір викрасти найцінніший їхній скарб.

Стало так темно, що там, де не сягало світло багаття, вже нічого не можна було розгледіти. Вода видніла лиш при самому березі; вона блищала, коли по ній починали танцювати химерними червоними рисками відблиски полум'я. Між хмарами світилися дві-три зірки, а вогники селища ледь-ледь миготіли, наче були далеко-далеко звідси. Часом, коли розгорявся вогонь або світлішав обрій, можна було розрізнити обриси гір на протилежному боці озера, але їхня широка тінь лягала на воду, і темрява тут здавалася ще густішою.

Бенджамін Помпа звичайно виконував обов'язки стернового і закидав невід, якщо за це діло не брався сам шериф. Веслували Біллі Кербі та якийсь хлопець, набагато слабший за нього, а решта повинна була тримати мотузки невода. Коли все було готове, Річард наказав "відчалювати".

Елізабет стежила, як човен швидко віддаляється від берега, і незабаром лише по сплесках весел можна було здогадатися, що він ще рухається. Рибалки зберігали повну тишу, щоб, як пояснив Річард, "не злякати рибу: вона зараз на невеликій глибині й підійде на світло, коли її не сполохати криками".

Чувся тільки хрипкий голос Бенджаміна, який командував: "правий борт", "лівий борт" або "разом, хлопці". Тривало це довгенько. Бенджамін пишався своїм умінням закидати невід, і треба сказати, що від цього справді залежав успіх усього діла. Нарешті гучний сплеск дерев'яної дошки, яка правила за поплавець, і вигук Бенджаміна "готово!" сповістили, що човен повертається до берега. Річард схопив головешку й побіг до того місця, куди мав причалити човен.

— Веслуйте на сквайра, хлопці, — мовив управитель, — і ми подивимось, що водиться в цій калюжі.

Тепер чулися часті удари весел і шурхотіння мотузки, яку попускали з човна. Невдовзі човен потрапив у коло світла, а через хвилину й причалив. Кілька нетерплячих рук ухопилося за мотузку, й рибалки почали повільно витягати сіть. Річард стояв у центрі й керував роботою. Суддя разом з молоддю милувався видовищем.

Тепер почався жвавий обмін думками: хто запевняв, що невід легкий, мов пір'їнка, а хто, навпаки, твердив, що він важкий, ніби в нього повно накидали колод. Шериф вирішиз перевірити сам і потяг спочатку за один кінець, потім за другий.

— Слухай, Бенджаміне! — вигукнув він після першої спроби. — Ти погано закинув сіть. Я міг би витягти її одним мізинцем — мотузка зовсім не натягнута.

— Мабуть, вам кортить спіймати кита, сквайре? — відказав управитель. — Якщо невід порожній, значить, у цьому озері водяться чорти, а не риба, бо я зробив усе як слід.

Річард переконався у своїй помилці, коли побачив, як Біллі Кербі, відхилившись назад усім своїм велетенським тілом і напруживши могутні м'язи, щосили тягне сіть. Шериф замовк і прожогом кинувся до другого кінця мотузки.

— Бачу поплавці! — вигукнув він. — Тягніть, хлопці, до берега, до берега!

Зачувши цей підбадьорливий крик, Елізабет напружила зір і побачила дві дошки, що виринули з пітьми. Тим часом рибалки зблизилися, й невід перетворився ніби на великий довгий мішок. Річард безугавно підохочував рибалок:

— Тепер пора, хлопці! Витягайте на берег, і все, що є у неводі, — наше! Витягайте!

— Витягай! — луною відгукнувся Бенджамін. — Ура! Гей, раз, узяли, ще раз, гей!

— Витягай! — горлав Кербі, працюючи так завзято, що заднім лишалося тільки підхоплювати з його рук мотузку.

— Тягни поплавець! — гукнув управитель.

— Тягни поплавець! — відгукнувся Кербі з другого боку. Тут над водою з'явився напівкруглий обід із маленьких кульок — він утримував сіть у вертикальному положенні. Півколо поступово звужувалося, вже видно було мішок-невід, у якому билась риба.

— Тягніть, хлопці! — горлав Річард. — Там повно здоровенної риби! Тягніть, хлопці, дивіться, яка вам буде винагорода за труди!

Тепер уже видніла риба — якої тільки там не було! Вода під берегом аж кипіла, так борсались у неводі стривожені полонянки. Сріблясті їхні тіла, виблискуючи у світлі багаття, виринали на поверхню, а тоді, злякана галасом, риба знов кидалася на дно, марно намагаючись звільнитися з неволі.

— Ура! — кричав Річард. — Ще трохи, хлоп'ята, — і край!

— Веселіше, хлопці, веселіше! — погукував Бенджамін. — Я бачу здоровенного лосося — якраз для тушкування!

— Геть звідси, шалапуте, — сказав Біллі Кербі, зневажливо викидаючи у воду бичка. — Тягніть, хлопці, тягніть: тут повно всякого добра, і хай мене все життя кличуть брехуном, коли ми не візьмемо тисячу окунів!

Розпалившись, Біллі забув, що ще рання весна, кинувся в холодну воду й почав підштовхувати невід, повний риби.

— Давай, давай! — кричав Мармедюк, який, піддавшись загальному збудженню, теж ухопився за край невода. А Едвардс прийшов на поміч рибалкам ще раніше, зваблений неповторним видовищем сріблястої маси, що тріпотіла на піщаній мілині.

З великою обачністю невід витягли і після неабияких зусиль усю рибу вивернули у видолинок на березі.

Навіть Елізабет і Луїза були в захваті, але коли перша радість минула, Мармедюк підняв окуня вагою зо два фунти і, задумливо подивившись на нього, мовив:

— Яке жахливе марнування щедрих дарів природи! Оця гора риби, що лежить перед тобою, Бесс, і від якої завтра ввечері вже відмовлятимуться в найбіднішій хатині Темплтона, така ніжна і смачна, що могла б прикрасити стіл найвибагливішого гурмана в інших країнах. Немає на світі смачнішої риби, ніж окунь озера Отсего: м'ясо його жирне, як в оселедця-пузанка, і пругке, як у лосося.

— Але, любий тату, — вигукнула Елізабет, — така риба — це ж благословення для краю і велика допомога біднякам!

— Бідняки не дуже запасливі там, де є достаток, і вони рідко думають про завтрашній день. А втім, говорячи про небезпеку хижацького винищення риби, саме для окуня можна зробити виняток. Зимою його захищає від нашого нападу лід, бо окунь не йде на гачок, а влітку він десь зникає — кажуть, іде на глибінь, де вода холодніша, і тільки навесні й восени його можна ловити неводом, та й то лише кілька днів. Однак і окунів, як і інших багатств нашої незайманої природи, через людське хижацтво лишається дедалі менше.

— Менше, менше! — передражнив його шериф. — Якщо для тебе оця гора риби "менше", то я вже й не знаю, що називається "більше". Ось перед тобою добра тисяча окунів і ще стільки ж іншої риби. А ти завжди співаєш своєї: то лісу в тебе меншає, то оленів, то цукрового клена, а тепер уже й риби — і так без кінця! Сьогодні ти хочеш прокопати канали в країні, де повно озер і річок, тільки тому, що вода тече не туди, куди тобі потрібно, а завтра ти збираєшся шукати кам'яне вугілля, хоч кожний, хто має добрий, зір, — я кажу, добрий зір, — може бачити тут лісу більше, ніж треба, щоб опалювати Лондон цілих півсотні років з гаком. Чи не так, Бенджаміне?

— А як на те пішло, сквайре, — почав управитель, — то Лондон — чимале містечко. Якби його витягти в одну лінію, як оте селище над річкою, то він покрив би все це озеро. Хоч, мушу сказати, цей ліс був би лондонцям у великій знадобі, адже вони там палять здебільшого кам'яне вугілля.

— До речі, стосовно кам'яного вугілля, судде Темпл, — урвав Бенджаміна шериф. — Я маю повідомити тебе про одну надзвичайно важливу річ, але відкладемо це назавтра. Я знаю, що ти збирався їхати на схід округи; я поїду з тобою й покажу одну місцинку, де можна здійснити деякі з твоїх проектів. Більше ні слова про це — нас можуть почути. Але сьогодні мені стала відома таємниця, яка може збагатити тебе більше, ніж усі твої володіння.

Мармедюк засміявся, бо вже звик до таких таємничих і надзвичайно важливих повідомлень свого родича, а той поважно подивився на нього, ніби жалкуючи, що суддя такий невіра, і повернувся до своєї справи. Розділивши рибалок на два гурти, він доручив одним перебирати рибу, а решта під проводом Бенджаміна почала готувати невід для другого заходу.

РОЗДІЛ XXIV

І вмить за борт упали — боже правий! —

Матросів троє й з ними боцман бравий.

Фолконер

Поки рибалки ділили здобич, Елізабет з подругою повільно гуляли берегом озера. Обернувшись, вони побачили мальовничу сцену: люди жваво клопоталися біля риби, освітлені яскравим полум'ям багаття, від якого морок здавався ще густішим.

— Ось тема, варта пензля митця! — вигукнула Елізабет. — Гляньте на обличчя лісоруба — як він захоплено показує оту здоровенну рибину шерифові! А мій батько — зверніть увагу, Луїзо, яка гідність, яка поважність у всій його постаті! Як сумно він дивиться на все оце спустошення, ніби передбачає день відплати за цю годину марнотратства. Хіба не мальовнича картина, Луїзо?

— Ви ж знаєте, я мало тямлю в мистецтві, міс Темпл.

— Називайте мене просто на ім'я, — перепинила її Елізабет. — Тут не час і не місце для таких церемоній.

— Ну, тоді, коли так, — несміливо почала Луїза, — то сцена, справді, мальовнича. Самовдоволеність Кербі, що порається біля риби, становила б різкий контраст із виразом обличчя містера… містера Едвардса. Я не знаю, як назвати цей вираз… але він… ну, як це сказати… Та ви мене розумієте, Елізабет.

— Ви надто високої думки про мене, міс Грант, — відповіла Елізабет. — Я не вмію ні читати чужих думок, ані вгадувати виразів.

У тоні Елізабет не було ні різкості, ні навіть холодності, але розмова урвалась, і далі дівчата прогулювались уже мовчки, хоч і так само попідруч.